Чи буде збудовано South Stream?

Після чисельних переможних заяв про швидкий початок будівництва газопроводу South Stream (Південний потік) у Москві почали лунати мінорні мотиви. Здавалося б, усе йде добре. Італійська Eni — Ente Nazionale Idrocarburi — Державне нафтопромислове об’єднання — без великого захвату погодилася передати частину своєї долі в проекті South Stream французькій EDF (Electricite de France). Меморандум про взаєморозуміння підписали глави двох компаній у присутності президента Дмитра Медведєва та прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі. Скільки своїм партнерам переуступить Eni, поки не відомо, але експерти називають від 10% до 15%.

Здавалося б, довгоочікуване зелене світло включилося для прокладання двох таких бажаних для Путіна газопроводів у Балтійському й Чорному морях. Але тут виникли перешкоди, які обійти буде набагато складніше, ніж опір скандинавських і німецьких екологів, заперечення країн Балтії й Польщі. Перше й найголовніше — економічна криза. Споживання енергоресурсів різко зменшилося й на найближчу перспективу зростання не передбачається. А обидва проекти проштовхувалися на основі впевненості, нічим, утім, не обґрунтованої, що споживання газу збільшуватиметься. Як у Європі, Північній Америці, так і в Азії. Виявилося, що це зовсім не так. Газа потрібно значно менше. Поточного року ЄС скоротив імпорт російського газу приблизно вдвічі при зниженні закупівельних цін, а коли його знадобиться більше, ніхто сказати не може, оскільки не знає. Коментуючи рішення компанії ЛУКОЙЛ зменшити плани з видобутку вуглеводнів, віце-президент Леонід Федун прямо заявив: «Швидше за все, наша країна зіткнеться із серйозними проблемами при експорті газу вже в найближче десятиліття». До 2017 — 2019 рр. видобуток газу компанією має становити 111 млн. куб. м на добу, тоді як раніше планувалося, що він буде вдвічі більшим. Якщо споживання й видобуток газу зменшуються, то навіщо нові потужності для транспортування?

Якщо стосовно обсягів споживання газу можливі різні думки й у віддаленій перспективі все-таки багато експертів бачать зростання, то друга проблема має системний характер і пов’язана з такими об’єктивними чинниками як довжина транспортного плеча й витрати на доставку споживачеві. Німецька RWE Supply & Trading та російська East European Gas Analysis порівняли варіанти доставки газу наявною газотранспортною системою України через Словаччину — 1680 км, за проектами South Stream близько 2200 км і Nabucco майже 3990 км до австрійського хабу Баумгартен. Виходить, що доставка 1 тыс. куб. м через Україну коштує близько 42 дол., через South Stream — 139 дол., Nabucco — 115 дол.. Незважаючи на велику довжину траси, проект Nabucco коштує втричі менше, ніж South Stream. Якщо Газпром постачатиме через South Stream й азербайджанський газ, кожна 1 тис. куб. м коштуватиме ще дорожче — 159 дол.. І це без урахування технологічного газу, якого для South Stream треба більше, ніж за альтернативними варіантами. Навіть якщо Україна вдвічі підвищить плату за транзит, доставка нашою газотранспортною системою все одно буде найдешевшою.

І, нарешті, третій чинник — стрімка зміна структури газового ринку. На балтійському узбережжі Польщі знайдено величезні запаси газу. Торік до Європи було постачено 43 млрд. куб. м зрідженого газу (ЗПГ) і 9,5 млрд. куб. м до США. Катар, який 2010 року доведе потужності з виробництва ЗПГ до 100 млрд. куб. м газу, в першу чергу зацікавлений у переділі ринку, особливо європейського. До того ж, дався взнаки технологічний прорив, пов’язаний з видобутком газу з горючих сланців. Запасів газу в них на території США й Канади вистачить на 200 років за нинішніх обсягах вжитку, за оптимістичними прогнозами — майже на 700 років. Таким чином, найбільший споживач газу — США практично випав зі світового ринку споживачів газу, й більша частина обсягу ЗПГ спрямовується до Європи. При цьому слід врахувати гнучку логістику цього різновиду палива, що наближає його до нафти, й нижчу ціну. Це може рішуче змінити ситуацію на глобальному газовому ринку.

Завзятість російських керівників у проштовхуванні нових й дорогих проектів підводних газопроводів дивна ще й тому, що навіть за найкращої перспективи зростання споживання газу в Європі й Китаї в самої Росії його банально може не бути в достатній кількості. Базові родовища Західного Сибіру значною мірою вже вироблені (Ведмеже на 75,6%, Уренгойське на 65,4%, Ямбургське на 54,1%). Ямал є головним майданчиком газової промисловості в західній частині країни. Сумарні запаси найбільших родовищ на півострові становлять 5,9 трлн. куб. м газу, 100,2 млн. т конденсату й 227 млн. т нафти. Водночас, ці північні проекти можуть бути реалізовані лише за порівняно високого рівня світових цін на нафту й газ. За розрахунками Міністерства економічного розвитку Росії, за розрахункової ціни нафти 50 дол. за барель, газу — 225 дол. за 1 тисячу куб. м освоєння родовищ у Каспійському, Баренцевому й Балтійському морях, на Сахаліні неефективне. Питомі витрати на освоєння досягають 200 дол. за 1 тис. куб. м. Додамо сюди вартість доставки й порівняємо з ціною газу в Європі — 220—240 дол. за 1 тис. куб. м. Експлуатовані родовища нестримно виробляються, нові вводити не вигідно. Звідки братиметься газ для наповнення, зокрема, South Stream?

Усе це змушує європейців дедалі настороженіше ставитися до прокладання підводних газопроводів. Ціна газу, що постачається Газпромом, майже на 45% вища за спотову, за три роки розрив збільшиться ще на 25%. Про це нагадав член правління E. On Ruhrgas Йохан Вайзе. За всієї важливості проблеми надійності транспортування, вважає президент Eurogas Доменіко Діспенца, важливо «не опинитися в становищі гравця, який загруз у будівництві нових трубопроводів».

То навіщо ж Москва розганяє трубопровідний велосипед? Для цього є декілька причин. По-перше, будівництво потребує величезних грошей, і є досить чисельна група вищих чиновників прямо зацікавлених у фінансовій підтримці проектів з державного бюджету. Облік наданих коштів буде достатньо проблематичним і кінці у воду буде легко заховати в прямому й переносному значенні. Скидається на те, що цей чинник є найважливішим в авантюрі під назвою South Stream і Nord Stream.

По-друге. Політична складова проектів настільки опукла, що мало кого може ввести в оману. У Європі чудово вміють рахувати гроші й калькуляцію витрат, доходів і прибутку складають швидко, виводи напрошуються самі собою. Для Москви залучення провідних європейських політиків у Берліні, Парижі й Римі до спільних проектів є способом посилення зв’язку згаданих столиць з Росією. Німецька дипломатія вже неодноразово випробовувала, як сковує її економічна залученість великого німецького бізнесу в російські проекти. Париж захоплений антиамериканськими іграми й намагається використовувати для цього Росію, демонструючи особливі стосунки. За що й дістав щигля по носу. Москва демонстративно не виконала домовленостей Медведєв-Саркозі щодо Грузії, й Парижу довелося мовчки проковтнути цю гірку пілюлю приниження. Знав би про це генерал де Голль, чиїм спадкоємцем вважає себе нинішній французький президент. Він би такого не допустив і не потерпів.

По-третє. Проекти мають «дисциплінувати Україну». Додамо до цього вислову Путіна й Білорусь. Якщо перекласти це зрозумілою мовою, то значній частині українського правлячого класу чітко показують межі його самостійності й можливості ігор, з погляду Москви, в державну незалежність. Загроза пряма — крок убік, і газ потече в обхід. Як свідчить перебіг подій, деяких українських олігархів, пов’язаних з газовим бізнесом, охопила паніка. Що й виявилося на переговорах, прес-конференціях й у заявах. У Першопрестольній вважають, і не без підстав, що це найзрозуміліша мова для декого в Києві.

Насправді не все виглядає настільки похмуро для України. Газпром цього року не дорахується понад 2 млрд. дол. прибутків. Аби виконати соціальні обіцянки Володимира Путіна щодо підняття пенсій наступного року, Росія змушена звернутися до нелюбого МВФ за кредитом. Як виявилося, грошей просто немає не лише на авантюрні газопроводи, а й на значно невідкладніші потреби. Поки наступного року на трасі South Stream у Чорному морі проводитимуть дослідницькі роботи. На більше Туреччина поки дозволу не дала. Судячи з інтерв’ю турецького посла в Москві одній російській газеті, Анкара про подальше ще подумає, і її прихильність коштуватиме грошей. Наприклад, вкладених у будівництво турецьких атомних електростанцій. Що фактично ще більше підвищить і без того фантастично високу вартість South Stream.

Якщо так хочеться прокладати газопроводи, то можна повернутися до набагато продуктивнішої пропозиції прокладання через територію України нових ниток трубопроводів. І коштуватиме це у декілька разів дешевше. І забути South Stream як кошмарний сон.