Дорога до миру з одностороннім рухом
Здійснюване Ізраїлем в односторонньому порядку виселення є результатом глибокого політичного зсуву, спричиненого двома доволі суперечливими між собою переконаннями, що характеризують проводжувану прем’єр-міністром Аріелем Шароном із 2003 року політику: по-перше, що ініційований США план урегулювання «Дорожня карта» на цей час веде в нікуди, і по-друге, що нинішній стан речей залишатися таким далі не може. Безперечно, згідно з розумінням Шарона, дев’ять тисяч ізраїльських поселенців, які проживають у секторі Газа серед 1,2 млн. палестинців, не мають жодного майбутнього. Отже, за відсутності переговорів, односторонній відхід є єдино осмисленим кроком у напрямі деескалації та стабілізації.
Ця політика створила глибокий розкол у Ізраїлі: поселенці — переважно, але не всі, віруючі — відчувають, що Шарон, «Батько поселень», їх зрадив. Однак ізраїльські ліві зараз, стиснувши серце, починають усвідомлювати, що новий прагматизм Шарона може виявитися першим кроком у правильному напрямі. На зразок де Голля у випадку з Алжиром, Шарон перетасував карти в ізраїльській політиці.
У попередні тижні в країні відбулися багатолюдні демонстрації, деякі з них межували з насильством, безліч поселенців заявили, що вони не виконуватимуть наказу уряду про евакуацію. Для проведення евакуації мобілізували майже 50 тис. військовослужбовців і поліцейських. Такий силовий підхід травмує не тільки поселенців, а також багатьох інших ізраїльтян.
Тим часом Шарон уже дорого заплатив за свою політику. Дві праві партії покинули очолювану ним правлячу коаліцію, він втратив більшість у своїй власній партії Лікуд, і його міністр фінансів Біньямін Нетаньяху покинув уряд. І тільки залучивши Партію праці Шимона Переса до свого кабінету, Шарон зумів зберегти за собою більшість у парламенті.
Природно, виникає запитання, що станеться після звільнення сектора Газа. Багато членів уряду спершу скептично ставилися до відходу, але усвідомлювали, що — як свідчить відомий вислів Вашингтона — «це єдина гра в місті». Серед них, так само, як і серед палестинців, чути слова надії, що після відходу з сектора Газа можна буде знову повернутися до «Дорожньої карти» та відновити переговори, результатом яких стане укладення остаточної угоди між Ізраїлем і палестинцями.
Це велика помилка. Хоч і мотивована найкращими міркуваннями, надія реанімації «Дорожньої карти» жодним чином не відповідає реальності. У ході майбутніх переговорів доведеться мати справу з кордоном між Ізраїлем і Палестиною по всій його довжині, визначати долю 200 тисяч єврейських поселенців на Східному Березі, статус Єрусалима, а також вирішувати проблему палестинських біженців 1947—1948 років. З усіх цих питань прірва, що розділяє позиції Ізраїлю та Палестини, анітрохи не звузилася з моменту провальних у 2000 році переговорів у Кемп-Девіді, тоді як почуття страху та недовіри одне до одного посилилися.
Розпочати переговори за таких обставин — означало б не просто вправлятися в марних зусиллях, але і, імовірно, могло б призвести до поглиблення відчуження та наростання підозри в обох сторін одне до одного. Провал плану Аннана щодо Кіпру дозволяє зробити припущення, що лише хороших запевнень недостатньо — тим паче, що розходження в думці на Кіпрі були мізерними, якщо порівнювати їх із тим, що розділяє ізраїльтян і палестинців.
Таким чином, що можна зробити? Імовірно, єдиним осмисленим продовженням процесу буде підтвердження того, що кроки, зроблені в односторонньому порядку, все ще здатні привести до деескалації та цілковитого примирення. З боку Ізраїлю, відхід із десятків ізольованих і невеликих поселень на Західному Березі, для чого знадобиться евакуювати від 20 тисяч до 30 тисяч поселенців, може бути політично здійсненною дією, і це надасть палестинцям суміжні території на Західному Березі.
Із боку палестинців консолідація палестинської влади, встановлення контролю з боку палестинської адміністрації над дюжиною секретних служб і міліцейських формувань стали б дуже важливим кроком. Лідер палестинців Абу Мазен усвідомлює це, але все питання в тому, чи зможе він це зробити. Палестинське керівництво також могло б стати на важкий шлях і сказати біженцям — на противагу тому, що вже протягом 50 років говорила палестинська пропаганда, — що вони не зможуть повернутися до Ізраїлю, а вимушені будуть поселитися на Західному Березі й у секторі Газа, у тих районах, які зрештою стануть частиною палестинської держави.
В ідеальному світі конфлікти закінчуються підписанням угод і договорів. Але в реальному світі — прикладом чого можуть слугувати Кіпр, Боснія і Косово — стабілізація і повільна деескалація насильства можуть іноді привести до тих самих результатів навіть без укладення офіційної угоди. За відсутності прийнятних альтернатив можна сподіватися на те, що те ж саме станеться з ізраїльтянами та палестинцями.
Шломо АВІНЕРІ — професор політології в єврейському університеті в Єрусалимі, а також колишній генеральний директор ізраїльського міністерства закордонних справ.
