Альпійська зловтіха
Не дивно, що атмосфера на Всесвітньому економічному форумі цього року була похмурою. Ті, хто вважає, що глобалізація, технології і ринкова економіка вирішать світові проблеми, здавалися пригніченими.
Найбільш стриманими були банкіри. На фоні спаду, викликаного кредитною кризою, катастрофами в багатьох фінансових інститутах і ослабленням фондового ринку, ці «повелителі всесвіту» здавалися менш всезнаючими, ніж певний час тому. Але не лише банкіри опинилися в давосській немилості цього року, але й їхнi начальники — банкіри центральних банків.
Кожен, хто бере участь у роботі міжнародних конференцій, звик чути, як американці читають лекції всім іншим про прозорість. Дещо з цього було й у Давосі. Я чув, як все ті ж самі люди, включаючи колишнього міністра фінансів, який був особливо гучноголосим у подібних застереженнях підчас східно-азіатської кризи, розглагольствували про необхідність прозорості в національних фондах добробуту (однак не в американських чи європейських фондах хеджування).
Але цього разу країни, що розвиваються, не змогли втриматися й не прокоментувати, наскільки все це є лицемірним. У атмосфері навіть був присутній відтінок зловтіхи з приводу проблем, з якими зараз зіткнулися Сполучені Штати, хоча ця зловтіха, звичайно, була помірною внаслідок стурбованості впливом цього спаду на їхню власну економіку.
Чи дійсно Америка наказала іншим залучити американські банки для того, щоб навчитися в них, як вести бізнес? Чи дійсно Америка хвалилася своїми кращими системами управління ризиками й зайшла так далеко, що розробила нову систему регулювання (так звану Basle II)? «Basle II» є мертвою, принаймні доти, доки не розвіються спогади про нинішню катастрофу.
Банкіри та рейтингові агентства вірили в фінансову алхімію. Вони думали, що фінансові інновації можуть якимсь чином перетворити слабі застави на сильні цінні папери, що заслуговують на найвищі (AAA) рейтинги. Але одним із уроків сучасної фінансової теорії є те, що на добре функціонуючих фінансових ринках реструктуризація ризиків не може нічого сильно змінити. Якщо нам відома вартість вершків і вартість знежиреного молока, ми можемо вирахувати вартість молока 1% жирності, молока 2% жирності і молока 4% жирності. Реструктуризація може додати певну кількість грошей, але не ті мільярди, які створили банки, нескінченно тасуючи кредитні застави до структур, вартість яких значно перевищувала вартість їхнього вмісту.
Це здавалося надто гарним, щоб бути правдою, — так воно й було. Гірше того, банки не змогли зрозуміти головного принципу управління ризиками: диверсифікація працює лише тоді, коли ризики не є взаємопов’язаними, а макро-спади (як, наприклад, ті, які впливають на ціни на житло або здатність позичальника виплатити борг) збільшують імовірність знецінення всіх заставних.
Я стверджував у Давосі, що банкіри центральних банків також не зрозуміли цього, недооцінивши загрозу спаду й не забезпечивши адекватного регулювання. Вони дуже довго чекали, коли ж почати діяти. Центральним банкам потрібно діяти превентивно, а не у відповідь, оскільки, щоб повною мірою відчути наслідки тієї чи іншої кредитно-грошової політики, зазвичай потрібно не менше року.
Крім того, Федеральна резервна система США і її колишній голова Алан Грінспен, можливо, допомогли виникненню даної проблеми, заохочуючи сім’ї брати на себе ризиковані заставні зі змінною відсотковою ставкою, запевнивши тих, кого турбувала криза житлового будівництва, в тому, що на ринку в гіршому разі відбувається лише невелике «хвилювання». Зазвичай аудиторія в Давосі поспішила б підтримати банкірів центральних банків. Цього разу голосування наприкінці сесії підтримало мій погляд iз перевагою три до одного.
Навіть заява одного з банкірів центрального банку про те, що «ніхто не міг передбачити даних проблем», зворушила небагатьох з аудиторії, можливо, тому що декотрі з присутніх там людей, як і я, відкрито попереджали про неминучу проблему в минулі роки. Єдине, в чому ми помилялися, так це в тому, наскільки поганою була кредитна практика деяких банків, наскільки непрозорими були банки насправді й наскільки неадекватними були їхнi системи управління ризиками.
Було цікаво спостерігати за проявом ставлення представників різних культур до даної кризи. В Японії директор великого банку приніс би вибачення своїм службовцям і своїй країні й відмовився б від пенсії та преміальних, щоб ті, хто постраждав внаслідок помилок керівництва, змогли поділити гроші між собою. Він би звільнився. В Америці єдиними питаннями є: чи змусить правління директора звільнитися, і якщо так, то наскільки великою буде його компенсація за звільнення. Коли я спитав одного з директорів, чи велося якесь обговорення повернення їхнiх премій, відповідь була не просто «ні», а агресивний захист преміальної системи.
Це третя криза в США за останні 20 років після кризи заощаджень і кредитів 1989 р. і кризи компаній «Enron» і «WorldCom» 2002 р. Скасування регулювання не спрацювало. Ринки без обмежень можуть давати велику вигоду директорам, але вони не ведуть, як помахом невидимої руки, до суспільного благополуччя. Доти, доки ми не досягнемо кращого балансу між ринками та державним регулюванням, світ продовжуватиме платити високу ціну.
Джозеф Є. СТІГЛІЦ — здобув Нобелівську премію з економіки у 2001 році за свою роботу з економіки інформації, обіймав посаду голови Ради економічних радників при президенті Клінтоні, наразі професор економіки Колумбійського університету. У співавторстві з Ліндою Білмс ним написана книга «Війна ціною в три трильйони доларів: істинні видатки іракського конфлікту».
