Реставрація родинної історії

Рубрика «Сімейний альбом України» — про історію родів — започаткована у «Дні» ще 1999 року. Як відомо, радянська влада не підтримувала подібних досліджень. Тому й недивно, що для багатьох «глибина роду» обмежувалася знаннями про прабабусь-прадідусів. Очевидно, ми розуміли, що українцям потрібно відреставровувати своє минуле — щоб воно стало активним суб’єктом нашого суспільно-культурного життя.

Сьогодні у нашій рубриці йтиметься про славетну династію Тулубів. У Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського пройшов круглий стіл на тему «Українська генеологія: династія Тулубів». Також експонується книжково-інформаційна виставка з однойменною назвою, де, зокрема, представлено збірку ранніх неопублікованих раніше поезій «Стихи моей молодости» української письменниці Зінаїди Тулуб (1890—1964). Її упорядником виступив літературознавець і журналіст Борис Клименко. А ініціатором цих заходів став народний депутат Сергій Тулуб.

Одне із захоплень Сергія Борисовича — генеологія. У його «помічниках» числиться дядько Федір Іванович, який «професійно», тобто вже понад 20 років, досліджує генеологічне родинне дерево. Разом вони дійшли до XVII століття, познайомившись зі своїм найдавнішим (поки що) пращуром — козацьким полковником Андрієм Тулубом.

Нині документів, які би підтвердили кровне родство Сергія Тулуба із Зінаїдою Тулуб, немає. Однак у Сергія Борисовича інша мотивація: «На мою думку, ми надто багато займаємося сьогоденням. Натомість треба більше цікавитися історією — новітньою і давньою. Там все є: чим українці жили, як відповідали на виклики часу, як утверджувалися, перебуваючи у складі різних, здебільшого вороже налаштованих до українства, імперій. В українській радянській літературі Зінаїда Павлівна однією із перших звернулася до осмислення історичного минулого. Дилогія «Людолови» — про українське життя за гетьманства Петра Сагайдачного — стала помітним явищем літературного процесу 30-х років ХХ століття. На долю письменниці випали складні часи — особливо період переходу до тоталітаризму. Фактично, революція 1917 року викинула її із звичного світу. Але навіть за таких умов вона зуміла знайти своє місце у вітчизняній літературі». Як відомо, після «Людоловів» вийшов друком роман «В степу безкраїм за Уралом» — про життя Тараса Шевченка на засланні, низка кіносценаріїв, п’єс, численних віршів та перекладів з української та французької мов на російську. Письменниця була звинувачена у сфабрикованій органами НКВС УРСР справі. Засуджена до тюремного ув’язнення терміном на 10 років. Після відбуття строку заслана у Казахстан. У 1954-му, із настанням політичної відлиги, Зінаїда Павлівна листовно звернулася до голови Президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова: «...Ось уже пішов п’ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можливості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці... і створити хороший історичний роман про астронома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу... І як не тяжко мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві...». Але тільки через два роки Зінаїду Тулуб було реабілітовано. До речі, у її громадській реабілітації активну участь взяв зокрема Максим Рильський.

Одна із найцікавіших доповідей цього круглого столу — Лариси Шевченко, завкафедрою Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. «Ідентифікація людини з культурою і воля — от над якими поняттями найбільше розмірковувала письменниця, особливо у творі «Людолови», — наголосила професор. — Для цього вона показує різні типи людей, глибоко проникаючи вглиб їхнього нутра. Наприклад, якийсь польський підпанок називає українців «хлопська шушваль» та «бидло», а сам — зажерливий, полохливий і мізерний. Це ж стостується Потоцького, нібито аристократа вже іншого рангу. Прозаїк дуже детально відтворює атмосферу одного бенкету: кавалери і дами, коштовності і заморські віяла, усілякі наїдки і питво на столах, але... їдять пани з мисок руками... От вам і панство, яке, маючи родовід, живе поза культурою. Напротивагу йому існує аристократія немайнова, аристократія духу». Анатолій Шпиталь, науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка НАНУ, називає роман «Людолови» бестселером. Щоб його написати, авторка об’їздила всю Україну, а особливо Крим. Вивчила татарські і турецькі історичні документи. Перечитала архіви сімома мовами! У творі вона не щадить нікого: називає людожерами як татар, так і українців. Описує, як татари знущалися над нами, і як українці, перепливаючи Чорне море, платили їм тією ж монетою. «У Тулуб усі людолови, — говорить дослідник. — Вона нікого не виправдовує і не щадить. Через це прозаїка не злюбили і певною мірою замовчували її ім’я». Василь Шепелюк, начальник відділу використання інформації Центрального державного архіву-музею літератури, мистецтв України, поінформував про архівний фонд Зінаїди Тулуб: «Ті надзвичайно цікаві матеріали до нас потрапили наприкінці 60-х років. Це — її машинописи з правками і авторськими примітками, зокрема відтворений машинопис роману «Людолови» 1956—1958 років; замітки до написання твору «За бортом жизни», що став своєрідним прообразом наступного роману письменниці «В степу безкраїм за Уралом»; листування з діячами культури — Костянтином Трофимовим, Павлом Тичиною, Володимиром Кузьмичем; живописний прижиттєвий портрет Зінаїди Павлівни, створений художницею Зіноїдою Вікторжевською. Брат Володимир передав й особисті речі: портфель, керамічну статуетку, ручку... Зберігаються також рукописи спогадів «Моє життя» про діда Олександра Тулуба, про дитинство та юність Зінаїди. Було б добре, якщо б вони вийшли, але над ними потрібно ще попрацювати».

Власне, книжково-інформаційну виставку складають здебільшого копії рукописів і машинописів з авторськими правками, листування письменниці, наданих фондами Інституту рукопису НБУВ; Відділу рукопису Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка та Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України. Звісно, найжвавіший інтерес викликає щойно видана поетична збірка. За словами Василя Шепелюка, колись романтична учениця Київської жіночої гімназії Зінаїда була закохана в Івана Буніна — і як у поета, і як у людину. «Бунін дружив із її батьком. Зінаїда та Іван часто бачилися. Ймовірно, що вона була в нього, до речі, старшого за неї на 20 років, закохана. Коли Зінаїда почала писати перші вірші, за стилем вони дуже нагадували бунівські», — розповів Василь Миколайович. Зрештою, у цьому можна переконатися самому, перечитавши «Стихи моей молодости».

«Зараз відчувається сильніше зростання інтересу як до постатей першорядних, тобто, національного масштабу, так і до регіонального значення. Зрештою, просто до власної родинної історії, — підсумовує керівник Сектору суспільних наук Науково-організаційного відділу Президії НАНУ Володимир Попик. — І в цьому наше суспільство наближається до норм цивілізованого світу. Маю на увазі не тільки християнське — шануй батька і матір своїх, а взагалі загальнолюдські цінності». «Очевидно, історія наших славетних родин становить загальнокультурний та загальнонауковий інтерес, — продовжує він. — А історія родин повинна вивчатися хоча б вдячними нащадками. На жаль, родинна пам’ять у нас не культивувалася (а це потрібно робити!). Зрозуміло, з яких причин. Через катаклізми, що українці пережили у ХХ столітті. Люди здебільшого пам’ятають своїх предків до третього покоління, не кажучи вже про те, що не знають, чиї прапрадіди з якими родичалися, товаришували, кого вважали однодумцями... У 2005 році наш інститут видав збірку про рід Філіпченків, підготовлену інженером, учасником Великої Вітчизняної війни Борисом Філіпченком. (Борис Михайлович — читач і друг нашої газети. — Ред.). Захоплююча книжка! Отож ми маємо усвідомлювати, що вивчення родинної історії дасть можливість, по-перше, вивчати ширше українську історію і генеалогію культури. По-друге, встановити зв’язки між поколіннями. А, по-третє, підвищити самооцінку, оскільки родинне генеалогічне дерево — предмет гордості».

Наступного року виповнюється 120-ліття з дня народження Зінаїди Тулуб. До ювілею, на думку науковців, доцільно було б видати повне зібрання творів. Адже з кінця 50-х років у вузьких колах «Людолови» зачитували до дір. На широкий загал роман так і не вийшов. І, на превеликий жаль, творчість письменниці не увійшла ні в шкільну, ні в університетські програми навчання. Очевидно, потрібно організувати і виставку, яка б складалася із рукописів та особистих речей Зінаїди Павлівни, що зберігаються у різних архівних фондах Києва. Сергій Тулуб пообіцяв сприяти в реалізації цих планів. А ще він має намір сприяти висуненню письменниці на здобуття Шевченківської премії. (Подання 1964 року через політичні причини було відхилено).