Друге обличчя Китаю
1 червня 72-річний лікар Цзян Яньюн — хірург 301 пекінського військового госпіталю — та його дружина лікар Хуа Чжунвей вийшли з будинку та вирушили за візою до американського посольства. Відтоді про них ніхто не чув. Сім’я та друзі припускали, що їх затримала поліція Бюро суспільної безпеки і що їх відпустять на волю після п’ятнадцятої річниці «бійні» на площі Тяньаньмень 4 червня. Але 8 червня державні службовці, які не назвали своїх імен, попросили сина лікаря зібрати деякі особисті речі його батьків, включаючи зубні протези, та доставити їх владі. Це, звісно, не перший випадок затримання у Китаї людей без будь-яких пояснень, то ж таке прохання є поганим знаком.
В умовах економічного процвітання Китаю, притоку іноземних інвестицій до країни та значного зміцнення ролі Китаю на світових ринках зникнення немолодої подружньої пари навряд чи може перервати цей гарячковий розвиток. Але зникнення цих людей лише підкреслює дисбаланс між темпами економічних і політичних реформ.
Цзян Яньюн — не звичайний лікар. Він належить до тих людей, хто вже давно досяг того моменту в житті, коли визнав необхідним для себе, з почуття обов’язку й патріотизму, переступити за рамки ролі хірурга та стати громадянином. Його «одіссея» почалася 4 червня 1989 року, коли він пережив жахливу ніч, намагаючись врятувати сотні поранених і вмираючих жертв побиття, які заповнили вісімнадцять операційних палат його лікарні після того, як Армія народного визволення відкрила вогонь на шляху до площі Тяньаньмень. Будучи психологічно травмованим через це та відчуваючи найсильніші муки, лікар Цзян, проте, зберігав мовчання.
Однак коли в 2003 році спалахнула епідемія важкого гострого респіраторного синдрому (SARS), лікар Цзян зрозумів у квітні, що офіційні звіти Міністерства охорони здоров’я про лише 19 підтверджених випадків захворювання в Пекіні були недостовірними, оскільки йому особисто було відомо про таку кількість випадків захворювання, що майже вдесятеро перевищує офіційні дані. Він вирішив розголосити це. «Я відчував, що повинен розповісти про те, що відбувається, не просто для того, щоб врятувати Китай, а й щоб врятувати світ», — сказав він.
Його викриття приховання факту епідемії SARS примусило китайський уряд вжити відкритіших й ефективніших заходів щодо боротьби з хворобою, запобігши, таким чином, справжній катастрофі. Але якщо лікар Цзян і став героєм, його також відзначили як непокірну та потенційно неконтрольовану людину серед тих, хто вселяє страх Комуністичній партії Китаю.
Так, найгірші побоювання партії реалізовувалися незадовго до 15-ої річниці подій на площі Тяньаньмень. Під час з’їзду Національного народного конгресу лікар Цзян порушив своє мовчання, написавши довгий, зворушливий заклик до керівництва Китаю. У ньому він обвинувачував «невелику групу лідерів, котрі підтримують корупцію», в тому, що 4 червня вони вжили «безпрецедентних у світі та в Китаї» заходів, коли «використали танки, кулемети й іншу зброю, щоб приборкати виступ абсолютно беззбройних студентів і громадян».
У його листі наведено жахливі подробиці кривавих каліцтв, із якими потрапили до його лікарні жертви побиття, і страждання простих людей, котрі приїжджали, щоб знайти мертвими своїх дітей та коханих. Без шанобливого ставлення до партії чи страху перед нею лікар Цзян засуджував китайське керівництво за те, що вони «мобілізували всі види пропаганди для створення та поширення брехні і вжили деспотичних заходів, щоб примусити мовчати людей усієї країни».
І, нарешті, лікар Цзян просив партію зробити переоцінку студентського руху 1989 року та «змінити свій вердикт» із «контрреволюційного заколоту» чи «політичних виступів» на «патріотичний акт, що отримав підтримку переважної більшості людей у Пекіні та в усій країні». «Наша партія повинна виправити допущені помилки», — недвозначно закінчив він. «Усі люди, чиїх рідних та близьких несправедливо вбили, повинні виступити з таким самим проханням».
Перш ніж назвати своє ім’я, адресу та номер телефону, він написав: «Звичайно, я подумав про наслідки, які можуть чекати мене після цього листа. Але я вирішив викласти вам усі факти».
Але як можна сумістити окремий сумний інцидент, такий як зникнення немолодої китайської подружньої пари, з багатообіцяючим прогресом «китайського економічного дива», що так перетворив країну, яка колись здавалася відсталою та безперспективною? Сьогодні Китай є країною протиріч. Напруженість між його дедалі відкритішою економікою та все ще закритою політичною системою й інститутами (заснованими в епоху Сталіна в 1950-х роках) роблять сьогодні Китай найбільш потенційно конфліктною в світі країною такої значущості.
Старий державний плановик Чень Юань колись застерігав, що китайські реформатори створили «економіку пташиної клітки», в якій капіталістичний птах виростає в соціалістичній клітці. З чого він підсумовував: якщо лідери партії не дотримуватимуться обережності, цей капіталістичний птах вирветься з соціалістичної клітки, поклавши край китайській марксистсько-ленінській революції. Справді, пташина клітка старої соціалістичної економіки вже значною мірою зламалася під тиском китайських капіталістичних реформ, випустивши «народну республіку»-мутанта на світовий ринок стимулювання споживчого інтересу.
Але процес руйнування, що перетворив чи знищив так багато старих сталіністських економічних інститутів Китаю, не супроводжувався скасуванням політичних структур, які вичерпали себе. Хоча китайські лідери й використовують гасло «одна країна — дві системи» як формулу для управління Гонконгом, — а, можливо, коли-небудь і Тайванем, — їхній лозунг набагато більше стосується самого Китаю, якщо брати до уваги існування капіталістичної економічної системи в рамках леніністської політичної системи.
Лікар Цзян Яньюн може стати мільйонером, носити улюблений одяг, зробити ремонт у своїй квартирі і навіть купити машину, але він не може повідомити громадськості про епідемію чи написати урядовим чиновникам чесного й відкритого листа з критикою та порадами. Чи має це значення? Це залежить від того, чи вірить хто-небудь у те, що ленінський капіталізм є стабільною та життєздатною довгостроковою формою правління в Китаї.
