Білоруський список Катині

Як пише польське видання Gazeta Wyborcza, в російському державному військовому архіві виявлено так званий «білоруський список» розстріляних 1940 року співробітниками НКВС польських офіцерів. У газеті поміщено фотографію уривка документа з прізвищами, іменами та по батькові майже двох тисяч в’язнів.

Документ знайшла російська дослідниця Наталія Лебедєва в архівах 15-ї бригади конвойних військ, що дислокувалася 1940 року на території Білорусі та транспортували в’язнів, арештованих НКВС, до Мінська. У списку значаться прізвища 1996 осіб, які в березні 1940 року були вивезені з міст Західної Білорусі: Бреста, Пінська, Барановичів, Гродно, Бєлостока (нині на території Польщі. — Авт.) та інших. Як пише Gazeta Wyborcza, ймовірно, вони були розстріляні одночасно з 20 тисячами польських офіцерів у таборах Осташківському, Козельському, Старобєльському, можливо, в Катині.

Дослідниця планує звірити список загиблих зі списками засланців, оскільки всі сім’ї розстріляних польських військовослужбовців були заслані до Казахстану. Це буде додатковим свідченням того, що офіцери в списку були справді розстріляні навесні 1940 року.

У травні на прес-конференції директор департаменту архівів і діловодства міністерства юстиції Білорусі Володимир Адамушко заявив, що «білоруського списку» немає, і можливо, «не може бути в природі».

У грудні 2011 року президент Олександр Лукашенко на прес-конференції повідомив, що жодного поляка 1940 року на території Білорусі не розстріляли. «Ми підняли всі архіви, і не лише КДБ, усіх державних структур. У нас жодного поляка на території Білорусі знищено, розстріляно не було. У нас були лише пересильні пункти».

Цілком можливо, що в цьому випадку він має рацію. Документи щодо катинського злочину почали знищувати ще в радянський час. Досить пригадати доповідну записку голови КДБ Олександра Шелепіна, що пропонував це зробити, і отриману згоду вищого радянського керівництва. Проте вдалося виявити, що було розстріляно понад 20 тис. офіцерів і, як потім виявилося, не тільки. Зокрема «український список» — перелік 3435 польських інтернованих і розстріляних у в’язницях західних областей країни. 1994 року його передали польській стороні.

Багато істориків, посилаючись на записку голови КДБ Олександра Шелепіна, вважають, що в таборах і в’язницях Західної України і Західної Білорусі було розстріляно понад сім тисяч польських офіцерів. Таким чином, окрім «українського списку», понад три тисячі прізвищ повинні були потрапити до «білоруського списку». І ось тепер, завдяки знахідці Лебедєвої, можливо, вдасться дізнатися про долю цих людей.

Рана Катині й понині болить. У Росії визначилися дві позиції. Добросовісні та високопрофесійні історики, не дивлячись на відверті перешкоди влади, продовжують самовіддану роботу з пошуку всіх документів щодо цієї справи. І все це відбувається, говорячи словами Володимира Маяковського, крізь «револьверний гавкіт» усіх тих, хто продовжує наполягати на тому, що розстріли — справа рук гітлерівців, усі документи про причетність НКВС і сталінського керівництва до розстрілів — фальшивка. І це підтвердив Нюрнберзький трибунал. Шовіністичні політики, журналісти та блогери стверджують, що поляків розстріляли правильно, і це відповідь на розстріл червоноармійців у польському полоні під час радянсько-польської війни 1920 року. Хоча точно відомо, що цього не було.

Начебто Москва все визнала, якісь документи передала польській стороні, працюють, правда, без особливого успіху спільні комісії істориків, але все це робиться абияк. Чомусь найголовніші архіви Генеральної та військової прокуратури, а також значна частина архівів КДБ, що стосуються цієї справи, залишаються недоступними для дослідників не лише іноземних, але й російських. Які ж таємниці вони приховують, що їх обнародування смертельно боїться влада сусідньої країни?

У розмові з нами голова російського товариства «Меморіал» Арсеній Рогинський частково відповів на це питання. На його думку, причина не в якихось таємницях, на сьогодні вдалося дізнатися прізвища майже всіх виконавців розстрілів, як і тих, хто давав відповідні накази. Повне обнародування всіх документів покаже все лицемірство та брехливість комуністичної диктатури, технологію обману світової громадської думки, дипломатів, істориків і власного народу. Друга проблема в тому, що нинішня російська влада органічно пов’язана з тією, яка начебто пішла в історичне небуття. Зовсім заборонити історикам працювати неможливо, але ускладнити цілком під силу. Відмовки, що поляки можуть зажадати матеріальної компенсації, Рогинський категорично відкинув. Про те, що цього не буде, є офіційні заяви як польського уряду, так і родичів розстріляних.

При цьому Арсеній Борисович звернув увагу на певну двоїстість позиції української влади. У попередні роки в нашій країні було багато зроблено для того, щоб висвітлити обставини цього злочину, здійсненого і на нашій землі. Нині ж ця робота гальмується. Дипломатично Рогинський висловив здивування, нам же зрозумілі політичні причини того, що відбувається.

Серед інтернованих військовослужбовців польської армії було досить багато українців, білорусів. Це були відкликані з запасу люди мирних професій. Адвокат Михайло Гриньов був мобілізований до армії в серпні 1939 року, практично не зробив жодного пострілу — так склалася його військова доля. Але він був розстріляний у Катині так само, як і білоруський письменник підпоручик запасу Франчішек Уместовський, якому було 57 років. Він створив першу газету білоруською мовою «Наша доля». На її шпальтах були опубліковані твори видатного письменника Янки Купали (Івана Доминиковича). Генералові Броніславу Богатиревичу взагалі було 69 років, він давно був у відставці, але його привезли в Катинь і розстріляли. Не зглянулися навіть над жінкою — Антоніною Левандовською, офіцером-льотчиком.

Червона армія прийшла з «визвольним походом» на землі Західної України та Західної Білорусі, щоб начебто звільнити українських і білоруських братів. Але чомусь солдат і молодших командирів із українців і білорусів відпускати додому не квапилися. А тих, кого в гарячці та безладі військове командування відпустило додому, потім заарештовували та відправляли в табори вже місцеві органи НКВС. Нічого собі звільнення...

Частину рядових українців і білорусів заслали до таборів у Сибір та Казахстан. Тих, хто вижив в нелюдських умовах життя і роботи, з початком радянсько-німецької війни направили в польську армію генерала Андерса, яку в серпні 1941 року почали поквапливо створювати в СРСР. Хто не загинув у Італії, де цей корпус воював у складі військ союзників, потім знову опинилися в радянських таборах, якщо повернулися на рідну землю в переможному 1945-му.

Для органів НКВС жодної різниці між українцями, білорусами і поляками в таборах не існувало. Всі були ворогами за ідеологією сталінського режиму.

Катинська трагедія має бути досліджена до кінця. Українців, як і всіх інших жертв, потрібно назвати поіменно. Для того, щоб подібне ніколи не повторилося.