Iранське ядерне досьє як поганий детектив
У свіжій доповіді з іранської ядерної програми, оприлюдненій гендиректором МАГАТЕ Юкією Амано, важливим виявився не зміст, а окремі формулювання. А ще більше — їхнє витлумачення в умисних витоках у пресу ще задовго до того, як саму доповідь було оприлюднено. Найпоширенішими повідомленнями стали «Іран веде роботи, мета яких — створити можливості для виробництва ядерної зброї» або «Іран досліджує й експериментує з технологіями та навичками, необхідними для створення ядерної бомби».
Офіційний Тегеран не забарився з відповіддю і того ж вечора, 9 листопада, його посол в МАГАТЕ поставив перед учасниками засідання прості питання: «Чи отримали в МАГАТЕ якісь документи, що свідчать про військову складову ядерної програми? Чи знайшло агентство після своїх перевірок якісь докази військової складової?» За словами посла, він отримав негативні відповіді. Ще на стадії витоків інформації про доповідь іранський міністр закордонних справ Алі Акбар Салехі пащекував із приводу обвинувачень в «набутті технологій і навичок», мовляв, під це формулювання підпадає і підготовка фахівців з ядерної фізики в університетах.
Трохи раніше в комітеті ООН з питань роззброєння іранська делегація відкинула звинувачення канадського делегата «у незаконному збагаченні урану до 20% рівня», аргументуючи, що жодна країна не відгукнулася свого часу на прохання Ірану постачати цей збагачений уран, необхідний йому для виробництва радіаційних ізотопів для лікування мільйона хворих на рак. Тут слід сказати, що Іран постачає і вироблені на реакторах капсули зі знеболювальним для хворих на онкологію за кордон (одна така ін’єкція, що діє півроку, коштує 300 доларів, тоді як в Україні можна купити американський аналог за три тисячі доларів — іранський продукт у нас не сертифікований).
Різку оцінку доповіді дала Росія, яка у заяві МЗС звинуватила Амано і співавторів у «відсутності переконливої доказової бази, запуску в обіг припущень і підозр, жонглюванні інформацією». Росія, слід нагадати, ще півтора року тому голосувала за санкції проти Ірану в Радбезі ООН. Тепер її різке заперечення — зайве свідчення того, що тоді — у вже забутому шлюбному російсько-американському контракті з «перезавантаженням» — антиіранська позиція Москви була відповіддю на згоду Вашингтона дати їй більше свободи на пострадянському просторі включно з Україною.
На чому грунтується нова доповідь МАГАТЕ? На даних розвідки неназваних країн (втім, визначених оглядачами як Ізраїль, США, Франція, Великобританія та Німеччина) про якийсь таємничий «чорний контейнер», побачений із супутника, комп’ютерні ігри та розробку детонатора. Цей набір доказів уже порівняли із сумновідомим «іракським досьє» 2003 року та визнали, що тоді арсенал доказів наявності у Саддама Хусейна зброї масового знищення в розповіді генерала Коліна Павелла в Радбезі був куди більш вражаючим: цілі склади боєголовок в особистих палацах диктатора, пересувні лабораторії в пустелі...
Як уже було зазначено, головною виявилася не сама доповідь, а її витоки та коментування в пресі. Американська «Вашингтон Пост» тоді повідомила про «радянського творця іранської ядерної бомби В’ячеслава Даниленка», який буцімто і розробив іранцям отой згаданий детонатор. Скептики перевірили і виявили, що вчений із Росії В’ячеслав Даниленко дійсно певний час у 90-х працював в Ірані, але він не фізик-атомник, а спеціаліст із виробництва наноалмазів вибуховим способом. А дезу про нього як «творця іранської бомби» поставив МАГАТЕ директор вашингтонського інституту науки та міжнародної безпеки Девід Олбрайт...
Щось підказує, що й інші «докази» з доповіді МАГАТЕ спіткає така ж доля, оскільки автори явно розраховували виключно на перший медійний ефект. Уже місяць пройшов із часу сповненого гордості повідомлення американського уряду про викриття змови з метою підірвати посла Саудівської Аравії в США Аделя Аль-Жубейра. За версією американської прокуратури, двоє іранців, що стали громадянами США, були пов’язані із іранським Корпусом стражів ісламської революції і намагалися найняти гангстерів-мексиканців для вбивства посла. Після першої ейфорії з викриттям зловмисників пішли не лише незручні запитання, а й незручна інформація. Один, як виявилося, мало того, що характеризується як неврівноважений пияк, отримав американське громадянство кілька місяців тому аж після 20 років проживання і то тільки в обмін на співробітництво зі спецслужбами. Другий, як згодом повідомив Інтерпол, є членом «Організації моджахедів», що роками веде підпільну війну проти іранського режиму з території Іраку. Тегеран зажадав доказів, а коли нічого так і не отримав, вибачень. Із Венесуели пожартував президент Уго Чавес: «Завтра Штати скажуть, що й ми причетні до цього замаху». І це не було перебільшенням — якраз у ті дні претендентка на висунення кандидатом на пост президента США від республіканців Мішель Бакманн оголосила, що ліванська «Хізболла» (як відомо, знову ж, за американською версією, фінансована й озброєна Іраном) будує свою базу... аж на Кубі. Оскільки історія із замахом на саудівського посла, схоже, зійшла на пси, минулої неділі з’явилося нове викриття іранської «підривної діяльності»: цього разу п’ятеро заарештованих громадян Бахрейну планували висадити там саудівське посольство (слід пам’ятати, у Бахрейні база американського 5-го флоту). Чому, питається, саудівські представники стають мішенями? Ззовні все виглядає логічним: Іран і Саудівська Аравія давні конкуренти за вплив у регіоні, і це суперництво ще приправлене не тільки ідеологією (Тегеран пропагує ісламську республіку), а й конфесійним чинником, умовно кажучи, Іран — захисник шиїтів, а королівство — сунітів. Але насправді виглядає так, що історія із замахом виявилася вкрай потрібною після публічного попередження члена королівської родини принца Фейсала Аль-Туркі, що в разі американського вето в ООН на палестинську державність Вашингтон втратить союзника, ба більше, Ріяд перегляне свою політику в цілому регіоні. Перспектива побачити, як тримаються за руки президент Ахмадінежад і король Абдулла (таке було у 2008 р. на саміті держав Затоки, де, до речі, оголосили про право Ірану на мирний атом і недопущення застосування сили проти нього), зовсім не в інтересах Вашингтона. «Ізоляція Ірану і зміна його поведінки», — ось цілі, які днями підтвердив американський віце-президент Джо Байден.
До речі, інформацію про «радянського творця іранської бомби Даниленка», яку МАГАТЕ передав згаданий раніше Олбрайт, за його ж зізнанням, він отримав від спецслужб Ізраїлю, країни, м’яко кажучи, дуже зацікавленої. Не випадково ще на стадії витоків ізраїльські високопосадовці знову заговорили про можливість свого військового удару по Ірану. Хоча й це очевидний блеф: проти нападу, що мав би катастрофічні наслідки передусім для самого Тель-Авіва, там і військові, і спецслужби. Але такі погрози діють передусім на союзників, які починають активніше лобіювати нові санкції проти Тегерану. Так само, як і зумисні витоки в пресу. Хоча б недавній уривок приватної розмови Обами й Саркозі на саміті «Групи двадцяти», коли обоє скаржилися на ізраїльського прем’єра, а французький президент назвав його «брехуном». Виправдовуючись, Париж в якості компенсації пообіцяв підтримку новим антиіранським санкціям.
Тим часом екс-керівник ізраїльської спецслужби «Натів» Яків Кедмі в інтерв’ю «Российской газете» 27 жовтня не лише підтвердив наявність в Ізраїлю ядерної зброї, а й запевнив, що той використає її в разі «загрози існуванню нашої держави» (Ізраїль не є підписантом Договору про нерозповсюдження і не допускає до себе інспекторів МАГАТЕ). Як тут не згадати інтерв’ю ізраїльського вченого Мартіна Ван Клевельда, який кілька років тому розповів, що «ізраїльські ракети вже націлені на столиці європейських держав», оскільки, згідно з урядовою «доктриною Самсона», «Ізраїль, опинившись на межі загибелі, потягне за собою весь світ і завдасть ядерних ударів по арабам, Європі та США». Амано-сан, ви це читали?
