Костянтин МОРОЗОВ: «Ніхто нікого не затягує до НАТО силоміць»
До парламентських виборів в Україні залишилися лічені дні. Напевно, не буде перебільшенням припущення про те, що на їхній результат із нетерпінням чекають у світі. Від виборчого підсумку в значній мірі залежатиме співпраця Києва з деякими міжнародними організаціями. Одна з них — НАТО. Більшість експертів визнає, що Україна могла б стати членом Альянсу вже 2008 року. Однак українська влада потроху почала відступати від ідеї форсованого приєднання до НАТО (зокрема прем’єр-міністр Юрій Єхануров наприкінці минулого тижня заявив, що Україна поки не готова до вступу до Альянсу й це питання ще виникне на наступних парламентських виборах). Представники більшості опозиційних сил так само заявляють, що, прийшовши до влади, зупинять переговорний процес про приєднання до Альянсу. Як у самій штаб-квартирі НАТО реагують на подібні заяви? Які очікування пов’язують у Брюсселі з Києвом після виборів? Про це — в інтерв’ю з главою Місії України при НАТО послом Костянтином МОРОЗОВИМ.
— Українська влада називала минулий рік проривом у відносинах із НАТО. Чи поділяє такий погляд керівництво Альянсу?
— Насамперед, слід пояснити, що «керівництво НАТО» — дуже умовний вислів. Вищим політичним органом Альянсу є Північноатлантична рада. Це 26 постійних представників країн-членів Альянсу, які працюють у форматі постійної сесії Північноатлантичної ради. Вона діє безперервно, від квітня 1949 року й до сьогодні. Сесія відбувається як на рівні постійних представників, так і на рівні міністрів оборони, міністрів закордонних справ, глав держав та урядів. Отже, якщо говорити про ставлення цього керівництва, то воно неоднозначне. Кожна з 26 країн має певні особливості у формуванні власної позиції. Деякі з них беззастережно підтримують Україну та її прагнення щодо членства в НАТО. Інші готові підтримати Україну, наразі, лише в її приєднанні до Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ) в НАТО. Позиція країн відрізняється навіть у деталях: наприклад, схвалити таке рішення в квітні під час засідання в Софії, чи почекати до листопада. І така різниця в поглядах властива для країн Альянсу, адже вони — кожна по- своєму — оцінюють українську ситуацію, передусім внутрішньополітичну. Деякі з них убачають серйозні досягнення України в галузях політичної, економічної та воєнної реформ. Інші кажуть, що ці процеси лише розпочались й основна робота ще попереду. Дехто має сумніви, що, з огляду на майбутні вибори, цей процес триватиме такими темпами й так ефективно, як це було минулого року. Залежно від такої позиції формується ставлення тієї чи іншої делегації у штаб-квартирі НАТО до українського питання. І це ставлення не лише делегації, а й офіційна позиція країни, яку вона представляє.
Отже, формування загального консенсусу щодо підтримки українських прагнень незабаром бути запрошеними до ПДЧ є питанням скоріше двосторонніх відносин України з кожною державою-членом НАТО.
У цьому контексті набуває особливої ваги тлумачення неправомірності самого питання щодо нашого наближення до членства в НАТО, яке може якоюсь мірою зашкодити добросусідським стосункам України з Росією. Деякі країни не мають достатньо інформації щодо української позиції в цій сфері, базують свої застереження саме на побоюваннях спровокувати погіршення відносин між Росією й європейськими країнами. Відтак завдання України на всіх рівнях: і в нашій столиці, і в усіх наших посольствах у державах-членах НАТО, й, особливо, в Місії України при НАТО, — розтлумачувати нашу державну позицію щодо відданості попереднім міжнародним зобов’язанням, які вже сформовані в сфері двостороннього партнерства, особливо між Україною й Росією.
Ми маємо й можемо наводити аргументи та приклади, коли, так би мовити, старі держави- члени НАТО або ті, які приєдналися до Альянсу 1999 та 2004 років, не погіршили свої стосунки з Росією саме через їхню приналежність до цього військово-політичного союзу. Окремі проблеми в двосторонніх стосунках не виключаються для будь-якої країни, на будь-якому рівні їхнього розвитку. Але погіршення ситуації в зв’язку з набуттям членства в НАТО, наприклад, у Польщі, Угорщині або в Балтійських країнах, не було. Зважаючи на це, більшість союзників розуміє: Україна правильно оцінює ситуацію, вона здатна розв’язати існуючі проблеми на двосторонньому рівні, а українська влада достатньо підготовлена, щоб знайти мирні шляхи, формуючи підґрунтя для розв’язання будь-яких проблем між Україною й Росією.
З огляду на це керівництво Альянсу має в цілому достатньо позитивну позицію, яку ми вважаємо основою для реалізації українських амбіцій у наближенні до НАТО вже цього року. Ідеться, зокрема, про запрошення нашої держави до прийняття ПДЧ.
— В Україні також не припиняється полеміка з приводу того, що зближення з НАТО може зашкодити відносинам між нашою країною та Росією. Йдеться навіть про те, що Москва може перешкоджати процесові нашого приєднання до НАТО...
— Це не є російською позицією. Ми її знаємо, адже її неодноразово висловлював президент Російської Федерації, інші керівники держави. Вони підкреслювали, що кожна країна обирає, в який спосіб вона буде гарантувати власну безпеку. З цього ми й виходимо. Окремі заяви або оцінки політологів, політиків, громадських діячів, журналістів тощо мають право на існування, але їх не можна вважати за позицію Росії. Я не можу навести жодного прикладу, коли країна через набуття членства в НАТО мала проблеми на двосторонньому рівні.
— В Україні, особливо в період передвиборної кампанії, жваво обговорюють тему — чи варто нашій країні взагалі вступати до НАТО... Чи не запізно піднімається це питання?
— Хочу підкреслити, що ніхто нікого до НАТО не тягне силоміць. Це інші країни вишикувались у довжелезну чергу й стукають у двері НАТО, щоб долучитися до цінностей, які сповідуються цією міжнародною організацією. Щоб бути запрошеними до НАТО, ці країни проходять багато циклів підготовки. Є країни, які цього року виконують сьомий цикл підготовки для набуття членства. Вони здійснюють потужний об’єм роботи, реформують загальнодержавну політичну систему, економічну структуру, реформують військову організацію, створюють вищий рівень обороноздатності своєї країни, щоб захищати власні національні інтереси, а також щоб стати контрибутором загальноєвропейської системи безпеки. І це не «затягування» до НАТО, а прогресивний поступ із набуття іншого рівня державної організації. Отже, розширення Альянсу за рахунок приєднання нових членів, нових держав, нових європейських територій оцінюється Україною як розширення зони стабільності й миру на території, де сповідуються високі європейські цінності, а саме: демократія, свобода слова, права людини, громадянське суспільство тощо. Реформуючи свою політичну систему за цими критеріями, ми створюємо відповідні інституції, які пізніше якісно сприятимуть досягненню критеріїв готовності приєднатися до Альянсу. Це є дуже позитивним моментом реформування державного устрою. Так само й в економічній галузі: наш зиск — у переході на ринкові основи господарювання, у створенні кооперативних зв’язків із європейськими країнами як такими, що належать до однієї міжнародної організації, у розкритті нових можливостей задля економічного співробітництва, в тому числі й у сфері військового виробництва.
— Зараз непросто прогнозувати політичну ситуацію в Україні після парламентських виборів, але якщо, наприклад, не враховувати фактор виборів, наскільки було б реально нам отримати ПДЧ на квітневому засіданні в Софії?
— Для нас цей термін не є принциповим. Не буде великою втратою й трагедією, якщо ми отримаємо запрошення до ПДЧ не в квітні, а, скажімо, в травні або червні, або дещо пізніше. Це залежить не від того, що Альянс нам не довіряє, бо хоче отримати підтвердження теперішнього курсу новим урядом або почути позицію новообраної Верховної Ради України щодо попередньо прийнятого законодавства з питань євроатлантичної інтеграції.
Це — просто питання часу. Після завершення виборчої кампанії триватиме підготовка до початку першої сесії Верховної Ради України, потім певний час у наших політиків забере формування парламентської більшості, вирішення питань щодо керівних органів Верховної Ради, наступна фаза — формування уряду, організація його роботи. Тобто суто технічно не так просто відірвати Україну від важливих внутрішніх проблем й поставити перед нею надзвичайно серйозне завдання в сфері зовнішньої політики. Відтак весною слід очікувати короткого затишшя в діяльності української влади на міжнародній арені.
Але я підкреслюю: ще рік тому Україна набула такого рівня готовності, що в будь-який день, у будь-який час, і не лише квітня, може бути запрошена до ПДЧ. І це не обов’язково має бути якась урочиста подія в НАТО. Це може бути звичайна сесія Північноатлантичної ради на рівні послів у будь-який день тижня після міністерського засідання. Головне — стабільність в Україні, дотримання курсу, визначеного Президентом України, реалізація тих планів, які сьогодні виконують Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, інші міністерства та відомства нашої держави. Наша відданість цим міжнародним зобов’язанням та їхнє здійснення — єдиний і найважливіший критерій готовності до членства в Альянсі.
