Згвалтована інтелігенція

Прикро, що знову доводиться писати з лікарні (проблеми з правим оком), але те, що відбувається зараз у кучмівських ЗМІ, змусить сліпого, німого й глухого заволати до Бога. Я історик і соціолог за фахом, проте не знаходжу в ретроспективі аналогій зухвалості нинішнього Президента. Очевидно, він задіяв усі можливі й неможливі сили та засоби, щоб «згвалтувати» інтелектуалів (до останнього часу я й багато хто їх такими вважав).

Наразі ж божеволію, коли з вуст Юрія Щербака, Миколи Жулинського, Леоніда Кравчука, В'ячеслава Брюховецького та інших звучать слова підтримки «дорогому Леоніду Даниловичу та його «чорнявці» Людмилі Миколаївні». Не дивуюся Геннадію Удовенку, Анатолію Гальчинському, Віталію Журавському, Юрію Богуцькому, бо вони завжди робили дарчі написи можновладцям на своїх брошурках, що так і залишилися в кімнатах президій чи презентацій.

Вершиною блюзнірства, на мій погляд, стало видання «Хроніки 2000» до першого з'їзду так званої «Злагоди». Б'юсь об заклад, що в метрів української та світової духовності О. Апанович, А. Жуковського, М. Брайчевського, Д. Мейса, Я. Дашкевича, А. Шептицького та інших інтелектуалів ніхто б не отримав згоди на розміщення своїх статей поруч з прізвищами Кучми, Пустовойтенка, Толстоухова. Бо ці особи словами влили б величезну ложку дьогтю в чудову бочку меду. А втім, коли акуратно вирізати перші 22 сторінки, то книжку можна вважати вельми змістовною та корисною.

Так уже склалося, що протягом свого життя (47 років) мені доводилося спілкуватися з багатьма відомими людьми. З декотрими навіть за руку вітаюся, хоча вони й обіймають посади на рівні міністрів, а то й вище. Але, відверто кажучи, немає предмету спілкування, відвертість випарувалася. Можливо, в мене в очах написано, що я не приймаю правил гри, де грають без правил. Отож листуюся з колишніми однокурсниками, котрі здебільшого безробітні. Парадоксально, але в студентські роки ці хлопці були інтелектуалами. Та й зараз не «опустилися», але, як кажуть, пройшло горе серцем, та й зупинилося сумом в очах. Бідують. Інколи поділюся «десяткою», яка й у мене не зайва. Та ще й ніяково обом: мені давати, йому соромно брати...

Один приятель нещодавно з болем зізнався, що хоче здійснити публічне самоспалення на майдані Незалежності. Звісно, я висварив його за слабкодухість. Але переконливих аргументів і в мене не вистачає. Людині 45 років, житла не має, сім'я не склалася. Є лише дипломи та знання чеської й німецької мов. Боляче переживає знущання кучмівської влади, а в селі це особливо відчутно. Каже, що з президентською мафією сил боротися немає. Тож і подумує стати 31 жовтня живим факелом протесту. Не дай, Боже, щоб ця думка матеріалізувалася.