Феномен непотоплюваності ЛДПР

Останні соціологічні опитування засвідчують, що третьою партією, що майже напевно проходить через 7-відсотковий бар’єр на грудневих виборах до Російської думи, буде все та ж ЛДПР. Різні виміри громадської думки впевнено віддають партії Жириновського від восьми до десяти відсотків голосів виборців.

Людина, далека від російських політичних реалій, може здивуватися: як це так, чотири роки тому цю партію ледве-ледве «перетягнули» через бар’єр, на московських міських виборах вона не дотягнула до 10-відсоткового бар’єру; на московських обласних виборах чотирирічної давнини теж, між іншим, залишилася за бортом обласного парламенту, а сьогодні начебто гарантовано забезпечує собі потрапляння до Держдуми? Насправді тут нічого дивного немає. По-перше, добір в один або два відсоткових пункти голосів виборців — це далеко не тріумфальне поліпшення результатів; соціологи взагалі розглядають таку різницю як можливу арифметичну похибку. Але навіть якщо похибки немає й ЛДПР дійсно трохи поліпшить власний результат чотирирічної давнини, нічого надзвичайного в цьому не буде.

Річ у тім, що основним контингентом виборців, які голосують за ЛДПР, є не те що невдоволені, а, точніше сказати, ображені сьогоднішнім життям виборці. Ми недаремно підкреслюємо цю обставину: вони невдоволені не системою, що склалася в Росії, й не соціально-економічною політикою; невдоволених системою людей, до речі, значно більше й голосують вони в основному якраз за КПРФ як партію, що пропонує соціально-економічну альтернативу. Виборці ж Жириновського — це «ображені» іншого роду: в основному, скажімо, на більш успішного сусіда (особливо, якщо він неросійського походження), на високі ціни на ринку (знову-таки особливо, якщо на ринку торгує людина з дещо іншим розрізом очей і кольором шкіри). І не можна сказати, щоб такі люди були зовсім вже оскаженілими націоналістами, тим більше расистами, — ні, вони все-таки вважають за краще голосувати за, як інколи кажуть деякі політологи, «респектабельну», представлену в парламенті партію, а зовсім не брати участі у вуличних мітингах маргіналів напівфашистського напряму, тим більше — в якихось погромах. Ось пошуміти невеличкою групою на ринку з приводу цін «у цих кавказців» — це їхня стихія. Й В.Жириновський активно працює в такій «аудиторії». Якими методами?

Ось тільки один, але дуже характерний приклад. Володимир Вольфович, який всюди таврує В.І. Леніна, більшовиків і нинішню КПРФ, ось вже кілька років поспіль кожне літо виїжджає з великим «десантом» із депутатів-членів фракції ЛДПР у Держдумі й помічників в одне й те ж місце — найбільший у Підмосков’ї радгосп імені Леніна, відомий якістю своїх овочів і фруктів. Виїжджають вони «на полуницю» — у прямому значенні слова. Одного літнього дня, коли ця ягода поспіває в наших широтах, активісти ЛДПР під об’єктивами телекамер обов’язково працюють на полуничних грядках, збираючи ягоди в корзини. Після трудового дня, отримавши — згідно з законом — оплату натурою, тобто хорошою, добірною полуницею, команда Жириновського, знову-таки у супроводі цілого загону журналістів і телеоператорів, вирушає на один із московських ринків. А там вже все підготовлено до їхнього прибуття: прилавки «дбайливо» очищено адміністрацією від постійних продавців, поруч — із нетерпінням очікують покупці, в основному домогосподарки й пенсіонери. Прибувши на ринок, люди Жириновського по-господарському розташовуються за прилавками і продають полуницю за необѓрунтовано дешевою ціною, у декілька разів меншою, ніж звичайна ціна за аналогічний товар, яку встановили на цьому ринку. І все це — під об’єктивами телекамер, із заявами зразка «російська полуниця — для росіян».

І, зазначимо, у цьому випадку ім’я Леніна, яке носить радгосп, звідки привезена ця дійсно добірна, вирощена із застосуванням передових технологій ягода, Жириновському зовсім не заважає!

Але це — Москва й Підмосков’я, де, як ми знаємо, ЛДПР щастить менше. А ось якщо взяти решту Росії... Громадяни України, можливо, навіть не уявляють собі, в якому депресивному, занедбаному владою стані перебуває більша частина регіонів у російській глибинці, особливо на сході країни, а то й цілі регіони. Як зловтішно, але справедливо пожартувала польська газета «Політика», мешканці таких регіонів вважають зарплати москвичів номерами телефонів... Звичайно, і в Москві живуть по-різному, але саме у глибинці проживає величезна кількість чоловіків, що залишилися без роботи і повільно спиваються, забитих постійною тривогою за дітей, жінок, ветеранів, що одержують мізерні пенсії... І не можна не згадати ще одну категорію населення сучасної Росії, що кількісно збільшилася, — напівбомжів, тобто людей, які мають поки що власне житло й паспорт із реєстрацією, тобто людей, що можуть голосувати, але практично більше нічого не мають. Ось всі вони й становлять потенційний контингент виборців ЛДПР: ні на які насильницькі дії (можливо, за невеликим винятком) вони не підуть, але із задоволенням приймуть версію про те, що їх, росіян, «ображають неросіяни», і проголосують за «захисника росіян». Особливо якщо до цього на передвиборчих мітингах представники ЛДПР роздаватимуть їм — як це часто-густо робиться — 500-рублеві купюри.

Проте небезпека в тому, що активно експлуатоване партією ЛДПР і В.Жириновським гасло «Ми — за росіян» об’єктивно, вільно чи невільно, підігріває «градус невдоволення неросіянами» з боку такої публіки. Невипадково голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва різко виступила проти такого гасла як основної передвиборчої тези партії, що претендує на ту ж «респектабельність» і місця в парламенті. Ось і на минулому передвиборчому з’їзді ЛДПР, що відбувся минулого тижня, саме це гасло й було заявлене як основне. Та не лише Л. Алексєєва, а й будь-яка мисляча людина, незалежно від своїх політичних поглядів, ставить собі запитання: а як розуміти таке гасло в багатонаціональній федеральній країні, якою за Конституцією є Росія?.. І наскільки є широкою та межа, що відділяє двозначні, а деколи й просто образливі на адресу людей інших національностей заяви від куди активніших дій щодо них? І що тоді буде з самою Росією?

Але... Міністерство юстиції мовчить, мовчить і вища влада. Це означає... А це означає лише те, що в умовах постійного «газового» й «нафтового» тиску на найближчих сусідів (Київ і Мінськ), що став, на жаль, однією з підвалин офіційної російської зовнішньої політики, ця найвища влада стає такою, яка не дуже відрізняється від Жириновського, який періодично ображає державний суверенітет сусідніх держав і кидає з екранів державного телебачення заклики зразка створення «Мінського федерального округу» Росії... Приблизно схожі «пропозиції» озвучують щодо розвитку української державності. А в умовах перманентних конфліктів з Україною і Білоруссю, що відбуваються впродовж останніх двох років, який же резон у влади перешкоджати такому потенційному союзникові, як Жириновський та його партія? Жодного резону немає — тим більше, що всі знають: з усіх принципових для Кремля й Дому уряду питань і законопроектів у Державній думі фракція, очолювана Жириновським, голосує саме так, як «потрібно».

Коротше кажучи, ескапади Жириновського і членів його партії падають на рясно угноєний офіційною пропагандою грунт. Чи до думки тут якихось бідних правозахисників?! Тому цього разу, якщо, звичайно, не станеться жодного дива, партія ЛДПР на чолі зі своїм незмінним лідером отримає свій «прохідний бал» в Держдуму — в основному за рахунок депресивних регіонів, населених переважно етнічними росіянами, — і стане в новій Думі третьою партією, яка сформує свою фракцію.