Насувається ще одна регіональна війна

У зоні конфліктів, що тягнеться від Сирії до Афганістану, назріває ще одна війна. Йдеться про Нагірний Карабах. Новій зовнішньополітичній команді президента Обами доведеться вирішувати це питання, хоче вона того чи ні.

Держави Вірменія й Азербайджан, що двадцять років тому здобули незалежність, вели між собою запеклу війну за цей відокремлений район, що складається з гір і долин. Вірменія у тій війні перемогла, але мир не був досягнутий. Підписана 1994 року угода про припинення вогню є єдиним відчутним досягненням дипломатії.

З тих пір Вашингтон, Москва та Париж докладають посередницькі зусилля, намагаючись вирішити проблему. Не дивлячись на всі зусилля трьох держав, долучаючи ініціативи їх президентів, сторони в цьому конфлікті перетрактацій не ведуть і вести не хочуть. Така безвихідь останніми роками призводить до небезпечної ескалації суперечки, перетворюючи ситуацію з післявоєнної в передвоєнну.

У наявності — потужна гонка озброєнь, яку веде Азербайджан, користуючись своїми прибутками від продажу нафти та газу, і Вірменія, яку підтримує Росія. Азербайджан, безперечно, має переваги у військовій техніці та вогневій силі, проте є переваги й у Вірменії: вона володіє місцевістю та бойовими навиками. В Азербайджану є заступник в особі Туреччини, яка вважає, що у неї перед Баку є братські зобов’язання. Проте, у Вірменії є заснований на угоді військовий альянс та історичне партнерство з Росією.

Нова війна, скоріше за все, стане пірровою для обох сторін і перевершить першу війну за масштабами та руйнівною силою. Перший конфлікт обмежувався територією Карабаху та його околицями, і в ньому в основному брала участь піхота. У новій війні Вірменія й Азербайджан зійдуться один із одним безпосередньо, маючи набагато потужніші військові арсенали. Сторони здійснюють оперативне планерування, виходячи саме з цього, і загрожують нанести удари по об’єктах цивільної інфраструктури, таких як трубопроводи. Серйозні порушення угоди про припинення вогню останнім часом відбуваються упродовж усієї лінії спільного кордону двох країн, а не лише довкола Карабаху.

Міжнародні посередницькі зусилля передбачають складний механізм урегулювання, але в його остаточному варіанті це буде обмін землі на мир. У минулі роки дипломати та політики в Баку та Єревані в приватному порядку визнавали, що врегулювання повинне включати відхід Вірменії з рівнин на схід і південь від Карабаху, а Азербайджан повинен визнати, що Карабах — вірменський, і забезпечити йому коридор із Вірменією в західному напрямку. Сьогодні концепція «земля в обмін на мир» по суті, мертва, і її не визнає жодна зі сторін. Вірменія вимагає «всебічної безпеки» на захоплених землях довкола Карабаху, а Азербайджан вважає, що нові озброєння та підтримка з боку Туреччини допоможуть йому відновити контроль над Карабахом повною мірою, як це було в радянські часи...

Американські дипломати прагнуть бути неупередженими в стосунках із Вірменією й Азербайджаном, проте міра впливу США на цей конфлікт, відверто кажучи, недостатня. Отже, Вашингтон повинен підштовхувати Туреччину до прояву більшої активності та вітати співпрацю Росії та Туреччини як миротворців на Кавказі.

The National Interest, 31 січня 2013 р., переклад ІноЗМІ.ru