Зикурати Криму

Відразу поясню: зикурати — це культові споруди Шумеру та Вавилону, стародавніх держав у межиріччі Тигру і Євфрату.

Мав я колись доброго приятеля, вчителя історії однієї із джанкойських шкіл Івана Данилова. Іван був із тих росіян, котрі з великою симпатією ставився до татар, кримчаків-караїмів.

Землі, придатної для ведення сільського господарства, в Криму було мало, дощів випадало нерясно, річки Салгир, Бурульча, Булганак чи Кара-Су — мілководні. Татари свято шанували кожен клаптик суші, запаскудити ж річку було великим гріхом. Для побутових потреб слугували арики, випалені глиняні чани, дощозбирачі.

За довгі тисячоліття жили на кримській землі десятки різних народів. Таври, кіммерійці, греки, скіфи, готи, генуезці, монголи, татари, слов’яни. Греки на узбережжі морів будували свої поліси, міста-держави, скіфи-орачі — сіяли пшеницю і ячмінь. Готи уміли в сухих степах добувати воду, копаючи глибоченні колодязі, а татари — вирощувати чудові сади і виноградники.

А були такі, як гунни, налетіли звідкись, мов вихор, побушували кілька десятків літ, і зникли у безвісті віків.

Із більшовиками, що в двадцятих роках ХХ століття захопили Крим, справа була гірша. Почали вони з розкуркулення працьовитих і заможних, далі вчинили Голодомор для бідніших, а насамкінець — депортацію мільйонів людей.

Для виправдання своєї хижацької натури звинуватили автохтонів у зраді. Щось не в порядку з логікою у більшовиків, бо зрадити можна друга чи союзника, а ворога чи окупанта — неможливо. Просто мстились, лукаві, за те, що їхнім предкам-московитам добру сотню літ колись прийшлось платити данину кримським ханам Гіреям.

Вивезли більшовики татар, а, заодно, караїмів, греків і німців у Середню Азію, в солончакові степи Каракалпакії, де добра половина цього працьовитого народу загинула.

А самі більшовики кинулись вирубувати виноградники...

Стародавні кіммерійці, якось, при чужоземному нашесті, викопали на Керченському перешийку, від Феодосійської затоки аж до Азовського моря, рів завдовжки 18 кілометрів. Рів мав п’ять метрів ширини і три метри глибини (до речі, цей рів зберігся і донині).

Коли пришельці стали загрожувати останньому прихистку кіммерійців, Керченському півострову, автохтони засипали рів сухим гіллям і підпалили. А самі, помолившись своїм Богам, кинулись у палаючий вир. Ось що робить справжня любов до рідної землі!

Їдемо якось із Іваном Даниловим поїздом «Джанкой—Феодосія». Ліворуч Сиваш, Арабатська стрілка, а праворуч — невисокі пагорби зі сходинками, порізаними уступами, ну, справжні вавилонські зикурати. Іван, вловивши мою цікавість, пояснює: «Тут були справжні «висячі сади Семіраміди». Татарські садівники на цих уступах садили виноградну лозу, персики, абрикоси, яблуні і сливи. Де можна, з ариків проводили воду, а де її поблизу не було, то носили воду у бурдюках. З бурдюка через тоненьку трубочку, краплина за краплиною текла вода, напуваючи дерево. Не стало татар, пагорби поросли верблюжою колючкою, ковилем, а на долинах, де колись паслись отари овець і кіз, сьогодні росте степова тирса і вітер гонить перекотиполе. Були татари і вмілими торговцями, підеш на ринок, столи вгинаються від всілякого краму. Хочеш — молода конина для люля-кебаб, хочеш — баранина на шашлик чи козятина — на плов. Про овочі та фрукти мовчу, приїжджі курортники дивувались сливам і персикам завбільшки в кулак. Після депортації місцевого населення татарські аули і міста заселили росіянами, і в Криму не стало не тільки персиків і винограду, а й хліба».

...Уже десять років нема мого друга, Івана Данилова, історика, що так багато розповів мені про Крим і його мешканців. Про татар, що за чотириста років своєї державності перетворили цю землю на квітучий сад, навіть столиця татарська має горду назву Бахчисарай — палац-сад.

Добре, що не бачить Іван Данилов того, що нині діється в Криму, коли «зелені чоловічки», мов та сарана, вкрили цю давню і зелену землю.

Дай же, Боже, щоб, як і дикі гунни, ці новітні варвари, терзали Крим недовго. Дай Боже!