Курдських бойовиків чекає доля «Хізбалли»?
Останнім часом Робітнича партія Курдистану, що знайшла собі прихисток на півночі Іраку, збільшила кількість своїх атак на південному сході Туреччини. Разом із тим рейди Ізраїлю в Лівані, в намаганні викорінити терористичне угруповання «Хізбалла», підкидають турецькому уряду нові ідеї. «Ми зробимо, як Ізраїль» — під таким промовистим заголовком вийшла стаття у впливовій турецькій газеті Hurriyet, за кілька днів після того, як ізраїльські війська розпочали свою операцію в Лівані.
Після поновлення насильницьких дій Робітничою партією Курдистану (РПК) на південному сході країни, турецький уряд, як пише Hurriyet, розмірковує над тим, чи не повторити йому приклад Ізраїлю. Газета цитує представника уряду: «Ми хочемо «відсунути» курдських бойовиків із РПК на півночі Іраку». Деякі члени уряду вважають, «що якщо інші країни так роблять, то й Туреччина має право це робити також».
Більшість допускають, що принцип оборонної війни, реалізований Ізраїлем і США, може також бути використаний і Туреччиною. Однак насправді намагання повторити заходи, подібні до тих, котрі застосовує Ізраїль проти ХАМАСу й «Хізбалли», є марними, вважають турецькі експерти. Єдина для Туреччини можливість отримати перемогу над РПК полягає в тому, щоб провести наземну операцію, але в такому разі виник би конфлікт зі США й курдською владою на півночі Іраку. Швидше за все, турецький уряд був би схильним до проведення повітряної операції, але й у цьому випадку він би зіштовхнувся з опозицією з боку американців. І хоча американський посол в Анкарі заявив, що «Туреччина, як й інші країни, має право й обов'язок захищатися», проте державний секретар США Кондолізза Райс неодноразово стверджувала, що вона не хотіла б проведення подібної операції, котра б змогла дестабілізувати єдиний спокійний в Іраку регіон.
Інша щоденна турецька газета Zaman констатує, що Туреччина не є Ізраїлем, і тому не може дозволити собі ті ж самі методи. Відповідно до твердження автора, потенційна операція проти курдської РПК гармоніювала б із міжнародним правом, якщо не враховувати того, що «міжнародні закони існують для того, щоб підтримувати права сильних. А оскільки міжнародні закони продовжують бути грою для сильніших, то в слабких (у цьому випадку це Туреччина) немає жодного інтересу підшукувати відповідні норми в міжнародному праві».
Іншою перешкодою для проведення подібної операції є те, що Туреччина засудила ізраїльське вторгнення до Лівану. Тому б відразу виникло б питання, як би відреагували громадяни Туреччини, якби вона розпочала операцію проти Робітничої партії Курдистану в той час, як турецький уряд виступив з осудом операції Ізраїлю проти «Хізбалли» в Лівані?
Водночас турецьке вторгнення не мало б такого резонансу, як ізраїльське, оскільки турецька атака не могла б спровокувати хаос по всьому Близькому Сході. Власне, намагаючись захистити свої інтереси, Туреччина мала б усе одно відхилити ідею свого втручання на півночі Іраку, оскільки воно б лише призвело до збільшення насильства, а не до його скорочення.
Слід зауважити, що ідеологія Робітничої партії Курдистану та ідеологія «Хізбалли» є діаметрально протилежними. «Хізбалла» — це непримиренний ісламський рух, що поширює фанатичну терористичну ідеологію, котра становить загрозу не тільки для Ізраїлю, але й також для мусульманської ідеології й усього світу. Курдська РПК (попри часто силові методи своєї боротьби) намагається спонукати турецьку сторону до демократичних змін у житті курдської меншини в Туреччині, та дотримання прав курдів у північному Курдистані.
Крім того, «Хізбалла» входить до ліванського уряду й має збройні формування, котрі безупинно нападають на об'єкти в і поза Ізраїлем, дія ж РПК не поширюється за межі Туреччини. На відміну від «Хізбалли», котра фанатично відмовляє Ізраїлю в праві на існування, що принципово закриває двері для діалогу про примирення, Робітнича партія Курдистану, як і всі політичні сили в північному Курдистані, ніколи не заперечували право на існування турецької держави. Курди навпаки прагнули до діалогу щодо мирного вирішення курдської проблеми, існування якої наполегливо відкидає турецька влада. Анкара багаторазово відмовлялася від ініціатив своїх друзів і противників розпочати подібний діалог із курдами. І замість цього намагалася використовувати військову силу, щоб придушити будь-які натяки на прояви курдської національної свідомості.
Хоча вже цілком очевидно, що продовження партизанської практики РПК і використання сили проти курдських повстанців не може зупинити кровопролиття з обох сторін. Фактично продовження подібної тактики з боку турків і надалі приноситиме смерть і руйнування. Ситуація потрапила в коло диявольської безвиході, неможливо домовитися з тими, хто принципово не хоче визнавати курдську ідентичність, а це, у свою чергу, відкидає будь-яку можливість мирного вирішення курдської проблеми. Єдине спільне, що простежується під час порівняння ситуації, це те, що «Хізбалла» відмовляється визнати право Ізраїлю на існування, а турецька влада відмовляється визнати існування курдської проблеми.
Утім, курдська ідентичність заперечується безпосередньо турецькою конституцією. Хоча формально вона є батьківщиною курдів, вірменів, греків й ассірійців, Туреччина, застосовуючи різні форми геноциду, переформатувала ці етнічні групи на користь турків. І як би там не було, третина населення Туреччини має курдську кров. Курди говорять курдською мовою й проживають на великих територіях Курдистану, котрі завжди були їхньою батьківщиною, але цього ніде не можна знайти в турецькій конституції. Неприйняття й побоювання курдів робить таким чином турецьку конституцію одним із найбільш одіозних документів, прийнятих деінде в Європі. Фактично вона навіть не досягає «стандартів» конституції Саддама Хусейна, котра ясно ідентифікувала «курдів» і «курдську мову».
Турецькі побоювання цілком зрозумілі. Те, що сьогодні прийнято називати Туреччиною, включає величезні області Курдистану, й турки дуже добре усвідомлюють, що рано чи пізно це кидатиме їм серйозний виклик. Ніхто краще не міг висловити ці побоювання турків, як батько нової Туреччини Ататюрк, коли заявив: «Якщо хтось би захотів протягнути кордон, що відокремлює курдів, це могло б спустошити Туреччину». Можна пригадати, що спочатку Мустафа Кемаль узагалі боявся згадувати про турецьку державу. Замість цього він підкреслював або братерство між турками й курдами, або оттоманську націю в конфлікті з іноземними загарбницькими силами. А відомий сподвижник Ататюрка й можливий його спадкоємець Ісмет, закликаючи до ісламської єдності проти «християнських загарбників», говорив про нову державу, що є «батьківщиною для курдів і турків».
Очевидно, що турецька держава, простуючи в Євросоюз, повинна виявити мужність і зробити перший крок до мирного вирішення цього питання, розпочавши діалог із курдською нацією. Якби Туреччина була дійсно демократичною державою, то вона б не заганяла курдське питання в безвихідь, а значить, і не мала б проблем із курдськими повстанцями. Проблема турецької влади полягає в тому, що у своїх підходах до курдського питання вона настирливо заперечує курдську ідентичність і визначає будь-які курдські спроби мирного вирішення проблеми, як терористичні. Більше того, Туреччина розглядає ціле курдське населення як терористів. І якщо турецьким збройним силам дійсно б вдалося зруйнувати структури РПК, то від цього «курдське питання» не перестало б існувати. Потрібні реалістичні підходи, а не намагання силовими методами вирішити цю проблему, що практично неможливо.
Як вважають курдські експерти, якщо Туреччина хоче приєднатися до цивілізованих держав Євросоюзу, то вона повинна наділити курдів рівними правами з турками в Туреччині. Має бути заснована Курдська область, парламент та уряд, щоб розвивати північ Курдистану. Європейському Союзу, у свою чергу, потрібно визнати курдський парламент як частину ЄС, і дозволити курдському блоку приєднатися до парламенту Євросоюзу. Можливо, це дійсно реалістичний шлях виходу із затяжної кризи, котру Туреччина впритул намагається не помічати.
