Чому Україна все ще знаходиться поза межами ЄС і НАТО?
Державний візит Президента США Джорджа Буша, який нещодавно відбувся в Україну, його результати, а також наслідки для України останнього саміту НАТО у Бухаресті залишили особисто у мене подвійне і здебільше, — гірке враження. З одного боку, можна було радіти, що наша країна та її нове політичне керівництво, краще пізно, ніж ніколи, але знову-таки долучилися до великої світової політики і, принаймні, щось ініціювали в ній. Але із іншого боку, мене весь час не полишало і сумне відчуття гіркоти від того, що наша держава у цій великій, світовій політичній грі все більше відіграє роль доволі пасивного об’єкта, аніж активного гравця.
Мушу визнати, що в історичній ретроспективі рівень участі України, як активного суб’єкта у світовій політиці, увесь цей час драматично зменшувався. Причому, цей процес відбувався майже синхронно, як із поступовим ядерним роззброєнням України, так і з зростаючою практикою використання стратегічних питань зовнішньої політики як тактичного інструменту для вирішення поточних питань внутрішньополітичної боротьби за владу всередині самої країни.
У грудні 2006 року під час виступу на засіданні міжнародного круглого столу, який був організований громадським об’єднанням «Український Форум» під гаслом «Геополітичний вибір України: реалії, проблеми, перспективи», я зробив спробу торкнутися лише одного із можливих векторів зовнішньополітичної орієнтації України — а саме євроатлантичного. Та надати відповідь на запитання: а чому ж так сталось?
Чому друга за розмірами країна у Європі, із багатими ресурсами, потужним науково- технічним потенціалом, одним із найбільш освічених у Європі населенням і європейською ідентичністю, — яку ніхто не бере під сумнів, — все ще знаходиться поза межами ЄС і НАТО, незважаючи на превалюючи прозахідні настрої більшості її населення на час проголошення своєї незалежності у 1991 році?
Адже це стало уже історичним фактом, що, починаючи ще із 1991 року, з часів проголошення незалежності, Україна робила послідовні та свідомі кроки по налагодженню взаємовигідного партнерства із Заходом, прагнучи, в першу чергу, збалансувати свої непрості, особливо в ті перші роки незалежності, відносини із своїм основним сусідом — Російською Федерацією.
Згадаємо трохи історії. Проблема скорочення третього у світі ядерного арсеналу, розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР, кримська проблема та проблема ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, помножені на економічні проблеми трансформації від комуністичної системи економіки до ринкової, з присутністю в Україні найпотужнішого військово-промислового комплексу, інтегрованого у відповідний комплекс Росії, — це далеко не повний перелік проблем із якими опинилось українське керівництво перших років незалежності, з одночасно дитячою вірою більшості населення у те, що «Захід нам допоможе».
Переважна більшість населення України, як і її керівництво, того часу вірило також і в те, що добровільна, виважена та відповідальна перед світом позиція України в питанні ліквідації її третього в світі ядерного арсеналу, явище — яке до цього часу не має аналогів у світі, буде адекватно компенсовано певними міжнародними гарантіями безпеки, в першу чергу, з боку Заходу.
Відповіддю ж цим очікуванням був скоординований тандем найпотужнішого тиску як з боку США, так і Росії, — по якнайшвидшому вивезенню з території України та ліквідації її ядерних зарядів і лише протокольне повторення для неї вже існуючих до того часу загальних гарантій безпеки з боку ядерних держав для країн, «які не володіють ядерною зброєю».
Фактом також є і те, що під час другого президентства в Україні були зроблені основні та єдині до цього часу законодавчо зобов’язуючі кроки по визначенню проєвропейської і євроатлантичної зовнішньополітичної орієнтації нашої держави.
Ще у червні 2003 року Верховна Рада України своїм рішенням ухвалила Закон України «Про основи національної безпеки України», в якому законодавчо було визначено за мету «...забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу...».
До речі, на сьогоднішній день це єдиний врегульований законодавством України документ, який ставить кінцевим завданням для всіх органів державної влади України можливість набуття нею у майбутньому повноправного членства в ЄС і НАТО, — як основи державної політики України у сфері національної безпеки.
Офіційна реакція Заходу у ті роки на більш ніж прозорі сигнали України — загальновідомі. Як Празький, так і Стамбульський саміти НАТО — стали для України фактичною обструкцією.
Але, що ж змінили події, пов’язані із останніми президентськими і парламентськими виборами в Україні у 2004— 2007 рр. для процесу самовизначення України та ставленню до неї з боку Заходу? Адже події на Майдані незалежності у Києві наприкінці 2004 року і особливо мирна передача влади в країні дійсно засвідчили відданість народу України європейським цінностям і, дійсно, стали новим етапом на шляху формування в Україні активного громадянського суспільства.
На мою думку, для керівних кіл Заходу ці події стали довгоочікуваним виправданням за його неувагу та нігілістичну політику щодо України на протязі попередніх до цього усіх років нашої незалежності. Точніше, навіть, не нігілістичну політику, а відсутність взагалі будь-якої скоординованої чи формалізованої політики Заходу по відношенню до України, яка несподівано для нього, цього Заходу, з’явилася у 1991 році на політичній карті континенту.
Справа у тому, що Україна за своїм потенціалом може у майбутньому змінити навіть весь баланс загальноєвропейських сил, в разі її повноправної інтеграції до загальноєвропейських економічних та політичних структур.
Україна — це не Прибалтика, не Болгарія, не Румунія... і навіть не Польща. Сільське господарство України, в разі застосування передових технологій, може стати конкурентом не лише в Європі, а і для США, Канади і Австралії на світових ринках зерна: 100—150 млн. тонн зерна на рік — це не мрія, а потенційна можливість України при створенні відповідних умов виробництва і застосування світового рівня сільськогосподарських технологій.
Жодна із нових прийнятих до ЄС чи НАТО країн із складу колишнього Варшавського договору не мають такої аерокосмічної індустрії, ядерних технологій та такого промислового потенціалу, якими володіє Україна. Додайте до цього також фактор Росії та вплив на напрямок її майбутнього розвитку від того напрямку в геополітиці, який вибирає Україна.
Зрештою уявiмо собі, що інтегрована у євроатлантичні структури Україна займає один із двох варіантів стратегічних відносин в середині цих структур по осях: Вашингтон—Лондон—Варшава—Київ, чи, наприклад, Париж—Берлін—Київ із тісною співпрацею за межами цих структур із Москвою.
Тому штучне стримування Заходом нашого бажання, починаючи з середини 90-х років, приєднатися, в першу чергу, до загальноєвропейських структур, мали під собою цілком об’єктивну причину невизначеності, в першу чергу, самого Заходу, щодо можливих наслідків для нього приєднання такої завеликої та непередбачуваної для нього із своєю внутрішньою самоідентифікацією країни, як наша.
Але в політиці не всі речі прийнято називати своїми іменами. Штучна, як на мене, концентрація уваги в західних ЗМІ на наших дійсно існуючих недоліках у побудові демократії, але таких, що мало чим відрізняються від тих же Болгарії чи Румунії, — і які слугували офіційним виправдовуванням у тому, що деякі наші сусідні країни уже увійшли у двері Євросоюзу, а ми навіть не отримали позитивної відповіді про перспективу, і привели якраз до того, що восени — взимку 2004 року події на Майдані незалежності в Києві стали для мільйонів громадян Заходу дійсно революційним відкриттям.
А саме, відкриттям того факту, що в Україні вже де факто існує освічений народ, який добре розуміє слово «гідність» і вже існує основа громадського суспільства, яке вміє шукати і знаходити компроміси. Тобто, якраз і є все те, що і характеризує собою основи демократичної орієнтації нашого народу.
І до речі, все це не могло народитись тільки за декілька місяців, та тільки під час Майдану, а було об’єктивно і суб’єктивно, а також поступово підготовлено усім попереднім, часом помилковим і драматичним, розвитком державності в Україні. У тому числі і за два попередніх президентства в ній, починаючи із 1991 року.
Закінчив же я тоді свій майже півторарічної давнини виступ словами: «І все ж таки: чого ж не вистачає в цей час Україні для можливої реалізації її євроатлантичного вектора зовнішньополітичної інтеграції?»
Формальна відповідь — визнаної світом де-юре і де-факто консолідації діючої влади і народу України щодо цього бажання та відповідність державних інституцій та внутрішнього законодавства України певним критеріям Заходу, а також і згоди усіх учасників Альянсу на його подальше розширення за рахунок України.
Неформальна відповідь — чіткого уявлення усіма членами Альянсу, що принесе із собою позитивного новий член НАТО в інтересах кожного його учасника і Альянсу в цілому, і що за це їм прийдеться заплатити, в першу чергу, у відносинах із Росією.
При цьому точка зору лідера Альянсу — США — має велике значення, але вона не може замінити двостороннього порозуміння між Україною і кожною конкретною країною Європейського Союзу, а також відповідного і неминучого порозуміння у цьому питанні і з Росією.
Чи існує зараз консенсус серед всіх членів НАТО стосовно конкретних термінів вступу України до НАТО?, Чи знайшла діюча влада, і в першу чергу її зовнішньополітична складова механізм подолання скептицизму з цього приводу з боку Франції, Німеччини, Іспанії? Чи є впевненість у всіх членів Альянсу, що вступ держави із таким потенціалом, як Україна не приведе до зміни певних пропорцій усередині самого Альянсу, і яким саме чином зміниться формат впливу на справи Альянсу як всередині нього, з боку її найпотужнішого члена — США, так і ззовні — по лінії відносин Альянсу із Росією, — в разі такого вступу.
Врешті, — чи забезпечила нова владна політична сила на Україні консенсус всього українського суспільства по питанню вступу до НАТО? Риторичність цього запитання очевидна.
І насамкінець. Якщо спробувати говорити афористично, то я сформулював би це таким чином: той, хто вважає, що для України взагалі існує будь-який інший вибір, окрім європейського — не має голови... але той, хто вірить у те, що для України взагалі може існувати європейський вибір без урахування національних інтересів Росії, або ще гірше, — за рахунок цих інтересів, — не має не тільки голови, але i його ніколи і нічому не вчила історія...»
Сумно, але і зараз, — на ці очевидні речі та виклики ми ще не навчилися й досі професійно та відповідально реагувати та, як і усі цивілізовані та культурні європейці, — заздалегідь готуватися у гості і стукати лише у ті двері, де нас чекають — у обумовлений завчасно час і у відповідному для цього місці.
При цьому, наші основні державні інститути влади іще раз продемонстрували усьому світові, що вони так і не навчилися прораховувати свої зовнішньополітичні ініціативи, бодай, хоч на два кроки уперед. Та враховувати при формуванні таких ініціатив найважливіший для державозбереження стратегічний фактор національної гордості країни.
