Напівмовчання Європи

Минулого року Київ викликав один із найбільших зсувів у Європі за багато років. Цього року Захід має вирішити, що з цим робити.

2004 року український народ проголосував за кандидата від опозиції Віктора Ющенка, незважаючи на потужний тиск із боку Москви й тогочасного уряду країни. Люди підтримували його, незважаючи на махінації й залякування, поки він не виграв повторне голосування.

Багато в чому ця перемога стала результатом роботи США й Західної Європи за останнє десятиріччя. Україна була одним із головних одержувачів американських та європейських коштів. З 1994 року вона входить до програми НАТО «Партнерство заради миру». Весь цей час її явно вважали «країною, яка коливається», балансуючою між Росією й Заходом. Але коли минулого року Україна «гойднулася» в правильному напрямі, більша частина Європи здивувалася. Відтоді там укорінилася змова «напівмовчання».

Стримувана європейськими лідерами, які хвилюються щодо розширення та прагнуть догодити Росії, Єврокомісія настійно чіпляється за сюрреалістичне формулювання — двері для членства України в ЄС «ані відкриті, ані закриті». Лідери ЄС знають, що прагнення України «європейської перспективи» є настільки ж виправданим, як і Туреччини, принаймні з погляду географії. Зрештою, Україна, без сумніву, розташована в Європі, вона зробила величезний крок на шляху до демократії й хоче в ЄС.

Ющенко каже про вступ до ЄС «до 2016 року», тобто приблизно в той самий час, що й Туреччина. Але ті самі лідери ЄС відчайдушно намагаються уникнути обговорення цього питання, хоча й розуміють, що незабаром хтось неминуче буде змушений його порушити. Поки в ЄС тривають нинішні дебати про конституцію, ця тема просто здається занадто делікатною.

І дійсно, вступ якоїсь нової країни до ЄС може зіткнутися з реальними труднощами. Нещодавня поправка до французької конституції, розроблена з огляду на Туреччину, передбачає проведення національних референдумів про будь-яке розширення ЄС після 2007 року.

Але якщо ЄС нині стримують та примушують замислитися конституційні тонкощі, то про НАТО цього сказати не можна, як і про найвпливовішу фігуру організації, президента Джорджа Буша.

США підтримують прагнення України в НАТО, йдеться у спільній заяві Буша та Ющенка, зробленій минулого тижня. Двоє лідерів наголосили на важливості зустрічі міністрів закордонних справ НАТО й України, яка відбудеться цього місяця у Вільнюсі й стане «пропозицією щодо активізації діалогу з питань членства». Контраст iз нерішучістю ЄС очевидний.

Зрозуміло, вступити до Євросоюзу набагато складніше, ніж до НАТО, адже членство в ЄС змінює практично кожен аспект законодавства країни. А зустріч у Вільнюсі не приведе до негайного вступу України до військового альянсу.

Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер зазначає, що його організація «ґрунтується на показниках», тоді як підстави для стурбованості стосовно України варіюються від корупції й економічних реформ до ролі російських спецслужб у країні. Проте питання членства України міцно постало на порядку денному, і сталося це завдяки Бушу та Ющенку.

Наприкінці минулого року один із послів НАТО зауважив, що чекає від 2005 року двох речей: заяви України про вступ та потужної підтримки США. Схоже, події дійсно розвиваються в цьому напрямі, навіть якщо й відстають від графіка на кілька місяців.

Сумніви викликає лише одне — наскільки безтурботним вийде процес. Чи спокійно сприймуть Німеччина з Францією підтримку США пересуванню розділових ліній у Європі? Що про це подумає Росія, яку, хоча вона й не є членом НАТО, навряд чи можна вважати невпливовою? Зрештою, вступ України до НАТО може виявитися набагато скандальнішим питанням, ніж можливе членство в ЄС. Вашингтон виклав карти на стіл. Питання в тому, чим відповість Європа.