Чи повторить ЄС долю СРСР?
Ті, хто в 1980-х роках уважно стежив за занепадом, а далі за розпадом радянської імперії, не можуть не провести деяких разючих аналогій з нинішньою ситуацією в Європейському Союзі. Подібне твердження може видатися дивним, тим паче, що кінець радянської імперії було сприйнято світовою громадськістю як звільнення, на відміну від того, як може сприйматися розвал нашого союзу.
Утім, ці занепадницькі процеси цілком можна порівняти. В обох випадках ми спостерігаємо втрату економічної життєздатності й ерозію економічного зростання, незважаючи на всі відмінності цих двох систем. Перш за все, слід наголосити на труднощах, пов’язаних із протиріччями наявних ідеологічних і політичних проектів. Що ж до ЄС, то основа його ідеології: «Цього більше не можна допустити», яка утвердилася після двох світових воєн, наражається на дедалі більше неприйняття з боку нових поколінь: як взагалі можна будувати «спільне життя» на фундаменті страху не когось іншого, а самого себе?
У політичному аспекті ЄС досі так і не зміг знайти свій демос, а його інститути, в кращому разі, натрапляють на байдужість, а в гіршому — на повне неприйняття. Коли ж говорити про стратегічну сферу, то Європа втратила не лише супротивника, а й чіткі кордони: раніше наш проект було обмежено залізною завісою, і як нам сьогодні зрозуміти, де її рубіж і чому? Нарешті (у цьому й полягає причина нинішньої екзистенційної кризи ЄС), ми заявили про встановлення єдиної валюти, не створивши при цьому жодних федеральних інструментів управління та податкових механізмів, без яких євро просто не може мати майбутнього.
В економічному й соціальному плані Португалія та Фінляндія є і залишаться такими ж різними, як, наприклад, Алабама й Аляска, Бразильський Північно-Східний регіон і Сан-Паулу. На відміну від нас, Індії, Бразилії та США вдається успішно долати співмірні з нашими регіональні розбіжності завдяки федеральним інститутам. І, як це було за часів Горбачова в СРСР (1985 — 1991), кожна європейська ініціатива щодо подолання протиріч системи з’являється надто пізно: так само, як гласність і перебудова, європейські плани «порятунку» ініціюються один за одним.
Провал усіх цих ініціатив можна пояснити не лише некомпетентністю чи недбалістю європейських чиновників і держав-членів ЄС, а й самою природою протиріч, з якими зіткнулися наші країни: розумінню того, що в євро немає майбутнього без федеральних інститутів, протистоїть неприйняття федеральних рішень нашими народами й лідерами.
Можливість розпаду ЄС підтверджує ось який парадокс. З одного боку, Євросоюз опиниться під загрозою в разі зникнення євро: це твердження, яке висловили восени 2010 року Ван Ромпей та Меркель, а нещодавно знову повторив Саркозі, цілком виправдане. За відсутності євро і наявності цілого ряду девальваційних процесів єдиний ринок довго не протримається, як, утім, і свобода пересування й вибору місця проживання.
Сукупність егоїстичних прагнень, що передувала краху євро, дасться взнаки й тоді, коли йтиметься про будівництво чогось нового на його руїнах. З іншого боку, євро може врятувати лише федеральна угода держав-членів єврозони. Проте органи політичної влади й інститути єврозони з федеральним податком та істотним бюджетом за визначенням не можуть представляти нинішню владу й інституції Євросоюзу.
Якого сенсу за подібних умов набувають загальноєвропейські досягнення, якщо є такі непереборні інституційні й політичні відмінності між федеральним ядром і країнами, які, в принципі, відмовляються від приналежності до євро? Чи зможе ЄС зберегти визначальну роль за такої трансформації, вірогідність якої залежить від прийняття єврозоною ідеї федеральних інститутів, домогтися чого буде зовсім не просто?
Якщо євро загине, то потягне за собою і союз. Але навіть якщо ця валюта відродиться і зміцніє, це зовсім не гарантує, що виживе ЄС. Стратегічні наслідки кожного із цих сценаріїв суттєво відрізнятимуться один від одного. Попри побоювання президента Саркозі, які він висловив у виступі перед послами в серпні цього року, крах євро і союзу не означатиме повернення до минулих воєн. Ці конфлікти виникали з гегемоністських домагань динамічних європейських держав, а не слабкості держав, які переживають спад. Якщо вже вам так хочеться лякати себе, пригадайте краще Балкани 1990-х років.
Наші народи, навчені гірким досвідом трагедій ХХ століття, не повторюватимуть минулих помилок. Їх, скоріше, спіткає занепад і залежність. Безпека та процвітання наших країн будуть підпорядковані вимогам старих і нових великих держав.
Крім того, порятунок євро шляхом створення федеральної єврозони порушить й інші стратегічні питання. Як можна розробляти загальноєвропейську оборонну політику, якщо Великобританія залишається поза грою, а погляди нашої країни набагато далекоглядніші за плани більшості наших європейських партнерів? Як уникнути повернення країн Центральної Європи до їхнього історичного статусу буфера між Західною Європою та Росією? Порятунок євро дає нам шанс побудувати новий союз.
Залишається зрозуміти, чи зможемо ми домогтися більшого, ніж Росія, якій принаймні вдалося відродити рештки радянської імперії, але в таких економічних і політичних умовах, яких було б краще уникнути.
