Космічні війни в Європі
Європа не повинна дозволити Росії завдяки загрозам примусити її відмовитися від захисту проти ракет деструктивних держав.
З того дня, як припинилася холодна війна, мало кого в Європі — чи на заході, чи на сході — всерйоз хвилювала ракетна загроза. 1987 року Рональд Рейган і Михайло Горбачов підписали договір, згідно з яким ракети середньої дальності з ядерними боєголовками — «Першинги» та «СС-20», що не давали спокою всім європейським політикам з початку 80-х років — підлягали знищенню. Розгнівані британські жінки, які розмістилися «таборами миру» поблизу ракетної бази в Грінхем-Коммон, скрутили спальні мішки і вирушили додому.
Однак цього тижня ракетні війни поновилися одразу на двох фронтах. Генерал Микола Соловцов, командуючий стратегічними військами Росії, попередив Польщу і Чехію, що, якщо вони погодяться на розміщення на своїй території ракет і радарів американської системи протиракетної оборони, російські війська «зможуть внести ці об’єкти в список цілей». Одразу ж відгукнулася держсекретар США Кондолізза Райс, яка зауважила, що ця заява «винятково недоречна». А міністр закордонних справ Чехії безпосередньо звинуватив Росію у «шантажі».
Звідки ж узявся порив цього вітру? Як напевно відомо президенту Росії Володимиру Путіну, протиракетний радар, який отримують чехи, і батарея протиракет, яка може бути розміщена в Польщі, не націлені на Росію. Це елементи оборонного щита, за допомогою якого, за висновками фахівців НАТО, Америку та її європейських союзників можна буде захистити від абсолютно іншої загрози — від зростаючої небезпеки з боку ракет далекого радіуса дії, потенційно оснащених ядерними боєголовками, з боку таких країн, як Іран і Північна Корея. До речі, ракети, що використовуються для перехвату цих ракет, зрештою, можуть узагалі бути розміщені не в Польщі. Редакції The Economist стало відомо, що заявку на розміщення цих ракет на своїй території зробила Велика Британія.
І ось тут з’являється інший фронт протистояння — битва за громадську думку всередині країни. Сьогодні, коли ще не вщухли скандали навколо війни в Іраку, британське лобі, готове ганити все, до чого закликає Буш, напевно кинеться на таку пропозицію, немов бик на червону ганчірку. Багато хто скаже, що це не більш ніж черговий вияв собачої відданості американцям — чого, мовляв, ще очікувати від блерівського уряду? Але навіщо йому робити з Великої Британії мішень?
Для уряду лейбористів це вже другий раунд сутички за протиракетну оборону. 2003-го на прохання Америки він погодився удосконалити радар раннього попередження у Файлінгдейлсі; цей радар уже занесений до списків робочих елементів протиракетної системи Америки, що все ще розробляється. Якщо такі суперечки викликало файлінгдейлське питання, то зрозуміло, що навколо рішення розмістити на своїй території базу ракет-перехоплювачів, призначених для того, щоб у космосі збивати ракети, які прямують в Америку або Європу, здійметься ще більше галасу. Однак уряд Блера, як і минулого разу, повинен з готовністю відгукнутися на нормальне обговорення цієї проблеми.
ХИБНА ТРИВОГА...
Під час холодної війни, коли за збереження миру відповідала доктрина «взаємно гарантованого знищення», ще можна було говорити, що будівництво оборонних споруд проти ракет вірогідного противника може дестабілізувати ситуацію. Тому на скасування Договору з протиракетної оборони (ПРО), до чого перших років свого перебування при влади вдався президент Джордж Буш і з яким зрештою погодилася Росія, нервово прореагував аж ніяк не лише натовп «вічних антиамериканістів». За тими правилами вважалося, що якщо в жодної зі сторін немає можливості побудувати собі ефективний протиракетний щит, то й у жодної зі сторін, відповідно, не виникне спокуси завдати удару, адже вважається, що вона немає підстав побоюватися контрудару. Тобто виходить, що ліквідація цих обмежень була помилкою? Виходить, що Буш планував посилити безпеку Америки за рахунок усіх інших? І чи не вийде так, що поширення протиракетного щита на дещо завелику територію в Європі знову розсердить росіян, і в результаті загальний рівень безпеки навпаки знизиться?
Насправді ж відмова від Договору з ПРО не лише не посилила суперництво Росії і Америки, але й дала можливість росіянам реалістично поглянути на наявні в них оборонні структури. І, незважаючи на те, що багато хто тоді прогнозував початок нової гонки озброєнь, Америка й Росія, які перестали бути ворогами, швидко погодилися на значно серйозніше скорочення кількості направлених одна на одну стратегічних боєголовок, чим будь-хто коли-небудь міг собі уявити.
Можливо, Путіну і не подобається, що встати на новий протиракетний кордон визвалися чехи з поляками, у минулому васали Радянського Союзу, а тепер члени НАТО. Однак десять ракет-перехоплювачів в Європі — чи в Польщі, чи у Великій Британії, чи де- небудь ще — проти величезних російських сил ядерного стримування зовсім нічого не зроблять. Америка повинна постаратися якось переконати в цьому Путіна. Звичайно, протиріччя будуть не такими гострими, якщо американці погодяться на прохання Росії вступити в переговори щодо угод про наступні заходи з контролю за озброєнням. Але єдиний реальний удар по Росії в цьому випадку завдав уже сам Путін зі своїми генералами: вони нагадали і чехам, і полякам, і всім іншим, хто вже вишикувався в чергу в НАТО, навіщо їм це, власне, потрібно.
...І РЕАЛЬНА ЗАГРОЗА
Влада багатьох інших країн уже прийшла до висновку про те, що причиною реального ризику для їхньої безпеки стають загрози більш обмежені, але менш передбачувані. Наприклад, Японія й Австралія вже давно співробітничають з Америкою в плані протидії загрозі північнокорейських ракет. Тим часом Іран проводить випробування ракети, які літають усе далі, і вже не вперше відмовляється дотримувати тимчасових обмежень, встановлених для нього Радою Безпеки ООН (цього тижня було висловлене одне з них) для припинення робіт в ядерній сфері, результати яких можна використати для виробництва ядерних бомб. Тепер навіть скептики в НАТО переконалися, що обмежена оборонна система здатна і Європу зробити безпечнішою.
Не можна, звичайно, забувати про те, наскільки обмежені можливості подібних систем. Навіть якщо ракети, які в Америці досі проходять випробування, і працюватимуть як слід, від неполадок техніки ніхто і ніколи не застрахований. Таким чином, найбільше, на що здатні такі додаткові системи — у разі якої-небудь кризи зробити позицію Європи дещо більш переконливою і постаратися донести до агресора, що напад або загроза нападу, які здійснюються з метою ядерного шантажу, цілком можуть провалитися.
Це, щоправда, може і вдатися. Тому найкращий спосіб не дійти до кризи — це все ж таки дотримання й зміцнення системи запобігання поширенню ядерних технологій. Судячи з усього, переконати Іран відмовитися від власних ядерних амбіцій можуть лише набагато більш серйозні дипломатичні зусилля, ніж ті, до яких вдавалися до сьогодні. А тут визначальну позицію займає Росія. Путін дуже постарався, щоб перша резолюція проти Ірану, ухвалена у грудні, була якомога менш жорсткою. Це було необачно, тому що Іран з ядерною зброєю принесе на кордони Росії значно більше нестабільності, ніж НАТО або ті скромні протиракетні системи, які Америка має намір розгорнути в Європі.
