Крок до нормалізації?

Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган пішов на незвичайний для нього крок. Річ у тому, що для вірменського народу 24 квітня — особлива дата. Саме 24 квітня 99 років тому представники вірменської еліти Стамбулу були заарештовані, а потім депортовані. Цю подію багато істориків як у Вірменії та в «спюрке» (діаспорі), так і ті, хто не має вірменського етнічного походження, розглядають як точку відліку масштабних зіткнень між вірменами, курдами та турками в Османській імперії, які продовжувалися понад рік. Як наслідок, загинули сотні тисяч людей. У Вірменії події трактують як геноцид вірмен. Відповідно в Туреччині таке трактування заперечують.

На думку відомого турецького історика Халіла Берктая, «Республіка не несе відповідальності за ці події. Туреччина сьогодні може сказати одну дуже просту річ: республіка була заснована 1923 року. Ці події сталися 1915 року. Армія Турецької республіки та її державні інститути не причетні до цих подій. Турецька республіка — це нова держава. З правової точки зору, вона не є спадкоємицею ні османського уряду, ні уряду партії «Єднання і прогрес» (відома, як «молодотурки» — Авт.)».

•  Суперечки з приводу подій майже сторічної давності з самого початку мали не лише історичне, але і політичне підґрунтя. Анкара категорично заперечувала доцільність вживання поняття «геноциду» з приводу тих подій. І не вважала взагалі можливим на політичному рівні обговорювати це питання, оскільки не вважала себе спадкоємицею Османської імперії. З урахуванням такого підходу під час візиту Ердогана до Києва турецька сторона відмовилася вважати Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом. Мабуть, в Анкарі побоювалися навіть натяку на визнання геноциду в іншій державі через можливу проекцію на події власної історії.

І ось у квітні 2014 року глава турецького уряду висловив свої співчуття нащадкам жертв 1915 року: «Ми бажаємо, щоб душі вірмен, загиблих у вирі подій початку ХХ сторіччя, спочивали у мирі, а їх внукам передаємо свої співчуття». За словами Ердогана, не «можна заперечувати, що останні роки існування Османської імперії для мільйонів її турецьких, курдських, арабських, вірменських і інших підданих, незалежно від їхньої релігійної та етнічної належності, були складним періодом, сповненим гіркими подіями».

Слова Ердогана багато оглядачів і експертів сприйняли як сенсацію. Проте, варто порівняти їх з його зауваженнями, висловленими в листопаді 2011 року.

Тоді турецький прем’єр прилюдно вибачився з приводу так званої «Дерсимської різанини», яка сталася у 1937—1938 рр., коли турецькі війська жорстоко придушили курдське повстання. Виступаючи по телебаченню, Ердоган заявив, що «Якщо є необхідність вибачитися від імені держави, і якщо така практика описана в книгах, я вибачуся, і я попрошу пробачення». Глава уряду Турецької республіки назвав «Дерсимську різанину» «однією з найтрагічніших подій в історії країни».

•  Порівняння оцінок Ердогана 2011 і 2014 років, сказаних щодо різних трагічних подій історичного минулого показує, наскільки стриманішим був прем’єр Туреччини щодо подій 1915 року. Він не вибачався, а висловлював свої співчуття. Це принципове питання, і різні вірменські політичні та громадські діячі відразу на це звернули увагу. Проте, певне зрушення є, і важливо розкрити причини, через які воно сталося.

Як завжди, в основі лежать як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні рушійні сили. При цьому перші знаходять своє продовження в других.

Після нещодавніх місцевих виборів, які  Партія справедливості та розвитку (ПСР) Ердогана виграла з результатом 45,5% голосів, головним завданням для прем’єра є перемога на майбутніх серпневих президентських змаганнях. Це буде не дуже просто, оскільки, не дивлячись на успіх, ПСР втратила майже 5% голосів,  порівнюючи з попередніми виборами.

Завдання ускладнюється і тим, що в Ердогана є досить серйозний конкурент в особі нинішнього президента Абдулли Гюля.

•  З літа 2013 року країну охопила серйозна політична криза. Вона почалася як протест із приводу реконструкції парку Гезі у Стамбулі, який трансформувався в акції проти втручання влади в приватне життя громадян. Узимку 2013—2014 рр. криза ще більше загострилася. Супротивники прем’єра, незадоволені його авторитарністю, провели антикорупційну операцію «Великий хабар», кинувши тінь на уряд і його главу. Це вносить елемент невизначеності щодо перспективи Ердогана в боротьбі за пост президента.

Нинішній президент Абдулла Гюль, який довго перебував у політичній тіні свого амбітного однопартійця, після низки політичних криз раптом політично зміцнів. Протягом останнього року контраст між лідерами інколи ставав настільки очевидним, що аналітики говорили про серйозні розбіжності і навіть передбачали конкуренцію за президентський пост.

Із певного моменту стало зрозуміло, що має відбутися серйозна внутрішньопартійна дискусія. Аналітики прогнозували, що Ердоган зробить спробу рокіровки, помінявшись місцями з Гюлем. Проте, прем’єр затягує інтригу. Зокрема, він заявив у газеті Hurriyet, що не виключає другого терміну президентства Гюля. За словами прем’єра, ПСР не прийме жодного рішення, яке могло б призвести до хаосу в країні. Мабуть, під цим він має на увазі втрату влади.

•  Зовнішня політика Туреччини поки не може похвалитися значними успіхами. Її курс щодо Сирії себе не виправдав. Режим Асада встояв і, схоже, що почав здобувати перемоги над своїми ворогами. Для Туреччини це не найкраща новина.

З іншого боку, не дивлячись на відносне пом’якшення іранського режиму, ніхто не відміняв регіональної конкуренції між Анкарою і Тегераном. Тут на істотний прорив не варто сподіватися. Не дивно, що зараз погляди можновладців  у Анкарі звернулися до давнього конфлікту з Вірменією, який  серйозно затягнувся.

Спроба розблокування останнього і хоч якось пом’якшити стосунки була зроблена 2010 року підписанням Цюріхських протоколів. Цікаво, що як у Туреччині, так і у Вірменії вони викликали досить негативну реакцію. До цього додамо і жорстке протистояння Азербайджану. З урахуванням конфлікту довкола Нагірного Карабаху не дивно, що в Баку протоколи розглядали як зраду, удар у спину від  союзника.

Будь-які дії, навіть прості зауваження турецьких керівників щодо проблематики, чи то історичної, чи то сучасної, відносин із Вірменією слід завжди розглядати з урахуванням азербайджанського чинника.

Для будь-якого турецького політика це має не стільки зовнішнє значення, скільки внутрішнє. Немало турецьких громадян мають азербайджанське походження або родинні зв’язки з прикаспійською республікою. І це ще не все. Стосунки з Азербайджаном для переважної більшості населення Туреччини мають ментальне значення. Ніколи і ні за яких умов не може відбутися «здача» близького в усіх відношеннях народу і його держави заради якихось преференцій для політики Туреччини. Тому не випадково після своєї «вірменської заяви» як Ердоган, так і ряд міністрів поспішили заявити, що жодної нормалізації стосунків із Вірменією не може бути до остаточного врегулювання конфлікту довкола Нагірного Карабаху.

•  Ердоган — досить досвідчений політик, щоб не прорахувати можливу реакцію на свою «вірменську заяву». Проте він пішов на такий крок. Скоріше за все, це заявка, нехай і не на близьке, але майбутнє.

Якщо він виграє президентські вибори, що цілком імовірно, то на порядку денному стане питання нормалізації стосунків із Європейським союзом. І тут навіть словесна постановка проблеми пом’якшення з настільки складного і неоднозначного питання стосунків щодо подій 1915 року, до того ж у світлі річниці початку Першої світової війни, яка наближається, може виявитися корисною.

Ось Ердоган і співчуває, але не більше.