Дипломатія: версія 2.0
Сьогодні дуже часто обговорюють, особливо у Великій Британії та в США, необхідність переосмислення дипломатії для XXI століття. І державний секретар США (міністр закордонних справ) Гілларі Клінтон і лідер Торі (Консервативної партії) Великої Британії Девід Кемерон нещодавно заговорили про новий синтез оборони, дипломатії і розвитку, зазначивши, що останнім часом американська і британська зовнішня політика приділяла дуже велику увагу першому елементу на шкоду двом іншим.
Тим часом Європейський Союз створив новий зовнішньополітичний орган під назвою Європейська служба зовнішніх дій (ЄСЗД), який має представляти спільні інтереси всіх 27 держав-членів ЄС. Поки що не зрозуміло, як розподілятимуться повноваження між новими європейськими дипломатами та існуючими національними міністерствами закордонних справ, але створення ЄСЗД є, однак, доконаним фактом.
Аналогічні плани в Азії та в інших регіонах, в основному, як і раніше, знаходяться на стадії розробки, але члени таких організацій, як Регіональний форум Асоціації держав Південно-Східної Азії, Африканський союз і Шанхайська організація співробітництва, принаймні, все серйозніше заявляють про узгодження політики з питань спільних інтересів.
Регіоналізм скрізь виходить на перший план у світовій політиці, за винятком США, де перше і друге вважається протилежностями. Клінтон вважає одним із найважливіших завдань для своєї країни на сьогодні — розвиток взаємодії з сусідніми країнами на всіх рівнях суспільства, що спостерігається в усьому світі. Для цього її головний планувальник політики професор Прінстонського університету Енн-Мері Слотер підносить США як вдалий центр глобальної мережі народів, різних організацій і взаємин.
Але, тоді як Америка розмірковує в контексті мереж, решта світу прагне сполучати регіони. Чи зможуть ці дві системи об’єднатися? Для зворотного немає жодної причини. Обидві концепції здаються привабливими і узгоджуються з традиційними принципами міжнародних відносин, особливо з прагненням Томаса Джефферсона до «миру, торгівлі й чесних відносин з усіма народами», до якого Клінтон може додати «людей і групи в країнах і між країнами».
Проте ні серед окремих людей, ні серед народів немає ідентичних інтересів. Глобальна мережа пані Клінтон уже наштовхнулася на перешкоди, особливо це стосується Китаю. Вона починає розуміти, що старі способи ведення справ — договори, посли, дипломатія, союзи і тому подібне — усе ж таки можуть бути корисними.
З того часу, як в Італії доби Відродження була винайдена сучасна дипломатія, держави виявили необхідність обміну посланцями для досягнення (або розірвання) домовленостей, чи то на пергаменті, чи у ході відеоконференцій. Не схоже, щоб глобалізація взяла на себе цю роль.
Проте ми не можемо заперечувати, що технології практично на все сильно впливають. Так само, як телеграф зміг усунути тижні часу, що витрачалися на обмін повідомленнями з далекими країнами, а літаки і телефон дозволили лідерам безпосередньо взаємодіяти зі значно більшою частотою, ніж будь-коли раніше. Сьогоднішні технології, поза сумнівом, продовжать зміну основних засобів обміну інформацією чи між народами, регіонами, чи між надрегіональними структурами.
Проте ми повинні слідкувати за тим, щоб не сплутати засоби і цілі політики. Удосконалені і більш швидкі засоби зв’язку не є самі по собі важливою метою, принаймні, для дипломатів. Досить пригадати лише хаотичну атмосферу, що панувала під час конференції ООН з питань зміни клімату, яка нещодавно відбулася в Копенгагені, щоб зрозуміти, яка неорганізованість і розчарованість результатами може виникнути через бажання розмістити всіх в одному приміщенні й аплодувати одночасно з усіх боків, а також використовувати всі можливі засоби досягнення цієї мети. Якщо подібні «глобальні зустрічі у верхах» стануть у XXI столітті головним способом управління, у нас є серйозні причини для занепокоєння.
На щастя, заслуговує на увагу і протилежна тенденція, що спостерігалася в Копенгагені. Держави-однодумці (часто сусіди) об’єднувалися в групи для посилення свого впливу: ця тенденція була помітна серед невеликих і бідних держав, ставки яких у боротьбі зі зміною клімату найвищі. При умілому підході подібні групи можуть стати радше єднальними елементами глобальної згоди, ніж перешкодами.
Світ уже бачив подібний синтез раніше. Коли після завершення Першої світової війни президент США Вудро Вільсон заявив про наближення доби так званої нової дипломатії, тобто часу, коли секретність і баланс сил будуть замінені відкритою дипломатією і колективною безпекою. Більшість людей сприйняли подібні слова як мрії проповідника-ідеаліста. Дійсно, політика сили сьогодні не лише жива, але й процвітає в багатьох частинах світу. Проте ніхто не буде заперечувати, що методи дипломатії 2010 р. значно відрізняються від методів дипломатії 1910 р. (і, поза сумнівом, перевершують їх), адже приносять значно кращі результати.
Це пояснюється не якимось залізним законом прогресу. Більшість цінних елементів так званої старої дипломатії збереглися: узгодження зовнішньої політики з національними і регіональними інтересами, перевага можливого над бажаним, а також культивування того, що зараз називається «заходами зміцнення довіри», тобто методів встановлення довіри між невеликими групами професійних учасників переговорів, а також між ними і особами, яких вони представляють.
Ті, хто вважає, що застарілу дипломатію XX століття (як її називають сучасні ентузіасти глобальних мереж) здійснювали виключно за закритими дверима привілейовані еліти, погано знають свою історію. Достатньо лише прочитати статті у пресі того часу про будь-яку велику міжнародну конференцію, щоб зрозуміти, наскільки важливими практично в усіх випадках були різні групи впливу — не лише преса, але й «борці за мир», банкіри, промисловці, профспілки, релігійні організації і багато інших сторін.
Саме дипломати споконвіку є найбільш майстерними організаторами соціальних мереж та об’єднуючими дійовими особами. Вони давно займаються найбільш різноплановими питаннями і представляють інтереси найрізноманітніших верств населення — і дипломати, які впливали на процес роззброєння в Лізі Націй 1930-х рр., і дипломати, озброєні мегафонами в Копенгагені грудня 2009 р.
Сучасне завдання полягає в отриманні конкретних результатів із подібних зусиль. Цього можна досягти лише за допомогою випробуваних і перевірених способів поєднання захисту інтересів з професіоналізмом і шляхом виховання нового покоління міжнародних державних службовців, яких іменують дипломатами. Вони і їхній дипломатичний багаж потрібні світу як ніколи.
Кеннет ВЕЙСБРОД — історик Інституту Європейського університету і автор книги «Атлантичне століття».
