Брейвік і його натхненники
Норвезький убивця Андерс Брейвік уже готує промову в суді. Як розповіли наглядачі у в’язниці, він просив ноутбук, але йому видали тільки папір і ручку. Пише він англійською, пояснивши, що це його «робоча мова». У цьому поясненні, власне, й розгадка його авторства «Декларації незалежності Європи-2083» на півтори тисячі сторінок. Відомий німецький політолог Александр Рар, тільки-но почувши про «твір» Брейвіка, наголосив: «Це інтелектуал. Він почне виголошувати свої декларації в суді, й це смертельно небезпечно. Він використає світові ЗМІ як трибуну, щоб підняти хвилю антиісламських виступів».
Щодо «світових ЗМІ», слід сказати, то вони самі вже підняли оту антиісламську хвилю в перші години після терактів, скоєних Брейвіком. Що показово, відзначилися рупори тієї горезвісної «імперії Мердока». На блоги газет і телеканали прийшли «експерти з тероризму», які з напускною скорботою, невтомно працюючи бровами, твердили, що одразу вгледіли почерк «Аль-Каїди», тим паче, що для нелюбові останньої до Норвегії чимало підстав: та бере участь в операціях в Афганістані, Лівії... І тут з’явилася білява бестія Брейвік із своїм маніфестом. Довелося перебудовуватися на ходу, винаходячи для його визначення терміни «антиісламський», «ультраправий», «нацистський» тощо.
Ті, хто вже бодай погортав його «Декларацію», поблажливо посміхнуться над визнанням Рара про «інтелектуала» Брейвіка. Його «праця» — це суміш, радше сміття із чужої публіцистики та власного — часом вельми оригінального — тлумачення подій історії та сучасності (наприклад, що Чорнобильську станцію підірвали «українські патріоти-націоналісти», щоб розвалити Союз). Чималі шматки він привласнив без посилань на вже забутого «Унабомбера» — американця Теодора Качинського, засудженого до чотирьох довічних ув’язнень за те, що упродовж сімнадцяти років розсилав поштою бомби до університетів і авіаліній. Але Качинський — то голова, бо має за плечима Оксфорд і ступінь доктора філософії, тому й вибудував анархістську теорію захисту людської свободи в умовах наступу бездушних технологій. Із ряду інших авторів із ученими ступенями і правими поглядами Брейвік нависмикував критику неомарксизму, Франкфурктської школи соціології й комунікації та Антоніо Грамші з його теорією гегемонії.
Що впевнено можна стверджувати, так це те, що Брейвік справді ісламофоб. Невідомо, які особисті прикрості спілкування чи травми спонукали його до страху перед ісламом, але й тут він не втримався від плагіату. Чималі шматки він запозичив у гуру сучасної інтелектуальної ісламофобії Роберта Спенсера та Памели Геллер, які очолюють групу з промовистою назвою «Зупинити ісламізацію Америки». Якщо ви думаєте, що Роберт із Памелою якісь там ізгої, яких досі випадково не посадили за «промови ненависті», то глибоко помиляєтеся. Це шановані експерти, яких вихваляє сама «Нью-Йорк Таймс», яким дають гроші консервативні фонди, а прочитати лекції просить командування збройних сил, керівництво ФБР і ЦРУ... Сьогодні Спенсеру доводиться публічно заперечувати свою честь у вихованні Брейвіка.
Своїм маніфестом він завдав прикростей багатьом. Бо найголовніше там — не його конспектування Канта, а розлогі пасажі про тих, кого він вбачає своїми ворогами, і — навпаки — кумирами.
Вороги в нього — Меркель, Саркозі, Баррозу, Браун та (прости Господи!) британський принц Чарльз, бо «допустили мультикультуралізм та ісламську окупацію Європи». Гітлер у нього — «зрадник, бо не звільнив від мусульман Єрусалим». Гудить він і «диктатуру Лукашенка», бо та буцімто «розповсюджує заражені Чорнобилем продукти». Путін для нього є загадкою, але особиста симпатія (можливо, через гомосексуалізм Брейвіка — ще одна риса, яка не дозволяє впевнено занести його в «нацисти») до російського прем’єра ясно прочитується.
А от на першому місці пошани від Брейвіка — лідер голландської Партії свободи Гірт Вілдерс, третьої за чисельністю місць у парламенті. Вілдерс — затятий ісламофоб, про що свідчать його постійні заяви на кшталт: «Якби пророк Мохаммед жив зараз, я б його вигнав із країни», «Іслам — це не релігія, а відстала культура і джерело тероризму». Він обіцяє припинити іміграцію з мусульманських країн, заборонити будівництво мечетей і паранджу. Вілдерса намагалися притягнути до суду за розпалювання ворожнечі, але навіть прокуратура знімала з нього обвинувачення. Питаєте, чому? Ось тут і найцікавіше. Тому що Вілдерс, на відміну від інших, «правильний ультраправий»: він підтримує американські війни, а головне — великий друг Ізраїлю. Тому ви не знайдете про Вілдерса жодного поганого слова у мейнстрімівських медіа, його не таврують «неонацистом» і т.д., навпаки, сам Деніел Пайпс називає його «майбутнім і найперспективнішим прем’єром Голландії». На відміну, скажімо, від угорської партії «За кращу Угорщину». Попри те, що вона позиціонує себе як «консервативна і патріотична», її вперто шпетять як «неонацистську». Розгадка теж проста: партія вимагає від Ізраїлю покінчити з окупацією арабських територій, створення палестинської держави. Ось тут і пролягає поділ правих на «правильних» і «неправильних».
Нарешті, Брейвік понад 300 разів шанобливо згадує Ізраїль як «передовий бастіон боротьби з ісламом». Він демонструє обізнаність із політичним життям країни: хвалить прем’єра Нетаньягу і всю нинішню крайню праву коаліцію. Гудить європейських лівих, які «демонізує Ізраїль і Сполучені Штати». Себе називає сіоністом, а «ізраїльський націоналізм» — взірцевим. І разом із «депортацією мусульман із Європи» вимагає їхньої «депортації із Західного берегу Йордану та Гази».
Хтось спитає, чому Брейвік не підірвав, скажімо, мечеть або не розстріляв там мусульман, як, наприклад, учинив 1994 року в окупованому Хевроні американський поселенець, лікар (!) Барух Гольдштейн, який упритул застрелив 45 і поранив десятки людей під час молитви? Бо першочергові вороги для Брейвіка — це ліві. У молодіжному таборі правлячої Трудової партії на острові Утойя якраз були заходи солідарності із палестинським народом. Напередодні вбивства до них приїжджав міністр закордонних справ Йонас Гар Стьоре, який під оплески заявив: «Палестинці повинні отримати свою державу, окупації слід покласти край — і вже зараз».
Як стверджував Брейвік, своїм злочином він хотів заохотити інших. Тому й майбутній суд він готується використати як трибуну для своєї пропаганди. Тому в справжніх натхненників Брейвіка є всі підстави для хвилювання.
