Киргизькі паралелі

Успішний бунт називають революцією, а той, що провалився, — путчем. У Киргизстані виступи проти влади вже вдруге завершуються її поваленням. Можна назвати це тюльпановою революцією-2, можна — якось інакше. Суть справи від цього не змінюється. Як у 2005 р., так і зараз влада в черговий раз показала свою повну нездатність вирішувати назрілі проблеми країни. Необхідність у реформах виникає набагато раніше, ніж суспільство усвідомлює цей факт. І в тому, як воно реагує на появу викликів, у першу чергу, виявляється якість еліти, її здатність до консолідації та висунення лідерів, які стоять на рівні суспільних завдань. Реформи є болісними, часто проходять складно, вимагають великого терпіння, витримки і цілеспрямованості. І завжди викликають незадоволення найчастіше серед тих, на чию користь вони задумані й проводяться. Приклади успішних реформ і тих, що провалилися, відомі, зокрема, й у нашій країні. Але найскладніше і найнебезпечніше становище виникає тоді, коли реформи не проводяться або проводяться не в комплексі, половинчасто, розтягуються в часі. Тоді збиток від них набагато більший у порівнянні з тим, якби вони взагалі не проводилися б.

Все це повною мірою стосується Киргизстану. Тюльпанова революція 2005 р. не лише не вирішила нагальних проблем у всіх сферах життя, а й значно їх посилила. Чому так сталося — предмет окремого аналізу. Нас цікавить щось інше.

Однаковими не бувають навіть близнюки. Тим більше відрізняються країни і народи. Проте в подіях, що відбуваються в далекій від нас центральноазіатській країні, можна прослідкувати паралелі: багато що має подібний, а інколи й спільний характер із Україною. Не можемо погодитися з тими, хто повністю відкидає схожість за усіх очевидних відмінностей. Вбачається, що глибокий аналіз киргизьких подій може бути вельми корисним. Врешті-решт, набагато краще вчитися на чужих помилках, ніж робити свої, яких можна уникнути.

Киргизстан розділений на північну та південну частини. Причому цей поділ має природний характер. Дві частини країни відокремлені нездоланними гірськими хребтами. Північні та південні регіони сполучені лише високогірною автомагістраллю Бішкек — Ош. Траса проходить через перевали Тоо-Ашуу (3800 м над рівнем моря), Ала-Бель (3200 м), Кок-Бель (2700 м) і тільки потім спускається у Ферганську долину. Цей об’єктивний чинник відбився на формуванні киргизької національної ідентичності, яка виявляється в мові, культурі, традиціях і має політичний вихід.

Ще в радянські часи різниця в соціально-економічному розвитку і демографічних тенденціях двох регіонів країни сягнула значних масштабів. Індустріалізація проходила в основному на рівнинній півночі. Враховуючи низький професійний рівень місцевого населення, саме сюди прямували з європейської частини СРСР фахівці та висококваліфіковані робітники, в основному, росіяни і українці. В період Другої світової війни сталінські депортації зачепили німецьке населення Поволжя, України, південних районів Росії. Близько 300 тис. німців було депортовано до Киргизстану. На півночі розташована столиця країни — місто Бішкек, і це призвело до того, що основну владу у своїх руках зосередили жителі півночі. Клановий характер киргизького суспільства не був знищений у радянські часи і значно посилився після здобуття незалежності.

Південні регіони індустріалізація практично не зачепила. Вони були заселені в основному середньоазіатськими народами: киргизами і узбеками, які мають меншу професійну підготовку і швидкий природний приріст, що досягає понад 3 % у рік. Населення південних регіонів — південні клани киргизів, а також узбеки (14,3% населення) і таджики, що становлять 7% населення Баткенської області, виявилися повністю виключеними з політичних процесів країни. До того ж у південних районах має місце високий рівень безробіття, що призвело до маргіналізації населення і міграції на північ, в основному, в столицю Бішкек.

Революція 2005 р. розпочалася в південних регіонах і відображала, в першу чергу, незадоволення південних кланів своїм підпорядкованим становищем. Хоча президент Бакієв — виходець з півдня, в цілому становище відтоді мало змінилося. Жителі півночі продовжують займати домінуючі позиції в політичному та економічному житті країни. Однак не все зводиться до простої кланової арифметики по лінії північ — південь. Серед опозиціонерів, що протистоять президентові Бакієву, є як жителі півночі, так і півдня. За п’ять років дещо все ж таки змінилося, і хоча відмінність між регіонами зберігається, проте ніхто ні на півночі, ні на півдні в розпаді країни не зацікавлений. Як у Бішкеку, так і в Оші політики прекрасно розуміють всю небезпеку озброєного протистояння. Тому якийсь, нехай і тимчасовий modus vivendi буде знайдено. Питання лише в тому, на який період.

Киргизстан — прекрасна ілюстрація того, як небезпечно доводити велику частину народу до граничної межі. Правляча еліта — як північна, так і південна розплачуються за небажання консолідуватися, зневагу до інтересів народу заради здобуття миттєвого виграшу. Президента Акаєва звинувачували в непотизмі, при Бакієві він розцвів так, що виникла ностальгія за минулими часами. І все це супроводжувалося репресіями проти опозиції, переслідуваннями і вбивствами журналістів. Природно, що так довго тривати не могло. А влада, як навмисно, вирішила підвищити житлово-комунальні тарифи в три-п’ять разів. І це при абсолютно злиденному населенні, яке і до того було не в змозі їх платити. При Акаєві економіка ледве дихала, при Бакієві фактично розвалилася.

Другий важливий чинник киргизьких подій — зовнішній. Ми не повторюватимемо конспірологічні версії деяких оглядачів, які бачать чужу руку завжди і в усьому. Але все ж таки абсолютно відкидати зовнішній вплив теж неправильно. Тюльпанова революція 2005 р. в Москві викликала відверте роздратування. Російська політика відносно Киргизстану вироблялася досить довго і була досить звивистою. Перелом настав, коли Бішкек погодився на створення російської авіабази поблизу столиці. Але при цьому існуюча американська база не була ліквідована, а просто змінила назву. Наскільки Кремль був знервований, випливає з коментарів Медведєва і Путина у зв’язку з нинішніми подіями. Досі вони не можуть пробачити Бакієву збереження американської авіабази. Москва і Вашингтон помінялися місцями. Перша швидко визнала нову владу, американці нікуди не поспішають. Проросійський ухил нового керівництва в Бішкеку очевидний.

Проблема в тому, що Киргизстан, практично позбавлений корисних копалин, займає надзвичайно важливе стратегічне становище. Тут концентруються і перетинаються інтереси чотирьох найбільших геополітичних гравців: Росії, Китаю, США та ЄС. Кожен з них зацікавлений у стабільності центральноазіатських держав, але зі своїх причин. Для Вашингтона і, певною мірою, Брюсселя важливим є забезпечення проведення операції в Афганістані та недопущення поширення ісламського фундаменталізму і тероризму. У цьому ж зацікавлені Росія і Китай. Але всі хочуть домінувати — в регіоні в цілому й у кожній з країн окремо. І це є чинником дестабілізації. Правляча еліта починає розшаровуватися не лише по внутрішніх, а й по зовнішніх вподобаннях. Типовим прикладом є Казахстан, де шляхи проросійської та прокитайської частин правлячого класу все більше розходяться.

Можливе, хоч і тимчасове посилення російських позицій у Киргизстані викличе цілком зрозумілу протидію з боку інших зовнішніх гравців. Спроби Москви витіснити з країни американців навряд чи зустрінуть розуміння останніх. Китаю також посилення Москви у виключно важливій для нього країні не посміхається. І Пекін не залишиться байдужим, що не обіцяє спокою.

І знову про паралелі. Регіональний розподіл для України не має настільки гострого характеру, як для Киргизстану. Здебільшого він використовується лише в політичних іграх. Для нашої еліти набагато важливішим є усвідомлення того, що терпіння суспільства через тяганину з реформами, його зубожіння, яке триває, має цілком певну межу, і ми вже досить близькі до неї. Що станеться, коли воно урветься, видно по Киргизстану.

Ми теж — на перетині геополітичних інтересів. Хоч як це дивно, на перший погляд цей чинник може мати і позитивне значення, якщо буде правильно використаний. На прикладі наших далеких сусідів по СНД можна переконатися в небезпеці різких розворотів зовнішньополітичного курсу. Європейська складова нашої політики в жодному випадку не повинна послаблюватись, навіть на догоду отриманню короткострокових економічних преференцій від Москви, якщо їх ще вдасться отримати. Бакієв сильно вагався між усіма, а в результаті не отримав підтримки в скрутну хвилину ні від кого. Більше того, він зазнає значного тиску ззовні й, врешті-решт, вимушений був відмовитися від конфронтації з новою владою і залишити країну. Він вже нікому нецікавий.

Половина зі ста днів Януковича вже пройшла. За даними Київського міжнародного інституту соціології, Партія регіонів, яка асоціюється з Януковичем, має найвищу підтримку суспільства — 36,5%. Але це майже в два рази менше того, що мав у своєму розпорядженні президент Ющенко в такий самий період у 2005 р. Варто задуматися над майбутнім. Поки що понад усе займаються гуманітарними проблемами, а вони хвилюють дуже малу частину суспільства. До економіки справа не доходить. Як зазначив у московській «Независимой газете» заступник керівника компанії GFK Ukraine Гліб Вишлінський, «...у громадян сформовано своє чітке уявлення про пріоритетні напрями дій влади, але влада — і колишня, і нинішня — не відповідає на запити суспільства». Хочемо того ж, що в Киргизстані?