«Лінія Маннергейма» чи «лінія Сталіна»?
Процес деградації та дебілізації вітчизняного телепростору відбувається за висхідною. Не дивно, що все більше представників освіченого «класу» з якимись інтелектуальними інтересами занурюються до «світового павутиння». Дійсно, в Інтернеті, як у Греції (за твердженням чеховського героя, хоча самого Антона Павловича один великий діяч нашої країни називає «українським поетом»), є все. А що на нашому ТБ? Якесь нескінченне нагромадження низькопробної розважальної продукції, натужного гумору, нудних серіалів про «особисте життя», політичної поножовщини та іншої нудьги. Але потрібно віддати належне тим небагатьом телеканалам, які намагаються підтримувати якусь планку інтелектуальності, даючи поживу розуму і не дозволяючи скотитися на рівень простих фізіологічних реакцій.
Наприклад, канали ТВi і «МЕГА» час від часу пропонують глядачам добру документалістику, яка змушує думати і шукати власні відповіді на питання, які виникають. Але оскільки якісна документалістика в Україні виробляється мало, обидва канали пішли спокусливо легкою дорогою: женуть на екран продукцію російських колег. І якщо ТВi, розуміючи, що серед потоку чимало ідеологічної джинси хоча б забезпечує показуване різної якості коментарями, то канал «МЕГА» цим себе не переобтяжує. Ось і нещодавно, 18 серпня, «МЕГА» показав документальний фільм російського виробництва «Лінія Маннергейма».
Зрозуміло, з 1939 року багато води сплило Волгою, і сьогодні вже не почуєш дрімучі легенди про «кривавого пса фінської буржуазії білогвардійця Маннергейма». У цьому сенсі російські документалісти досить толерантні до історичної правди і цілком доброзичливі до колишнього кавалергарда Його Імператорської Величності Миколи II. Вони шанобливо говорять про барона Карла Густава Еміля Маннергейма, генерала російської гвардії та маршала Фінляндії.
Дійсно, ця людина прожила велике і благородне життя, ніколи не зраджуючи обов’язку і своїм моральним принципам.
Варто зауважити, що шанобливе ставлення до противника особливо важко дається росіянам. Російська традиція вимагає обов’язкового приниження і ображання ворога, не випадково, що майже завжди тих, хто протистояв російській армії, в російській пресі називали «бандитами»: армія УНР — це «петлюрівські банди», кавказькі горці Шаміля — «дикуни і бандити», польська армія Тадеуша Костюшка — «бунтівники», афганські та чеченські бійці теж не заслужили на краще найменування, ну а про воїнів УПА і не говоритимемо... Тим часом у період нападу сталінської армії на Фінляндію головнокомандувач фінів Маннергейм, кавалер усіх російських бойових орденів і медалей з мечами і бантами, заборонив у летючках і радіопередачах принижувати та ображати радянських маршалів і командармів, хоча вони були агресорами. А 5 вересня 1941 року Маннергейм заборонив своїй авіації наближатися до міста своєї молодості, Петербурга-Ленінграда, заборонивши своїй артилерії стріляти в нього, і відмовився пропустити через фінську територію німецькі війська, які повинні були ударити по Ленінграду з півночі. Радянським вождям із їхнім «моральним обличчям», яке сформувалося в безжалісній підкилимній боротьбі за владу та виживання, було невимовно важко зрозуміти Маннергейма, цієї людини честі. Попри всі істерики Гітлера, Фінляндія не видала нацистам жодного єврея, Маннергейм не дозволив.
Фінам дуже поталанило з цим шведським бароном, який до кінця життя так і не навчився бездоганно говорити по-фінськи, але став справжнім вождем фінської нації, який врятував Фінляндію від долі радянської провінції. На жаль, нам в Україні з ними (вождями) майже завжди не таланило, хоча від тих, хто бажає ними стати, і сьогодні відбою немає.
речі, після 1945 року главою Союзної контрольної комісії щодо Фінляндії призначили сталінського ідеолога Андрія Жданова. Чи випадково сталося таке призначення? Річ у тім, що А. Жданов був сином статського радника (а значить, дворянином) і царським прапорщиком, що служив під час Першої світової війни генералові Маннергейму. При зустрічі Жданов сказав про це фінському маршалу. Той запропонував радянському керівникові випити на згадку про спільну службу, що вони й зробили.
У цьому загалом інформативному фільмі виявилося і чимало безглуздої та зухвалої брехні часів все того ж таки товариша Жданова, яка сьогодні після «доби гласності» видається геть непристойною. Автори фільму повторюють тодішню радянську версію про те, що СРСР війною проти Фінляндії хотів лише відсунути фінський кордон від Ленінграда і забезпечити таким чином «місто Леніна». Проте і 1940 року про це стали говорити в Кремлі лише після того, як радянський «бліцкриг» провалився. А спочатку фінам запропонували допустити на свою територію Червону армію і передати владу «робітничо-селянському уряду Демократичної Фінляндії» на чолі з Отто Куусіненом, який 20 років протирав штани в СРСР і був членом керівництва Комінтерну та ВКП(б). Товариш Куусінен, сидячи в Москві, зовсім забув фінську мову і всі документи від імені «Демократичної Фінляндії» підписував по-російськи. Потім він стане членом Політбюро ЦК КПРС і закінчить свої дні під кремлівською стіною на Красній площі. На всі зухвалі пропозиції, що не залишали нічого від суверенітету Фінляндії, фіни відповіли відмовою.
Подібну методику Кремль вельми успішно застосує 1940 року проти Естонії, Латвії та Литви. На відміну від фінів, ці балтійські країни не зважилися на опір і на 50 років потрапили «до братньої родини народів СРСР».
Коли Червона армія заглибилася у фінську територію, до загарбаного міста Теріокі (Зеленогорська) привезли Куусінена з усім його «кабінетом». Після того як задум провалився, «завели шарманку» про те, що Фінляндія має відсунути кордон від Ленінграда, оскільки, мовляв, дуже неспокійно під фінським поглядом почувається «колиска жовтневої революції».
Ці пропагандистські вишукування понад 70-річної давнини в цілком свіжому російському телефільмі озвучував офіційний історик Олег Ряшевський без будь-яких альтернативних поглядів. Реальне життя показало всю гнилість цієї легенди, розрахованої на людей із цілком відтоптаним мозком. 1941 року фіни пішли відвойовувати те, що в них забрали роком раніше, і вийшли на старий кордон, звідки могли безперешкодно бомбити та обстрілювати Ленінград, чого не робили через сентиментальність Маннергейма з його спогадами молодості, коли статний гвардійський офіцер був улюбленцем петербурзьких дам. Якби «кремлівський горець» не накинувся просто по-бандитськи на маленьку Фінляндію 1939 року, вона б зберегла нейтралітет і 1941 року, самим фактом свого існування прикриваючи Ленінград із півночі, не було б ніякої ленінградської блокади з усім її жахом. Через нейтральну Фінляндію можна було налагодити постачання міста продовольством і врятувати життя сотень тисяч ленінградців. А так після війни в музеї блокади довелося відкрити відділ людожерства, яке того часу процвітало. Але незабаром відділ прикрили, оскільки в партійному ЦК мудро вирішили, що не може так бути, щоб одна радянська людина з’їла іншу радянську людину...
А якщо не могло бути, значить, і не було!
Всі ці реліктові пропагандистські твердження неабияк зіпсували загалом добрий фільм, який, однак, зачепив лише краєчок правди. Його творці побоялися зробити неминучі висновки зі своїх власних посилань, наприклад, про те, що агресія проти Фінляндії 1939 року (за яку, між іншим, СРСР було виключено з Ліги Націй, цього прообразу ООН) викликала страшну ленінградську блокаду. А вже тим паче не спромоглися сказати, що це жахливе випробування у місті переживали по-різному, біда виявилася далеко не спільною, так би мовити, кому блокада, а кому й мати рідна.
Російський історик Борис Соколов пише: «Начальники жили нібито зовсім у іншому місті і далеко не повною мірою відчували трагізм становища основної маси ленінградців. Вище ж керівництво, включаючи Жданова і його оточення, командування Ленфронту та Балтфлоту, НКВС, а також родини генералів, адміралів і героїв Радянського Союзу, перебували на особливому літерному харчуванні і ні в чому собі не відмовляли. Щосили гуляли і керівники середньої ланки. Наприклад, до листопадових свят 1941 року до їдальні Приморського райкому партії для групи з п’яти осіб місцевої номенклатури було доставлено 10 кг шоколаду, 8 кг зернистого кав’яру і консерви. Але ж того місяця в Ленінграді вже померло від голоду 9 тисяч осіб!» Прекрасна ілюстрація до настільки улюблених комуністами гасел про рівність.
А невтомні «органи» з грудня 1941-го до червня 1942 року розстріляли в місті Леніна понад 2100 людожерів. Дуже високою ціною розрахувалися ленінградці за імперську хтивість Сталіна, як і берлінці з дрезденцями за імперську хтивість Гітлера. Але про це у фільмі — нічогісінько! У нинішній РФ «імперія» — слово добре, таке, що «зміцнює дух», лаяти її неполіткоректно. І ще. З «лінією Маннергейма» в демократичній, благополучній і мирній Фінляндії все гаразд. А як із «лінією Сталіна», якої в сучасній Росії ніяк не можуть позбутися, та й не дуже намагаються?
