Заздрість п’яниці до непитущого
Напередодні сумної річниці теракту 11 вересня влада Сполучених Штатів вирішила провести закриту нараду із з’ясування причин «антиамериканізму у всьому світі». Найрельєфнiше антиамериканізм проявився саме минулого року, коли більшість «простих» людей, болiючи серцем за безвинно загиблими, вважала за необхідне додати: у тому, що трапилось, Америка сама винна. Зважаючи на «простоту» наших, не звиклих до демократії людей, таке суперечливе роз’єднання «демосу» та «кратії» можна було б їм і подарувати — якби висновок будувався на логіці, хоча б і хибній. Але ж антиамериканізм живлять не думки, а почуття, точніше почуття єдине — заздрість.
Про заздрість чудово висловився Сервантес у своєму славетному романі: лише це гріховне почуття, на відміну від інших, притаманних людському єству, не несе жодної гріховної насолоди, а лише висушує і занапащає життя заздрісника. Парадоксально, але будучи відділеними «залізною завісою» від Америки, ми заздрили їй менше, хоча, здавалося б, підстав для заздрощів було більше: джинси, жуйка, кола, Преслі, Голлівуд були для більшості недосяжними, хоча й відомими. Нині ж вдягнутий в американські джинси український студент з пляшкою американського ж напою, жуючи американську гумку і працюючи на комп’ютері «від Intel», хизується своєю неприязню до Америки, пояснюючи її чим завгодно — бомбардуванням Югославії, розкраданням України, засиллям американських фільмів тощо. (Можливо, це від недоліків нашої, ще радянської за змістом та кращої у світі, освіти: американці, бач, і знати не знають, що є така собі Україна чи будь там що, окрім Америки, тому й не заздрять нікому. Якби наші були так само освічені, теж не заздрили б. Недарма ж сказано: «Кто умножает познание, умножает скорбь» — Еккл. 1:18).
Щодо культурної агресії, то багато українських телевізійних каналів заповнені не стільки американською, скільки російською продукцією. Найхарактерніший приклад: американська «Швидка допомога», що збирала (і, здається, досі збирає) найвищі рейтинги по всьому світу, поступово зсунулась з прайм-тайму у час «для тих, хто не спить», а потім і зовсім зникла. Думаю, не нестача грошей спричинила зсунення акцентів iз Заходу на Схід. Оцінка українського глядача всьому виною: йому більше до вподоби «Бандитский Петербург», «По имени Барон», «Бутылкой по башке» і «Мордой об асфальт». Те ж саме можна сказати і про радіоефір, де лідирує «Русское радио». Про книжковий ринок годі й згадувати.
У цій ситуації культурницький антиамериканізм нагадує заздрість п’яниці, який не може відірватися від бормотухи, до непитущого. Або принаймні до пияка культурного. Із воцарінням на українських теренах свободи слова та ринку саме американська культурна продукція відстоює та пропагує високі ідеали. Усе, що раніше казали про пропаганду насильства, порнографії, потурання інстинктам, нині однозначно відноситься до російського ширвжитку. Відтак дітям корисніше дивитися «Shrek’а», а не «Масяню», а дорослим — «ЕR» замість «Бандитского Петербурга». Втім, за відсутністю владного патерналізму це навряд чи можливе. Свобода не лише породжує волю, свобода вимагає самоконтролю та відповідальності. Тільки тоді воля не сприймається як велике нещастя, майже катастрофа. («Перед несчастьем то же было: и сова кричала, и самовар гудел бесперечь. — Перед каким несчастьем? — Перед волей», — відповідав чеховський Фірс, який на все життя залишився кріпосним.)
За двісті двадцять п’ять років своєї історії американці навчилися жити вільно. Це єдине, чому можна позаздрити. Може, хоча б ця заздрість виявиться креативною, і ми не залишимось на все життя кріпосниками?
