Асиметрична відповідь

Набір домашніх заготовок відповіді на визнання Косово в російській столиці виявився досить малим. Власне, множина тут навряд чи доречна. Зібрали представників невизнаних на слуханнях у Державній Думі, поговорили, що недобре порушувати міжнародне право щодо сепаратистів і рекомендували керівництву визнати незалежність Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я. При цьому самі учасники цієї домашньої заготовки чудово знали, що все це не більше ніж пропагандистські кулі. Ніхто найближчим часом визнавати їхню незалежність не збирається.

УЛЮБЛЕНІ Й НЕ ДУЖЕ

Узагалі, посилання російських політиків на подвійні стандарти в західній політиці виглядають анекдотично. Виступаючи в передачі Володимира Соловйова «До бар’єра» на каналі НТВ відомий Костянтин Затулін узагалі договорився до того, що для нього не існувало територіальної цілісності Грузії, Абхазії й Південної Осетії в її складі. Воно й зрозуміло, оскільки саме Росія зробила все, щоб вогонь сепаратизму в Грузії в жодному разі не згас.

Причин такої поведінки Москви декілька. По-перше, Абхазія й Південна Осетія є важливими зі стратегічного погляду. З близьким і неминучим відходом з Криму смуга Чорноморського побережжя Росії стає дуже короткою. У цих умовах абхазький берег є вельми важливим. Південна Осетія дозволяє контролювати важливі шляхи сполучення через кавказькі хребти. Російський вплив тут має девальвувати привабливість Грузії як можливого місця розташування американських авіаційних баз.

По-друге, Абхазія надзвичайно приваблива для російського капіталу. Однією з причин московського невдоволення Михаїлом Саакашвілі було те, що за грузинську власність вимагали платити, й досить багато. Це російських бізнесменів не зупиняло, й грузинський контроль над такою привабливою територією їм абсолютно ні до чого.

По-третє. Через Грузію значною мірою забезпечується зв’язок з Вірменією. В умовах перманентного конфлікту навколо Нагірного Карабаху нормалізації відносин Єревана з Баку й Анкарою, відповідно і зняття блокади з Вірменії, в найближчій перспективі чекати не випадає. Саме тому напруженість у відносинах Москви й Тбілісі ніколи не переходить відомої межі. Абхазький і південноосетинський сепаратизм є засобом впливу на Тбілісі з боку Москви. При цьому загроза визнання залишається потенційною, й лідери невизнаних територій це чудово розуміють, але старанно грають відведені їм ролі. При цьому варто мати на увазі, що становище в Абхазії й Південній Осетії стосовно Грузії досить помітно різниться. Якщо абхази в переважній більшості категорично не хочуть входити до Грузії, то в Південній Осетії досить багато тих, хто на інтеграцію погодився б. Завдяки допомозі Тбілісі паралельна південноосетинська адміністрація Дмитра Санакоєва домоглася певних успіхів і вже спостерігається приплив осетинських сімей з районів, контрольованих із Цхінвалі проросійським президентом Південної Осетії Едуардом Кокойти.

Звернемо увагу на те, що риторика визнання стосується здебільшого саме Абхазії та Південної Осетії. Про Придністров’я згадують в останню чергу й не дуже охоче. Уже досить давно Тираспіль втратив статус «коханої дружини». У Москві неодноразово висловлювали невдоволення діями влади з лівого берега Дністра. Особливо обурив Першопрестольну борг за газ у розмірі понад 1 млрд. доларів, хоча газ надходив безперебійно, населення й підприємства за нього платили. Нещодавно вибухнув гучний скандал навколо газових грошей, ініціатором якого став спікер верховної ради невизнаної республіки Євген Шевчук. Він зажадав від придністровського Газпромбанку, яким керують син президента Ігоря Смирнова Олег зі своєю дружиною Мариною, відзвітувати, куди йдуть платежі. Скандал тоді зам’яли, але боргу ніхто не вибачив. До того ж, Марина Смирнова на торішніх думських виборах закликала придністровських росіян голосувати за «Справедливу Росію» й навіть балотувалася в депутати від цієї партії в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Такого в Москві не вибачають.

На зміну ставлення Москви Тираспіль відреагував закликом визнати незалежність Придністров’я. Голову придністровського зовнішньополітичного відомства Валерія Ліцкая негайно викликали на Смоленську площу, де йому заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін недвозначно заявив, що російська сторона не приймає методів, що йдуть «урозріз з міжнародним правом, як це мало місце у випадку з Косово». Іншими словами, якщо для Абхазії й Південної Осетії можливість визнання теоретично залишається, то для Придністров’я Косово не приклад. Таку політику Росія веде досить давно. Як писала московська «Независимая газета», в Придністров’ї, де завжди бажаючих отримати російський паспорт було більше, ніж «вільних» паспортів, в Абхазії бажаючим їх отримати буквально розвозили по домівках.

ПРОПОЗИЦІЯ ОБМІНУ

Ставлення Росії до невизнаних територій слід розглядати в світлі загального напрямку зовнішньої політики та її взаємозв’язку з внутрішньою. З приходом, нехай поки і неформальним, Дмитра Медведєва до Кремля спостерігається демонстрація ліберальних потенцій. Це наочно видно на зміні співвідношення всередині правлячих груп. Зростає вплив Германа Грефа й Олексія Кудріна. Воно й зрозуміло, економічна ситуація далека від райдужної й наближення тиску світової економічної кризи відчувається дедалі сильніше. Чекісти відтісняються на периферію, натомість наближаються близькі до Медведєва Олексій Міллер (Газпром) і Алішер Усманов (генеральний директор ЗАТ «Газпромінвестхолдинг», металургійний бізнес, власник англійського футбольного клубу «Арсенал»), зростає політична вага власника «Лукойла» Вагіта Алікперова та Олега Дерипаски (сировина, чорна й кольорова металургія).

Відповідно, пом’якшуються акценти й у зовнішній політиці. Агресивний тон стосовно незалежності Косово, розширення НАТО не дав очікуваних результатів. Тому вже бундесканцелярін Ангелі Меркель під час її візиту до Москви було зроблено пропозицію обміну сприяння в Афганістані на гальмування приєднання України й Грузії до ПДЧ. Берлін пропозицію вислухав, але жодних зобов’язань на себе не взяв. Під час візиту американського державного секретаря Кондоліззи Райс і міністра оборони Роберта Гейтса войовнича риторика вже не звучала. У цьому контексті додаткове навантаження у вигляді заохочення сепаратизму зараз не до місця. Тим паче, що невизнані часто багато на себе беруть. І це стосується не лише Придністров’я.

Саме в зв’язку з цим слід розглядати інтерв’ю президента Молдови Володимира Вороніна газеті «Комерсант», у якому він дав зрозуміти, що домовився з Володимиром Путіним про приєднання Придністров’я до Молдови на умовах федерації. В обмін Кишинів відмовляється від інтеграції з Румунією, від вступу до НАТО й оголошує свою країну нейтральною. Інтереси російського бізнесу на лівому березі Дністра з деякими зауваженнями обіцяють врахувати. Зн ачною мірою інтерв’ю розраховане на внутрішнє споживання. У квітні 2009 р. у Молдові вибори, а позиції комуністів на чолі з Вороніним не дуже міцні. Проте різниця у ставленні Москви до Тирасполя, Сухумі й Цхінвалі впадає в очі. Демонстрація конструктивного підходу до розв’язання проблеми сепаратизму в Молдові й поліпшення відносин з нею Росії дуже потрібні. Це, у свою чергу, має показати Києву альтернативу його прозахідному курсу й посилити російський вплив на його південно-західних кордонах.

Незважаючи на значний вплив у Придністров’ї, такий курс Москви викликав там помітний опір. Чекати швидких рішень тут не варто. Тож до виборів у Молдові можуть і не встигнути, й тоді політична доля Вороніна стане ще невизначенiшою. І всю комбінацію доведеться починати спочатку. А абхазам і південно-осетинам у черговий раз дадуть непевні обіцянки й порадять набратися терпіння. Їхня доля вирішуватиметься в глобальній політичній грі Москви з набагато вагомішими гравцями, питати невизнаних і зважати на них ніхто не збирається. Їхня доля буде не більше ніж розмінною картою.