Нові ключі до геополітики

Багатополярний і гетерогенний: саме таким є світ, на порозі якого ми перебуваємо. Так вважає Тьєррі де Монбріаль, генеральний директор і засновник Французького інституту міжнародних відносин (Ifri). Тоді як США розгубили всі козирі, отримані після падіння Берлінської стіни, починається сходження нових держав. Але один з найголовніших уроків історії полягає в тому, що непередбачуване відбувається постійно, пояснює Тьєррі де Монбріаль.

— Після торжества ринкової економіки і демократичних досягнень у Латинській Америці та Східній Європі, на порядку денному постають нові питання. Ви говорите про азіатську деспотію, деяких непокоїть російська автократія. А чи є майбутнє у демократії?

— Розвиток демократичним шляхом є сильною історичною тенденцією, яка у довгостроковій перспективі безповоротна. Хотілося б також нагадати, що демократія включає в себе дуже загальні принципи: змінюваність влади, права людини, загальне виборче право — спосіб застосування яких може варіюватися до нескінченності. Для американця, наприклад, деякі французькі реалії можуть, безсумнівно, здатися мало демократичними. І навпаки. Відтак, демократія не може бути нав’язана ззовні. Але Захід — США і Європа — має погану звичку давати уроки демократії іншим країнам. За винятком нечисленних прозахідно налаштованих еліт, більшість населення і політичного класу в таких країнах, як Росія або Китай, вважає, що подібна поведінка відгонить неоімперіалізмом. Я вважаю так само. Необхідно, щоб західні країни навчилися тонкому мистецтву знаходити рівновагу між утвердженням своїх принципів і дипломатією, яка б постійно не говорила іншим, що їм слід робити.

— Як цього досягти?

— Відчувати гордість за ті цінності, які ми вирішили захищати, і, що найважливіше, здійснювати гідні вчинки, які викликали б повагу. Що не виключає, звичайно, втручання залежно від конкретної ситуації.

— Чи згодні ви з Бернаром Кушнером, міністром закордонних справ Франції, який вважає, що проблему Чечні не можна вирішити, просто розмірковуючи про права людини?

— Звичайно. Я тим більше задоволений, що це сказав Бернар Кушнер, захоплений ідеями про демократію і політику втручання. Тут же він суперечить своїм власним твердженням.

— У XX сторіччі домінували США та їх цінності. Чи буде Китай грати першу скрипку в XXI сторіччі?

— Протягом понад ста років США сприяли обставини. Після економічного буму кінця XIX сторіччя — на початку XX їм на руку зіграла «громадянська війна у Європі», тобто Перша світова війна, яка де-факто вивела Європу з гри. У проміжку між двома світовими війнами долар і фунт стерлінгів вступили в битву гігантів, яка скінчилася поразкою фунта. Сходження США в ранг великої держави було невпевненим, часом ізоляціоністським. До Другої світової війни, яка закінчилася «холодною війною», американці не виявляли палкого бажання брати на себе цю роль. Потім ситуація змінилася. Незважаючи на будівництво єдиної Європи, падіння радянської системи виглядало як найбільша перемога Америки. Водночас її економіка динамічно розвивалася, незважаючи на те, що в 1980 роках пророкували занепад Америки. Отже, в останнє десятиріччя XX сторіччя склалося враження, що ми живемо в монополярному світі, пронизаному американським «м’яким впливом», етичним камертоном для всіх інших держав. На площі Тяньаньмень 1989 року китайські студенти розмахували американським прапором. Але тільки наївні люди повірили, що весь китайський народ мріяв кинутися в обійми США.

Сьогодні, двадцять років по падінню берлінської стіни, американці розгубили свої козирі. За президентського правління Джорджа В. Буша вони втратили велику частину цього звитяжного «м’якого впливу», який отримали після краху радянської системи 1991 року. І водночас ми є свідками сходження інших держав.

— Ми вступаємо у багатополярний світ?

— Ми вступаємо у багатополярний, але також і гетерогенний світ. Я вживаю слово «гетерогенний» у тому значенні, яке в нього вкладав французький соціолог і публіцист, ідеолог лібералізму Раймон Арон, який розрізняв так звану гомогенну систему, де держави розділяють одну систему цінностей, наприклад, демократію — як це відбувається в західній підсистемі — і гетерогенну систему, де цінності значно різняться між собою.

— Ця «західна підсистема» дійсно є гомогенною?

— Треба розуміти різницю між гетерогенністю та різноманітністю. Країни-члени Євросоюзу всі дуже різні, особливо після останньої хвилі розширення Союзу, але в нас спільна культурна платформа, єдині демократичні концепції, які ми успадкували з історичного минулого. Це різноманіття є багатством. Воно не суперечить єдності, принцип якої було, до речі, закладено у проекті європейської конституції. Зате ми можемо говорити про гетерогенність між Європою і Росією або Китаєм. У цьому випадку мова має йти не про єдність, а про співпрацю. Якщо західні демократії ведуть ідеологічну партизанську війну проти інших полюсів багатополярної системи, цю битву можна заздалегідь вважати програною. І це породжує протиріччя, які можуть зашкодити співпраці, що відіграє життєво важливу роль у таких сферах, як, наприклад, боротьба з тероризмом або глобальне потепління.

— Держсекретар США Кондолізза Райс негативно ставиться до концепції багатополярності...

— Цілком вірно. Наші американські друзі є неймовірним «змішанням жанрів»: вони глибоко ідеологічні, що є цементуючим чинником їх суспільства; і водночас вони дуже прагматичні, саме це їх і рятує. Після окупації Іраку міф про «новий Близький Схід», куди можна експортувати демократію, є найяскравішим прикладом того, до якої міри сліпоти може довести ідеологія, нехай навіть наміри були найблагішими.

— Ви виключаєте можливість появи єдиної домінуючої держави...

— Вага полюсів поки що зостається дуже нерівною, і Сполучені Штати залишаться дуже могутньою державою протягом найближчих десяти—п’ятнадцяти років. Потім ситуація може розвиватися за кількома сценаріями. Китай, якщо не трапиться чого-небудь непередбачуваного, може за двадцять— тридцять років стати головною світовою державою. Чи зможе він зберігати темп свого економічного зростання? Можливо, але цього не можна бути певним стовідсотково. Один з найголовніших уроків історії полягає в тому, що непередбачуване трапляється постійно. Згадайте Германа Кана, засновника відомого Інституту Хадсона, чия праця про термоядерну війну надихнула Кубрика на створення фільму «Лікар Стрейнджлав». У 1970 роки він передбачив, що двома головними світовими державами кінця XX сторіччя стануть... Бразилія та Іран.

— Індія також прокидається. Як ви вважаєте, чи вона відіграватиме важливу роль?

— Індія належить до іншої категорії. Її існування саме по собі диво. Це дуже різнопланова країна, яка багато в чому зобов’язана своїй цілісності двом імперіям, одна з яких змінила іншу: Великі Моголи і Велика Британія. Дійсно, завдяки реформам 1990 років, Індія здійснила економічний злет. Проте їй належить вирішити важливі проблеми розвитку країни. Зараз Індія є регіональною державою, але вона не намагається, як Китай, долучити до свого зовнішньополітичного «розкладу» Африку, або навіть Косове. Вона не глобальна держава, хіба лишень у комерційному плані, де її роль надто важлива. Як, зрештою, і Бразилії.

— А Росія може стати світовою державою номер один?

— В Росії періодично розгорається суперечка між «західниками» і «слов’янофілами». Після падіння Радянського Союзу цю суперечку було однозначно вирішено на користь слов’янофілів. Що не означає, що вона знову не спалахне за двадцять або тридцять років... Навіть питання про вступ Росії до Євросоюзу здається складним. Щоправда, воно і не постає на порядку денному, тому що росіяни цю можливість виключають. Але, зверніть увагу, тут мова не йде про антизахідний вибір. Росіяни хочуть співпрацювати з Заходом. От тільки у них створилося враження, що країни Заходу після перемоги над СРСР намагаються накинути на них ярмо.

— Який вплив може чинити Франція на цей бурхливий мінливий світ?

— Для того, щоб Франція продовжувала відігравати значну роль, потрібно, щоб вона була сильною, і, відповідно, щоб вона провела реформи, які зроблять її зразково-показовою країною. Кращий важіль впливу для неї — це її діяльність у межах Євросоюзу. Це не означає, що Франція може претендувати на керівну позицію, але вона може прагнути відігравати важливу і позитивну роль у процесі європейського будівництва. У Європі існує потреба в «добрій Франції», а не в «обивательській Франції». Щоправда, погляд французьких політиків часто не спрямовується далі кордонів Франції. Але це питання поколінь. І факти диктують свою логіку. Президент Ніколя Саркозі, наприклад, уже змінив свою позицію стосовно Туреччини.

— За допомогою яких конкретних кроків Франція може зміцнитися в ролі рушійної сили Європи?

— Тут надто важливим є продовження інституційного будівництва. Я без коливань підтримую так званий спрощений договір, який успадковує від проекту конституції все, що може працювати, і дозволяє уникнути сюрпризів референдуму. Принаймні, він дозволяє рухатися вперед. Окрім того, я сильно вірю в спільні політичні проекти. Наприклад, в оборонній галузі внесок Франції, Німеччини й Великої Британії дуже значний. Також необхідно розвивати все, що посилює відчуття європейського громадянства. Такі програми, як Erasmus, наприклад, допомагають народженню нового, більш інтернаціонального, покоління політиків. Сьогодні Болгарія знаходиться практично «на сусідній вулиці». За наявності шенгенського простору, євро, мобільних телефонів інтеграція поетапно здійсниться протягом найближчих двадцяти років, якщо ми, звісно, не наробимо багато дурниць. І за умови, що ми створимо сильні культуру й інститути, бо це наше слабке місце. Саме тут потрібна робота громадянського суспільства. Необхідно створювати європейців.

— Чи можна реалізувати запропоновану президентом Саркозі ідею про Середземноморський союз?

— Звичайно, треба створювати євро-середземноморські зв’язки. Про це йшлося протягом десятиріч... Але як зробити так, щоб відмінності між країнами Магріба збереглися? Тут необхідно задіяти уяву. Що ж до Туреччини, то, з урахуванням зобов’язань, узятих на себе Європою, було абсолютно необхідно почати переговори.

Стосовно Косового, ми поставили себе в дуже складне становище, представивши план Ахтісаарі, який передбачає надання сербській провінції статусу незалежності, як єдиного можливого рішення. Наразі ми перебуваємо у повному тупику. Щоправда, відносно цього регіону Європи не може не виникнути цілковито справедливого питання: як пропонувати Сербії, Чорногорії, Косовому перспективи вступу в Союз, коли ми самі вимушені поставити хрест на подібному розширенні, щоб отримати час для успішної інтеграції нових членів? Зараз перспектив ніяких нема.

— Яку позицію ми маємо зайняти відносно США?

— Ми не зможемо домогтися прогресу в жодному питанні, якщо будемо в лоб протистояти США. Я в цьому впевнений уже давно, і війна в Іраку лише підтвердила мою точку зору. Візьмімо Людовіка XI Обережного: щоб його плани увінчалися успіхом, він хитрував, ішов обхідним шляхом... Мені дуже подобається підхід Ніколя Саркозі: треба зізнаватися в любові американцям, але при цьому у відносинах між нашими країнами не має бути місця поблажливості. Крім решти, існують вагомі причини, через які варто бути в найкращих відносинах із США. Тим більше, що нові члени Євросоюзу з очевидних причин, зумовлених історією, явно тяжіють до Америки. Якщо ми будемо, як це трапилося 2003 року з приводу іракського питання, займати прямо протилежні, непідготовані позиції, ми не лише не доб’ємося результатів, навіть якщо і матимемо рацію, але і в результаті отримаємо розбрати всередині Євросоюзу.

— Хіба під час війни в Іраку американці не були глухі як тетері?

— Ну, адміністрація, принаймні, точно нічого чути не бажала. Але демократи і деякі республіканці все ж були на іншій хвилі. Сьогодні існує можливість відновити дуже хороші відносини зі Сполученими Штатами. Ляпас, який вони отримали на Близькому Сході, відкрив їм очі на те, що, щоб там не казав Дональд Рамсфельд з приводу «Старенької Європи», вони потребують нас.