Обамі не можна зволікати...
Про подію історичного значення — перемогу Барака Обами на президентських виборах у США — можна сказати багато чого (та, власне, багато чого вже сказано); набагато краще ніж я такий результат голосування пояснять фахівці, які вивчають історію й приголомшуючу еволюцію американського суспільства.
Однак коли я спостерігав надзвичайну реакцію за межами США на безперечний успіх Обами наступного ранку після його перемоги, у мене виникла думка: чи зможе сама популярність цієї людини в усьому світі реально вплинути на здатність США переконувати інші країни слідувати за ними й погоджуватися на ті заходи, що Вашингтон вважає за необхідні, але інші учасники міжнародної системи спочатку сприймають без особливого ентузіазму? Чи вдасться за рахунок цього переконати уряди й народи інших держав, що політичні ініціативи з клеймом «зроблено в США» відповідають інтересам всього людства? Зрештою, саме в цьому полягає сутність поняття «м’який вплив» в тому значенні, в якому його ввів у науковий обіг Джозеф Най з Гарвардського університету, який опублікував у першій половині 1990-х серію праць на цю тему. Надто довго, вважав Най, вчені, які віддавали перевагу концепції «політичного реалізму», робили надмірний акцент на «жорсткому» — військовому й фінансово-економічному — аспекті, ігноруючи значення національних особливостей, що дозволяють одним країнам «здобувати друзів і впливати на людей» успішніше, ніж іншим.
Привабливий спосіб життя та культура, здатність діяти в унісон зі світовою громадською думкою (і навіть очолювати її), а не йти їй наперекір, таким чином, являють собою не менш корисні елементи політичного інструментарію держави, ніж майстерна дипломатія, фінансова потужність і навіть важкі авіаносці. Очевидно, коли Най висунув цю гіпотезу, він був переконаний, що США мають більшість атрибутів «м’якого впливу» — тобто він справедливо вважав, що Голлівуд, MTV і американська молодіжна культура користуються в світі значно більшою популярністю, ніж все, що могли запропонувати СРСР, що розпався, чи недемократична «китайська модель».
Більше того, багато країн рухалося в напрямку, вказаному американськими «батьками-засновниками», до демократії, верховенства закону, економічної свободи тощо. Все це зміцнювало особливий статус Америки в світі й було наочним спростуванням тез тих вчених, які говорили про занепад США. Здавалося, три опори — військова потужність, економічний потенціал і «м’який вплив» — ще довго утримуватимуть країну на найвищій сходинці п’єдесталу.
Потім на сцені з’явилися Джордж Буш, Дік Чейні, Дональд Рамсфелд і неоконсервативна програма з її військовими авантюрами, ідеологічною зашкарублістю, зневажанням деяких основоположних прав людини, надмірним акцентом на «війну з терором» і грубим, в стилі Джона Болтона, неприйняттям колективних дій — весь той «пакет» забобонів, які лише зрідка вдавалося пом’якшити більш поміркованим республіканцям на кшталт Коліна Пауелла й Кондоліззи Райс.
За всіма рейтингами світової громадської думки — наприклад, за даними глобальних опитувань Фонду імені П’ю — Буш і його команда стали найбільш непопулярною за кордоном американською адміністрацією за багато десятиліть. Недивно, що в результаті «м’який вплив» Америки багато в чому зійшов нанівець. Білий дім втратив здатність переконувати інші країни робити те, що він вважає правильним; співчуття до США, що виникло після терактів 11 вересня, неухильно слабшало — навіть в країнах, що традиційно ставилися до Америки найбільш доброзичливо або більше за інших від неї залежали.
Загальна радість, що охопила планету минулого тижня в зв’язку із завершенням бушевської епохи, свідчить про те, наскільки низько країна Лінкольна, Вільсона, Рузвельта й Кеннеді впала в очах навколишнього світу за останні вісім років. І все ж таки «м’який вплив», можливо, за самою своєю природою відрізняється мінливістю. Крім того, він набагато легше піддається корекції й адаптації до нових умов, ніж, скажімо, військово-стратегічний потенціал, зменшення якого зупинити важче. Таким чином, перед нами виникає цікаве запитання: чи поверне перемога Барака Хусейна Обами Америці третю «опору» її позиції в світі, таку величезну — нехай вона й не піддається конкретному вимірюванню — перевагу, як політична й ідеологічна привабливість?
Якщо виходит з повідомлень ЗМІ з різних країн, відповіддю має бути однозначне «так». Так, президент Франції Ніколя Саркозі — що не дивно — надіслав Обамі телеграму: «Ваше обрання пробуджує величезні сподівання у Франції, Європі й у всьому світі». Проте, навіть якщо ці почуття щирі, новому президенту не варто стрімголов кидатися в розкриті обійми свого французького колеги.
У Африці й Індонезії — де Обаму вважають «своїм» — його перемога стала справжнім святом. Режими, що не допускають вільних виборів, явно стурбовані можливим «хвильовим ефектом» цієї події, а їхні політичні опоненти, навпаки, надихаються подібним проявом демократичної відвертості. Нарешті, навіть найбільш запеклий фундаменталіст з «Хізбалли» чи Тегерана не зможе звинуватити людину на ім’я Барак Хусейн у природженій упередженості до мусульман. Проте якщо Обама спиратиметься виключно на добру волю світової спільноти, це рівнозначно спробі заправити автомобіль гарячим повітрям замість високооктанового бензину.
Обраному президенту потрібно чітко розуміти, які саме сподівання принесли йому таку популярність у різних регіонах світу: африканці сподіваються, що він надасть реальну допомогу їх багатостраждальному континенту; латиноамериканці прагнуть, щоб він продовжив ліберальну політику в сфері торгівлі й імміграції, спробував вийти з глухого кута у відносинах з Кубою і виявив справжню повагу до їх нього регіону; в Європі, Канаді, Австралії та Новій Зеландії мріють, що він всерйоз ставитиметься до зобов’язань США в рамках міжнародних угод і організацій, в тому числі – в сфері екології та відмови від протекціонізму; а помірковані сили в арабському світі хочуть, щоб він не на словах, а на ділі підтримав палестинців.
Все це набагато легше сказати, ніж зробити, і, без сумніву, в кожному випадку будуть потрібні компроміси між зазначеними цілями й деякими передвиборними обіцянками Обами американським виборцям і загалом його «електорату» за кордоном. Однак якщо він всерйоз бажає відновити «м’який вплив» Америки на міжнародній арені, необхідно для початку запропонувати світу щось із того, чого прагнуть люди в інших країнах — не весь «набір», звісно, а якісь речі, які виглядають привабливо, не викликають заперечень і є корисними для пом’якшення наших численних побоювань і претензій.
І тут Обамі дуже допоможе ретельне вивчення риторики своїх попередників — Вільсона, Рузвельта й Кеннеді. Справа от у чому: будь-який історик підтвердить вам, що ці великі політики-«інтернаціоналісти» в своїх діях по суті виходили з «національних» інтересів Америки. Але вони мали важливу спільну рису — уміння поєднувати благо для власної країни з благом для всього світу, чи принаймні багатьох його регіонів.
Вони були здатні переконати мільйони людей довіряти рішучості, мудрості й лідерським якостям Америки, а значить — всерйоз сприймати пропозиції про реформи на міжнародній арені, що виходять з Білого дому. А в цьому, власне, й полягає сутність «м’якого впливу».
Але саме через свою «м’якість» такий вплив може швидко втрачатися. Дуже багато хто в світі з нетерпінням і надією чекає приходу Обами до Білого дому, і більшості з них вистачає здорового глузду не вимагати від нього чудес чи не в перші сто днів при владі. Поки вони, подібно до виборців з Огайо та Флориди, готові тлумачити всі сумніви на користь «новачка» — але це не триватиме вічно. Як це часто буває в житті, Обамі не можна зволікати з відродженням «м’якого впливу» Америки.
Пол КЕННЕДІ — професор історії, директор центру вивчення проблем міжнародної безпеки при Єльському університеті. Наразі працює над книгою з історії Другої світової війни.
