Без керма та вітрил

Росія і Китай — це ревізіоністські держави, що прагнуть змінити світовий порядок так, аби він краще служив їхнім вузьким інтересам. Обидві країни вороже ставляться до порядку, який за своєю природою сприятливий для поширення економічного і політичного лібералізму, і роблять кроки з його ліквідації. При цьому адміністрація Обами не в змозі ефективно захистити ліберальний світовий порядок, який був створений завдяки колосальним американським жертвам. В Азії Китай працює над ослабленням системи американських альянсів, створеної багато десятиліть тому, і самостверджується як домінуюча держава в цьому регіоні. Військове будівництво, що продовжується в Китаї, спрямоване проти Тайваню (і це — в період найбільш дружніх за багато років стосунків між Пекіном і Тайбеєм), порушує військовий баланс у протоці, що давно вже сприяє зміцненню стабільності в Азії. А модернізація стратегічних сил Китаю створює загрозу американській ядерній парасольці, під захистом якої Південна Корея, Японія та інші країни змогли відмовитися від створення власної ядерної зброї. Крім того, дії китайських кораблів проти ВМС США є невід’ємною частиною більш масштабного плану зі зміни порядку дій американського флоту в прибережних водах Азії.

Росія, зі свого боку, прагне знову взяти під кремлівську опіку колишні радянські республіки, часто використовуючи для досягнення цієї мети свої енергоресурси. Плід розуму і одна з ключових зовнішньополітичних ініціатив Володимира Путіна — це Євразійський Союз, який він має намір перетворити на економічну і політичну альтернативу, а може, і в конкурента Європейського Союзу. Більш того, нещодавні зміни в Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) показують, що російські інтеграційні зусилля виходять далеко за межі економічного співробітництва і включають військову складову, призначену для обмеження взаємин між російськими сусідами і Заходом.

Разом Москва і Пекін очолюють Шанхайську організацію співпраці, за допомогою якої вони перешкоджають поширенню американського впливу в Центральній Азії.

Тому, зважаючи на таку схожість, мабуть, не варто дивуватися з того, що на початку президентського терміну Барака Обами його адміністрація використовувала аналогічні підходи до цих двох великих держав. Перебуваючи у липні 2009 року в Москві, президент Обама на спільній прес-конференції зі своїм колегою Дмитром Медведєвим так охарактеризував політику перезавантаження: «Президент і я погодилися з тим, що стосунки між Росією і Сполученими Штатами постраждали від пасивності. Ми вирішили перезавантажити американо-російські стосунки, аби мати можливість ефективніше співпрацювати в галузях, що становлять взаємний інтерес. Сьогодні, менш ніж за шість місяців від початку такої співпраці, ми саме так і робимо, цілком конкретно просуваючись уперед з цілої низки питань і прокладаючи шлях для подальшого прогресу».

За кілька місяців колишній заступник держсекретаря Джеймс Стейнберг в аналогічних формулюваннях розповів про політику «стратегічного переконання» щодо Китаю.

«Стратегічне переконання засноване на засадничій, хоча і не висловленій операції. Ми і наші союзники повинні чітко дати зрозуміти, що готові вітати становлення Китаю... як процвітаючої й успішної держави. Китай повинен переконати решту світу в тому, що його розвиток і підвищення його ролі у світі не здійснюватиметься у збиток безпеки і добробуту інших. У політиці стратегічного переконання слід шукати способи для виведення на перший план і підкреслення питань, що становлять загальний інтерес, і разом з тим безпосередньо усувати джерела недовіри в політичній, військовій і економічній галузях».

«Перезавантаження» і «стратегічне переконання» базувалися на загальній ідеї: у великих держав чисельні, деколи засадничі взаємні інтереси, тому в центрі уваги їхніх двосторонніх зв’язків повинні знаходитися співпадаючі, а не конфліктуючі інтереси.

Що цікаво, політика Вашингтона стосовно Китаю і Росії 2010 року пішла різними шляхами, коли стало очевидно, що «стратегічне переконання» — це дурість. У перші два роки роботи адміністрації Обами Пекін не зміг і не захотів виконувати свою частину передбачуваної «угоди» Насправді, він практично відвернувся від простягнутої американцями руки. Пекін поставив президента Обаму в незручне становище під час його першого візиту до Китаю, а потім дав відсіч американцям на копенгагенському саміті 2009 року щодо змін клімату. Пекін продовжував надавати підтримку Пхеньяну навіть після того, як Північна Корея провела 2009 року випробування ядерної зброї, потопила 2010 року південнокорейський корабель, що призвело до загибелі 46 осіб, і того ж року обстріляла острів Йонпхьондо, убивши двох морських піхотинців і двох мирних жителів. Коли Сполучені Штати і Південна Корея провели у відповідь масштабні військово-морські навчання, Китай різко підняв питання про присутність американських кораблів у Жовтому морі і відповів власними навчаннями з бойовою стрільбою.

Ще тривожнішою в певному сенсі стала заява китайського міністра закордонних справ Яна Цзечі, що прозвучала 2010 року. Міністр тоді сказав: «Китай — велика країна, а інші країни — маленькі, і це — просто факт». Настільки вражаюче перефразовування «Мілоського діалогу» Фукідіда («сильний робить те, що може зробити, а слабкий приймає те, з чим вимушений змиритися») свідчить про те, що Китай усе частіше покладатиметься на силу і примус, домагаючись своїх цілей. В сукупності це стало виключно волаючою поведінкою, ігнорувати яку було неможливо. Тому почала з’являтися нова політика щодо Китаю.

«Стратегічне переконання» замінили тим, що сьогодні називають то прив’язкою до Азії, то перебалансуванням. Держсекретар Гілларі Клінтон на сторінках Foreign Policy резюмувала політику прив’язки до Азії таким чином: «...ми вестимемо роботу з шести ключових напрямів: зміцнення двосторонніх альянсів у сфері безпеки, поглиблення робочих стосунків із державами, що посилюються, зокрема — з Китаєм, співпраця з багатобічними регіональними інститутами, розширення торгівлі й інвестицій, створення військової присутності на широкій основі, а також просування демократії і прав людини».

Інакше кажучи, Сполучені Штати використовуватимуть усі наявні інструменти для збереження безпеки, миру і процвітання в Азії. І хоча адміністрація не хоче признаватися, що її політика «прив’язки» викликана діями Китаю, факт залишається фактом: необхідність перенесення зусиль до Азії обумовлена тим, що Китай посилюється, зокрема проводить військову модернізацію і діє усе наполегливіше.

Тоді як адміністрація дозволила своїй політиці щодо Китаю йти так, як диктують обставини, за перезавантаження з Росією вона вхопилася, як тонуча людина чіпляється за рятівне коло. Але поведінка Росії — не менш волаюча, ніж поведінка Китаю. На міжнародній арені Кремль, який частенько виступає в тандемі з Пекіном, демонструє все більшу непримиренність в тих галузях, де у нього ще залишається якийсь вплив. Москва тричі накладала вето на резолюції Ради безпеки ООН стосовно Сирії, що передбачають санкції проти Дамаска і закликають режим Асада до відповіді за 17 місяців безперервного насильства і загибель тисяч людей.

Схожа історія і з Іраном. Коли президент Обама пішов на чергу поступок у різних галузях — починаючи з протиракетної оборони і контролю озброєнь і закінчуючи постачаннями зброї і військовою співпрацею з Грузією, Кремль дав згоду на четвертий раунд санкцій Ради безпеки проти Ірану. Але тепер Росія заявляє, що міжнародні санкції «вичерпали себе», і доходить до того, що починає засуджувати США і Європу за їхні спільні зусилля зі скорочення експорту іранської нафти. Тим часом російське військове командування загрожує завдати «попереджуючих ударів» по об’єктах ПРО США і НАТО, якщо Москва не отримає гарантії про істотне скорочення цієї системи.

У внутрішній політиці поступовий відступ Кремля від демократії прискорився після парламентських виборів 2011 року, які були сфальсифіковані найзухвалішим чином. З тих пір Володимиру Путіну доводиться мати справу з усілякими виступами протесту, учасники яких вимагають підзвітності. Влада у відповідь у 150 разів збільшила штрафи, що накладаються на учасників несанкціонованих протестних акцій, заклала основи для цензури в інтернеті, а також зажадала, аби ті чисельні некомерційні організації, які отримують фінансову допомогу з-за кордону, реєструвалися як «іноземні агенти».

Незважаючи на огидну поведінку Росії у внутрішній і зовнішній політиці, Білий дім вважає (і заявив про це не далі як у червні), що перезавантаження дало «дуже позитивні результати». Чому президент Обама продовжує нахвалювати перезавантаження — це залишається загадкою. Проте адміністрація явно відчуває, що вибір у неї небагатий. Упродовж трьох з гаком років президент Обама і його головний радник по Росії посол Майкл Макфол називають перезавантаження одним з основних успіхів адміністрації у галузі зовнішньої політики. Хоча Росія своєю поведінкою спростовує уявлення про успіх політики перезавантаження, президент Обама створив таку оповідну лінію, відхилитися від якої він уже не може. Ось чому на відміну від політики «стратегічного переконання» Китаю адміністрація зберігає політику перезавантаження і опиратиметься, принаймні — на словах, у своїх спробах представити її як важливе досягнення.

Хоча політика перезавантаження і політика прив’язки можуть видатися докорінно відмінними одна від одної, між ними є щось спільне: і та й інша пуста і беззмістовна. Ні перша, ні друга ніяк не пов’язані з якоюсь масштабною і важливою стратегією (і навіть свідчать про різні погляди на той світ, який хотілося б створити США). І в першої, і в другої засоби не відповідають цілям (скорочення військового бюджету підриває військові потреби політики прив’язки). Ні та, ні інша не дає відповіді на непрості питання, які потрібно вирішувати (як щодо модернізації ядерного арсеналу Китаю, як щодо Грузії?)

Це свідчить про те, що у президента Обами в зовнішній політиці — серйозні проблеми. У ході дебатів під час президентської кампанії 2008 року Джон Маккейн звинуватив тоді ще сенатора Барака Обаму в тому, що він не розуміє різниці між тактикою і стратегією. Пройшло чотири роки президентства Обами, і прозорливість критики Маккейна найбільш очевидна сьогодні в закордонних справах. Небажання або нездатність Обами сформулювати довгострокову концепцію, яка допомагала б зберігати і розвивати міжнародну систему, якій США віддає перевагу, пояснює, чому зовнішня політика у нашого президента — без керма і вітрил. Москва і Пекін працюють над реалізацією власних концепцій у цих питаннях. Якщо/доки американський президент не почне ставитися серйозно до протидії цим зусиллям, євразійські гіганти перемагатимуть у цьому суперництві за умовчанням.

CNN, 26 вересня 2012 року, переклад ИноСМИ.ru

Майкл МАЦЦА — науковий співробітник Американського інституту підприємництва; Деніел ВАЙДІЧ — дослідник цього інституту.