Час гросмейстерських партій

Листопадові події в Україні у багатьох росіян викликали суперечливі оцінки: з одного боку не міг не радувати такий сплеск народної самосвідомості, з іншого — чимдалі частіше з’являлося відчуття «втраченої України». У будь-якому разі, контекст українсько-російських відносин слід переглянути. В який бік — залежить від мудрості наших народів.

ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ІДЕЙ

Досить умовно, але вельми правдоподібно можна накреслити три основні парадигми, що переважають в оцінках сучасних українсько-російських відносин: позиція різкого неприйняття; позиція розпростертих обіймів; позиція конструктивної співпраці.

Позиція різкого неприйняття — в Україні висловлюється формулою «Геть москалів!», у Росії — «Понаїхали тут!» Спираючись на історичні правди й міфи, позиція різкого неприйняття залишається популярною в двох країнах, попри уявну маргінальність.

Позиція розпростертих обіймів — культивована ліво-консервативними силами обох держав, полягає у ствердженні того, що «Ми один народ, і ділити нам нічого! Всі ми родом із СРСР!». З кожним роком вага й значущість цієї моделі, попри все бажання політичних еліт двох країн, неухильно зменшується.

Позиція конструктивної співпраці — полягає в необхідності пошуку точок дотику інтересів та вмілому лавіруванні у спірних питаннях. Суб’єктивні образи й симпатії за цієї моделі відходять на другий план: кожен «сам собі на умі», але при цьому не забуває про інтереси іншої сторони.

Саме шляхом конструктивної співпраці можна вивести українсько-російські відносини на якісно новий рівень. Та й суб’єктна група у третьої моделі явно виглядає краще: передусім це представники бізнесу та промисловості — люди далекі від мітингових емоцій і закликів, але ведені чітким прагматизмом і націлені на «конструктив».

Але чи мають підстави представники перших двох позицій? Чи є взаємна сліпа любов, як і неприязнь, лише плодом умілої політичної режисури, або ж для неї є правдивіші й вагоміші причини? Поглянувши на проблему з історичного ракурсу, ми, звісно, знайдемо багато пояснень цих полярних позицій. Обидва народи можуть пред’явити один одному стоси «неоплачених рахунків». Та й за прикладами теплих відносин далеко ходити не доведеться.

ЩО ДАЛІ?

Саме в цих трьох площинах взаємної любові, ненависті й прагматизму розвивалися українсько-російські відносини протягом останніх п’ятнадцяти років. Окреслюючи можливі напрями розвитку цих відносин у майбутньому, перед народами двох країн виникає два варіанти: зберегти статус-кво, роблячи ставку на конструктивну співпрацю, або розвинути новий взаємовигідний формат відносин, що передбачає якісний перегляд позицій обох народів, своєрідний «катарсис», очищення.

Українці, насамперед, повинні позбутися стереотипу «жертви». Кожна нація, безумовно, має добре знати й пам’ятати свою історію, шанувати пам’ять предків, берегти й виховувати нащадків, але гіркота непрощених образ, передусім, пече не кривдника, а саму жертву. Взаємні підрахунки «хто кому що винен і скільки» нагадують, за висловом відомого богослова, «метання бісеру в довжину».

Росіяни, у свою чергу, повинні якісно змінити своє внутрішнє ставлення до України як до «пост-своєї» території. Комплекс «збирання земель російських» (і не лише російських) є таким самим бар’єром для політики «відкритої долоні», як український комплекс «вічної жертви».

Україна — дружня суверенна держава, яка, справді, має багато спільного з Росією — як мають багато спільного шведи з норвежцями, чехи зі словаками, серби з хорватами, датчани з німцями. Але ця «спільність» анітрохи не зменшує права України «знайти себе», повернутися обличчям до свого історичного й духовного коріння, яке не цілком і не в усьому може збігатися з корінням російського народу.

Однієї лише відмови від ідеї юридичного панування над Україною недостатньо. Адже існує культурна, інформаційна, релігійна, інтелектуальна, економічна, соціальна та інші форми впливу.

ЧИ ВЕЛИКА КОРИСТЬ РОСІЇ ВІД «УКРАЇНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ»?

Якщо користю вважати «утримання позицій» та «просування інтересів», то, користь вельми відчутна. Але розвиток України як самостійного суб’єкта міжнародних відносин набагато вигідніший Росії, передусім, з геополітичного погляду. Адже панічний страх багатьох українців перед усім російським — це не патологічна неприязнь, а лише бажання самореалізації, передусім в політичному сенсі.

Кажучи про реальні кроки в контексті зміни формату російсько-українських відносин, відзначимо три найважливіші: духовний, політико-економічний, суспільний.

У релігійній сфері необхідне створення на базі УПЦ МП незалежної автокефальної православної церкви з патріаршим статусом. Адже ситуація в українському православ’ї така, що поки три церкви між собою розривають Тіло церкви на частини, серед людей поширюються сектантські ідеї.

Українське православ’я повинно зайняти — і обов’язково займе — місце у Вселенській церкві. І чи варто Росії штучно гальмувати цей процес? Чи в інтересах Росії утримання під своїм культурно-політичним впливом Київської Митрополії? Хіба не вигідніше Російській православній церкві самій видати томос про автокефалію УПЦ, ніж чекати, поки це зробить Константинопольський патріарх!

З погляду скороминущих інтересів Росії, нинішній статус Української православної церкви як «екзархату» Російської православної церкви — величезний плюс як у духовно-політичному, ідеологічному, так і в матеріально-технічному аспекті. Адже УПЦ — дуже зручний інструмент вираження російських інтересів в Україні та Центральній Європі, а глибоко віруючий і жертовний український народ — сильна підмога для всієї РПЦ. Адже православних парафій в Україні більше, ніж у самій Росії.

Але чи все вирішують скороминущі інтереси? Чи не важливішим є стратегічне планування релігійно-культурних відносин? В епоху глобалізації найбільш далекоглядні російські й українські мислителі моделюють перспективніший формат розвитку двох культур, суть якого зводиться до того, що істинної величі Східного Християнства можна досягнути шляхом гармонійної духовної взаємодії двох сильних центрів — Києва й Москви, центрів багато в чому різних — багато в чому схожих.

Статус «України-губернії» прирікає російський духовний шлях лише до збереження статус-кво. І навпаки — самостійний духовний розвиток України приведе до отримання східним слов’янством «другого крила», і, безсумнівно, до посилення позицій східнослов’янської культурної ідентичності у світі.

Подібну модель варто також застосувати до двох інших аспектів російсько-українських відносин — політико-економічного та індивідуально-суспільного. Довгі роки бажання українського істеблішменту незалежного розвитку сприймалося в Росії як загроза національним інтересам, отримуючи ярлики «самостійництва» і «незалежництва». Реалії ж ХХI століття, навпаки, переконують у тому, що саме незалежна, культурно, духовно й економічно розвинена Україна є ключовим чинником для визначення геополітичного статусу Росії в новій Європі. Будь-яке гальмування цього процесу — попри всю «добрість» намірів — лише віддаляє народження нового екзистенційного альянсу двох народів.

ВИСНОВОК

Не варто далі використовувати шахівницю українсько-російських відносин лише для гри в «чапаєва» — «ти мені завод — я тобі бензоколонку». Настав час двом країнам грати складніші, гросмейстерські партії.