Чи слід США боятися Китаю?

Китай оголосив про збільшення витрат на оборону на 12,6%. Директор ЦРУ США Портер Росс засвідчив погіршення воєнного балансу в Тайванській протоці, а президент Джордж Буш звернувся до європейських країн із проханням не скасовувати ембарго на продаж зброї Китаю. Проте китайські лідери кажуть про «мирний підйом» або, останнім часом, про «мирний розвиток» Китаю.

Аналітики (наприклад, Джон Міршеймер із Чикагського університету) безапеляційно заявили, що мирний підйом Китаю неможливий, і припустили, що «Сполучені Штати і Китай, ймовірно, почнуть інтенсивно змагатися у сфері безпеки, причому зі значною імовірністю виникнення війни». Оптимісти зазначають, що Китай, починаючи з 90 х років, проводив політику добросусідства, залагодив територіальні суперечки, почав відігравати важливішу роль у міжнародних установах і усвідомив вигоди використання «м’якої сили». Але скептики на це відповідають, що Китай просто чекає, поки його економіка закладе основу для майбутньої гегемонії.

Чия правда? Певний час ми не дізнаємося про це, але опонентам потрібно пригадати застереження Фукідіда майже двотисячорічної давності: віра в неминучість конфлікту може стати однією з його головних причин. Кожна сторона, вірячи в те, що справа закінчиться війною з іншою стороною, здійснює розумні воєнні приготування, які інша сторона сприймає як підтвердження її найгірших побоювань.

Фактично неправильно говорити про «підйом Китаю». Точніше було б називати це «відродженням», оскільки за своїм розміром та історією Середнє Царство давно вже було однією з головних сил у Східній Азії. У технічному й економічному сенсі Китай був світовим лідером (хоча і не мав глобального впливу) з 500 по 1500 рік. Тільки в останні п’ятсот років його обігнали Європа й Америка.

За оцінкою Азіатського Банку розвитку, 1820 року, на початку індустріальної ери, на частку Азії припадало три п’ятих світового виробництва. До 1940 року ця частка зменшилася до однієї п’ятої, попри навіть те, що в Азії проживало три п’ятих світового населення. Сьогодні швидке економічне зростання привело до того, що частка Азії у світовому виробництві збільшилася до двох п’ятих, і, за припущенням Банку, може повернутися на свій історичний рівень до 2025 року.

Звісно, до складу Азії входять Японія, Індія, Корея та інші країни, але рано чи пізно Китай почне грати першу скрипку. Високі темпи зростання, що становлять 8-9% на рік, привели до того, що в останні два десятиріччя двадцятого століття його ВНП потроївся.

Проте в Китаю попереду ще довгий шлях, і на ньому його чекає багато перешкод. Обсяг економіки США майже вдвічі більший, ніж у Китаю; якщо її приріст становитиме лише 2% на рік, а економіки Китаю — 6%, то десь після 2025 року вони зрівняються між собою. Навіть у цьому разі вони не будуть однаковими за складом або складністю. У Китаю, як і раніше, залишаться великі провінційні регіони, що відстають у розвитку, і прибуток на душу населення буде меншим, ніж у США, приблизно до 2075 року (залежно від методу порівняння). Китай ще довго не зможе кинути США такий виклик, який, наприклад, кинула Великій Британії кайзерівська Німеччина, перевершивши її за кілька років до Першої світової війни.

Понад те, проста екстраполяція тенденцій економічного зростання може ввести в оману. Країни схильні «зривати плоди з нижніх гілок», оскільки вони отримують вигоди від імпортованих технологій на ранніх стадіях економічного зльоту, а в міру розвитку економіки темпи зростання зазвичай уповільнюються. Крім того, китайська економіка страждає від неефективності державних підприємств, нестійкості фінансової системи та недостатності інфраструктури.

Водночас політика може спростувати економічні прогнози. Темпи створення правової держави й установ для участі в політичній діяльності відстають від темпів економічного зростання, а чимдалі більша нерівність, масова внутрішня міграція, незадовільна система соціального забезпечення й корупція можуть сприяти політичній нестабільності. Дійсно, деякі спостерігачі побоюються нестабільності, викликаної слабкістю Китаю, а не його підйомом.

Поки економіка Китаю перебуває на підйомі, його воєнна міць, швидше за все, зростатиме, завдяки чому він здаватиметься своїм сусідам небезпечнішим, й Америці буде складніше виконувати свої зобов’язання в Азії. Згідно з прогнозом, зробленим у дослідженні RAND, до 2015 року воєнні витрати Китаю більш ніж вшестеро перевищать воєнні витрати Японії, а її накопичений воєнний капітал буде приблизно вп’ятеро більшим (при оцінці відповідно до паритету купівельної здатності).

Хоч би якою була точність подібних оцінок зростання воєнної сили Китаю, результат залежатиме також і від дій США та інших країн. Ключ до воєнної сили в інформаційну добу полягає у здатності збирати, обробляти й поширювати інформацію, а також інтегрувати в єдине ціле складні системи космічного спостереження, швидкодіючі комп’ютери та «розумні» види озброєнь. Китай та інші країни будуть здатні робити дещо з цього, але, згідно з багатьма військовими аналітиками, Китай навряд чи скоро ліквідує розрив зі США в цьому сенсі.

Нездатність Китаю конкурувати зі США у глобальному масштабі не означає, що він не може кинути США виклик у Східній Азії, або що війна за Тайвань неможлива. Слабкіші країни іноді нападають, оскільки відчувають себе загнаними в кут, наприклад, як Японія в Перл-Харборі або Китай при вступі до корейської війни 1950 року.

Якби, наприклад, Тайвань оголосив незалежність, Китай, імовірно, відповів би на це воєнним втручанням, незалежно від очікуваних економічних або воєнних втрат. Але навряд чи в такій війні може хтось перемогти, і розсудлива політика з обох сторін може зробити таку війну малоймовірною.

США та Китай не мають жодної необхідності воювати один з одним. Не кожен підйом потужності держави веде до війни — подивіться хоча б на те, як Америка обігнала Велику Британію наприкінці дев’ятнадцятого століття. Якщо Китай, як і раніше, розвиватиметься мирно, це обіцяє величезні вигоди його народу та його сусідам — й американцям також. Але, пам’ятаючи про пораду Фукідіда, важливо не сприймати теорії аналітиків за реальність і постійно вказувати на це політичним лідерам і громадськості.

Джозеф С. Най — колишній заступник міністра оборони США, заслужений професор Гарвардського університету.