Мрія Анкари

Драматичні повстання в Тунісі, Єгипті й Лівії стали каталізатором ширшого арабського пробудження, що фундаментальним чином похитнуло політичний устрій Близького Сходу, який зберігався з кінця 70-х рр. Хоча ще зарано передбачати кінцеві результати, кілька важливих регіональних висновків уже починає вимальовуватися.

По-перше, для Ірану повстання є палицею на два кінці. Іранський режим може виграти від скидання або ослаблення прозахідних арабських лідерів і режимів у Єгипті, Йорданії і Саудівській Аравії, але первинна підтримка Іраном демократичних повстань у Тунісі та Єгипті має і побічний наслідок. Іранській владі довелося швидко змінювати політику, тільки-но їхнє населення почало вимагати аналогічних демократичних прав, з чого можна спрогнозувати, що Іран може зіткнутися з більшими домаганнями встановлення демократії і політичних змін у середньо- або довгостроковій перспективі.

По-друге, ці повстання загрожують посиленням ізоляції Ізраїлю. Із відходом Мубарака Ізраїль втратив свого найважливішого регіонального партнера. Більше того, враховуючи серйозне погіршення відносин Ізраїлю з Туреччиною, відхід Мубарака позбавив його двох найбільш явних союзників у регіоні. У той час, як проміжний військовий режим Єгипту зобов’язався дотримуватися мирної угоди 1979 р., новий — демократичніший — уряд може прийняти й інший підхід.

По-третє, вимоги демократичних змін значно підсилили регіональний вплив Туреччини. У той час, як США та ЄС спочатку діяли обережно, турецький прем’єр-міністр Реджеп Тайіп Ердоган прямо долучився до демонстрацій з вимогами демократії на площі Тахрір у Каїрі. Цей його вчинок додав престижу Туреччині серед демократичної опозиції Єгипту й інших країн регіону.

Багато арабів сприйняло бренд помірного ісламу, підтримуваного правлячою в Туреччині Партією справедливості й розвитку (ПСР), як можливу модель для Близького Сходу. Чимало турків почали дивитися на речі аналогічно. У своєму недавньому інтерв’ю Ердоган відзначив, що Туреччина може бути «джерелом натхнення» для країн Близького Сходу, оскільки вона довела, що іслам і демократія можуть гармонійно співіснувати.

На перший погляд, турецька модель з її нахилом до світськості й демократії має очевидну привабливість у регіоні, обтяженому корумпованими, автократичними, некомпетентними й неефективними урядами. Проте історичний досвід і політична еволюція Туреччини й арабських країн значно різняться. Як результат, її модель неможливо легко перенести.

Турецький іслам помірніший і плюралістичніший, ніж у інших країнах Близького Сходу, і з часів, принаймні, Оттоманській імперії Туреччина прагнула поєднати іслам із західними цінностями. Цим Туреччина відрізняється від більшості мусульманських країн Близького Сходу, і це дозволило їй уникнути різких розбіжностей, переломів і насильства, характерних для політичної модернізації інших країн регіону.

Створення партією ПСР бренду помірного ісламу багато в чому було відповіддю на внутрішні причини, особливо на сукупний ефект декількох десятиліть демократизації і соціально-економічних перетворень, в результаті яких в Туреччині утворився новий підприємницький клас, що був економічно ліберальним, але соціально й політично консервативним. Цей клас, що є однією з головних електоральних основ ПСР, не існує в жодній іншій країні Близького Сходу.

Крім того, турецька модель багато в чому зобов’язана керівництву Кемаля Ататюрка, засновника Турецької Республіки. Ататюрк, переконаний прозахідник і політичний провидець, перетворив багатонаціональну Оттоманську імперію на сучасну державу, грунтуючись на турецькій національній самосвідомості.

Та щодо трансформації Туреччини Ататюрк починав не з нуля. Процес модернізації і зближення із Заходом почався в кінці ХІХ століття в Оттоманській імперії в період Тазнімату. Не зважаючи на те, що кемалісти прагнули радикально розірвати з оттоманським минулим, існували важливі елементи спадкоємності між їхніми спробами зближення із Заходом і аналогічними спробами, що робилися в пізній оттоманський період. І в тому, і в іншому випадку опора робилася на еліту й на державну ініціативу.

Таких важливих передумов не існує на арабському Близькому Сході. Більшості країн цього регіону бракує сильних незалежних політичних інститутів і традицій, на яких можна було б побудувати демократичний політичний устрій. Їм також бракує активного громадянського суспільства.

Врешті-решт, арабські країни не мають переваги турецької традиції помірного ісламу і її історії успішного злиття ісламу із західними цінностями. В результаті, падіння старих структур влади в багатьох країнах Близького Сходу, ймовірно, супроводжуватиметься значним політичним безладом і насильством.

Ф. Стівен ЛАРРАБІ — колишній член Ради національної безпеки США, обіймає посаду почесного голови з питань європейської безпеки в корпорації RAND.