Геній як проблема

За іншого розкладу про ювіляра сьогодні захлинаючись розповідала б програма «Час» — мало хто з тих, що нині живе на підвідомчій території приніс стільки слави своїй країні... Країні, яка колись асоціювалася з торжеством інтелекту. Але адміністрація поклопоталася про те, щоб ювілярові було легко відокремлювати зерна від плевел. Ювілей Каспарова сьогодні — його особисте людське свято, а для нас, кому пощастило помагнітитися біля цієї божественної котушки, цей день — привід сказати йому вголос слова пошани і любові.

Любити Каспарова, до речі, досить важко. Він пригнічує не лише за дошкою, — але там є чим пригнічувати! «Ви ображаєте мій мозок», — ці слова з «Хрещеного батька» Гарі Кімович цитує часто і з задоволенням: мозок же є.

І до цього безпрецедентного мозку додаються — ви подумайте — чисте громадянське почуття, потужна емоційна структура і абсолютно дитяча віра в те, що все має бути справедливо. І здивування від того, що це не так.

Шаховий погляд на світ, установка на те, що білі починають і виграють, що все вирішує інтелект, праця і воля, а правила одні для всіх, і не можна, ну не можна ж просто згребти з дошки програшну позицію і розмазати фігури по обличчю опонента!.. — все це, звичайно, робить генія вразливим у політиці, де лише так і робиться.

Гарі Каспаров не буде президентом, о ні.

Яке щастя, якщо вдуматися.

Як мінімум для нього.

Дев’яностого року (коли всюди ще звисали серп і молот) Каспаров наполіг на тому, що гратиме свій чемпіонський матч під опозиційним на ту пору триколором. Це було дуже яскраво — у всіх значеннях слова! Він був молодий, і він був переможцем.

Потому майже чверть сторіччя в країні, що деградує на очах, країні, яка твердо вибрала свій нинішній триколор із блякло-сірого, просто сірого і брудно-сірого, — такій країні залишається лише злорадіти на його адресу: програв, програв.

Він?

Чи ми?

Гарі Каспаров — золотий запас нації. Уточнюю спеціально для хворих на голову — російської нації! І він продовжує приносити їй славу. Якось в Нью-Йорку (при мені — і на мою страшну письменницьку заздрість) він за один раз підписав півтисячі примірників своєї нової книги.

Це вам не якісь дурнички робити. Ось це і є — слава Росії!

І коли він вкладає свої чималенькі особисті гроші (теж, до речі, не великий привід для любові) в спроби що-небудь змінити на краще на Батьківщині — це і є патріотизм!

Це — а не пиляння Сочі силами членів кооперативу «Озеро» і пошуки амфор серед білих журавлів на радість дебілам.

Колись у крижану путінську пору, в середині ганебних «нульових», на мої розмірковування про малі шанси на успіх Каспаров, здвигнувши плечима, відповів шаховою аксіомою: коли мало матеріалу, потрібно атакувати!

Кількість матеріалу як і раніше непорівнянна, і жоден інтелект тут не допоможе: вони, як і раніше, раптом що, кидають фігури в обличчя противникові, як 6 травня минулого року на Болотній.

Вони діждуться, що згниє дошка.

Аби не витрачати часу даремно, Каспарова можна ще пару разів згвинтити і що-небудь йому поламати, можна виштовхати його з країни, як виштовхали з політики — теж не біном Ньютона. Можна розповісти росіянам, що Каспаров бігає ночами Москвою і кусає змопівців.

Можна ще триста разів образити його мозок, річ нехитра.

Набагато важче — стати на пальці, щоб отримати хоча б мінімальне уявлення про точку його огляду. І вже зовсім неможливо — змиритися з тим, що десь поряд із тобою мешкає вільна, успішна, геніальна людина.

Дай йому Боже здоров’я!

(www.ej.ru)