Марокканський чай для «арабської осені»

Передвиборча кампанія в Марокко заварювалася за кращим рецептом приготування відомого марокканського чаю: м’ятної духмяності та м’якості додала їй удосконалена конституція, зміни до якої — на обмеження власної влади — ініціював і затвердив через референдум у липні король Мохаммед Шостий, тоді як пряного смаку кориці й анісу привнесла конкурентна атмосфера перегонів і передвиборчі програми 31-ї партії. За кипінням напою спостерігали чотири тисячі спостерігачів.

Наскільки цей напій удався, мала показати явка виборців. І вона склала майже рекордні 45% (для порівняння — приблизно як на виборах до Сейму Польщі місяць тому). Доречно тут згадати і про те, що лише 37% виборців голосували за нинішній парламент, попри наявний і тоді справжній ярмарок різноманітних партій.

Успіх поміркованих ісламістів із партії справедливості та розвитку (ПСР) — а саме її лідера, згідно із проведеними змінами до конституції, король призначить прем’єр-міністром — можна пояснити не посиленням релігійних настроїв, а перетіканнямдо неї виборців середнього класу — як правило, міського населення з високим освітнім цензом — від соціалістичних партій, які на цих виборах зазнали болючої поразки. Передвиборча риторика ісламістів і лівих була тотожною: обіцянки справедливого розподілу національного багатства і чесне професійне управління.

Своє друге місце цілком по-європейськи визнала націоналістична партія «Істікляль», чий лідер і поки чинний прем’єр Аббас Аль Фассі, уже погоджується сформувати коаліцію з ісламістами: «Так, так, перемога ПСР — це перемога демократії».

А найболючішої поразки зазнав відомий протестний «Рух 20 лютого за зміни», що всі ці місяці символізував причетність королівства до «арабської весни», який відчайдушно намагався підсипати в марокканський чай гіркого перцю і тим усе зіпсувати, — рух закликав бойкотувати голосування. І це вже друга відчутна поразка після проваленої кампанії на бойкотування референдуму влітку. І це було прогнозовано: попри традиційну активність в Інтернеті, рух збирав лише по кілька тисяч людей на своїх акціях на вулицях великих міст. Його вимога до короля наслідувати приклад британського монаршого дому вже не тільки не приваблювала, а й неабияк лякала не прогнозованістю того, якби таке дійсно сталося. Тим паче, що й сам рух дедалі більше роздирають чвари між комуно-анархістами та радикальними ісламістами, які, власне, й утворили цей дивний симбіоз.

Серед виборців виявилася і велика група тих, кого в нас називають «противсіхами». Їхню неучасть у голосуванні резюмував активіст Джамаль Лабяд: усі партії корумповані й до своїх списків беруть багатих, які спроможні купити голос виборців роздачею і грошей, і обіцянок, що вони їх так і не виконають; міністерство ж внутрішніх справ, на яке покладений обов’язок знімати подібних із перегонів, цього не робить. А оскільки король призначає міністра, то геть такого короля. «Бойкот не змінить такої ситуації, — заперечує йому Юсеф Абеддуд. — Якщо гроші є вирішальним чинником для перемоги кандидата, тоді наш голос мусить стати вирішальним чинником його поразки».

Словом, дуже знайома нам дискусія. Але в Марокко справжнім каталізатором соціальних змін є потужні профспілки — у цьому випадку колоніальне правління Франції залишило певний позитив. До того ж є і розвинуте громадянське суспільство.

Варто нагадати, що король-реформатор Мохаммед Шостий у липні добровільно зрікся багатьох виключних повноважень в проголошеному ним переході до «громадянської монархії»: тепер він призначатиме прем’єра з партії, яка набере найбільше голосів на виборах; кандидатури міністрів, губернаторів, послів подаватиме на затвердження королю прем’єр; прем’єр зможе розпускати нижню палату парламенту після консультацій із королем, спікером та головою новоствореного конституційного суду, лише після консультацій з яким монарх і сам зможе розпустити парламент. У парламенті по 30 місць зарезервовано для жінок і молоді. Собі ж король залишає роль «верховного арбітра», головнокомандувача збройнич сил і зберігає виключну вищу релігійну і судову владу.

Слід пам’ятати, що саме нинішній король розпочав масштабну демократизацію країни у 1999 році, коли сів на трон. Він розподілив повноваження між гілками влади і посилив роль парламенту, проводив децентралізацію управління, відновив громадянські права та політичні свободи, повів кампанії ліквідації неписьменності та за права жінок. Не менші його заслуги у налагодженні громадянського миру: король запропонував якнайширшу автономію регіону Західної Сахари, урівняв у правах берберів та інші етноси.

Як тільки стали відомі попередні результати, інтерес до марокканських виборів зник. Воно й зрозуміло. Неподалік, у Єгипті, перспектива тамтешніх виборів затьмарена новими масовими виступами на площі Тахрір у столиці із вимогою до генералів віддати владу цивільним. Успіх із проведенням виборів, безумовно, стане вагомим активом Марокко у переговорах із Євросоюзом у рамках угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі (подібної до тої, що й з Україною), в яких королівство твердо і послідовно захищає свого товаровиробника і вимагає безперешкодного доступу власної продукції на європейський ринок. Водночас приклад Марокко може стати вагомим чинником подальшої реструктуризації регіону. Зокрема, стати каталізатором змін у консервативних монархіях Затоки. Наразі вони активно пресують Сирію вимогами «демократичних реформ», які, як не поіронізувати, зовсім не воліють провести у самих себе. Хоча у випадку Сирії все вже стало наочним: збройну боротьбу проти режиму ведуть угруповання, організовані й фінансовані ззовні, зокрема, й деякими арабським країнами. А приклад Лівії показав істинні мотиви дій цих спонсорів демократії, спрямовані на створення підпорядкованих собі режимів: публічне невдоволення лівійського перехідного уряду поставками в обхід нього Катаром озброєнь найбільшому військовому формуванню є свідченням того. Водночас, самі ці монархії на тлі власних проблем (досить згадати Бахрейн, де залізною рукою зупинили демократичні протести, що днями визнав і сам король, — кажуть, під тиском США, аби нова 50-мільйонна оборудка із озброєннями виглядала пристойною) можуть стати об’єктом для «демократизації» Туреччиною. Її активну політику пропонування власної моделі демократії уже сприймають із роздратуванням, подекуди називають імперіалістичною, згадуючи Османську імперію. Таким чином, Марокко стає дуже важливим партнером у формуванні осі Рабат—Амман—Ріяд (не випадково Марокко й Йорданію останнім часом активно залучають до союзу держав Затоки) для нейтралізації турецького «неоосманізму».