Операція «Чечевица»: 65 років депортації вайнахів
Поголовного насильницького переселення в сталінському СРСР зазнали багато народів: німці Поволжя, фіни, калмики, карачаївці, балкарці, кримські татари, понтійські греки, болгари та вірмени, які проживали в Криму, корейці й турки-месхетинці. Масові депортації мали місце в країнах Балтії та Західній Україні. Усього 1944 року на схід було виселено близько 873 тисяч, а до жовтня 1948 року — 2 млн. 247 тис. осіб. Але операція з виселення вайнахів під кодовою назвою «Чечевица» була найбільшою.
ЗА ДВА ТИЖНІ
Вона почалася 23 лютого 1944 року о 02:00 за місцевим часом, коли по радіо було передано кодовий сигнал «Пантера», і завершилася 9 березня. У ній взяли участь близько 19 тисяч оперативних працівників НКВС, НКДБ і військової контррозвідки «СМЕРШ» та 100 тисяч військовослужбовців військ НКВС — по одному на кожні чотири особи, що виселялися, включаючи жінок, дітей і старих людей. Їх заздалегідь розмістили на Північному Кавказі під виглядом фронтових частин, відведених на відпочинок і переформування. О шостій ранку військові почали стукати в будинки й будити господарів, даючи їм дві години на збори. Потім їх везли вантажівками до найближчих залізничних станцій і завантажували в «теплушки». Уже в першу добу з населених пунктів вивезли 333 739 і завантажили до ешелонів 176 950 осіб.
Об одинадцятій ранку Берія телеграфував Сталіну: «Виселення проходить нормально. Вартих уваги випадків немає», — а ввечері влаштував у Грозному бенкет.
До кінця лютого відправили 478 479 осіб, серед них 91 250 інгушів і 387 229 чеченців. Усього, як випливає з доповіді начальника конвойних військ НКВС генерала Бочкова Берії, у 180 ешелонах по 65 вагонів у кожному було відправлено 493 269 осіб (у середньому по 2 740 осіб на ешелон). Дорогою народилося 56 немовлят і померло 1272 особи, головним чином від застуди або загострення хронічних хвороб. До 20 березня на місце прибули 491 748 депортованих.
Дозволялося брати до 500 кг вантажу на сім’ю, але фактично більшу частину речей довелося залишити, оскільки в кожному вагоні мали вміститися 45 осіб з усім майном (німців Поволжя розміщували по 40 осіб у «теплушці», і речі везли окремо). «Спецпереселенці» повинні були здати худобу та зерно й отримати замість них аналогічну кількість від влади на нових місцях проживання, але в більшості випадків це правило не виконувалося.
Останніми йшли поїзди з чеченською та інгушською номенклатурою та верхівкою духовенства. Залишитися в рідних місцях не дозволили нікому. Єдине полегшення для еліти полягало в тому, що її везли в нормальних пасажирських вагонах і дозволили взяти більше речей.
У липні 1944 року Берія надав Сталіну остаточну інформацію: «На виконання постанови Державного Комітету Оборони НКВС у лютому-березні 1944 р. було переселено на постійне проживання в Казахську та Киргизьку РСР 602.193 особи жителів Північного Кавказу, з них чеченців та інгушів — 496.460 осіб, карачаївців — 68.327, балкарців — 37.406 осіб». У Казахстані оселили близько 411 тисяч вайнахів (85 тисяч сімей), у Киргизії — 85,5 тисячі (20 тисяч сімей).
Чечено-Інгушську АРСР було ліквідовано, а її територію розділено між сусідніми регіонами — Ставропольським краєм, Дагестаном і Північною Осетією.
ІНШИМ МАРШРУТОМ
Операцію «Чечевица» почали готувати в жовтні-листопаді 1943 року. Спочатку планувалося переселення до Новосибірської та Омської областей, Алтайського та Красноярського країв. Потім маршрут змінили на Середню Азію.
Неодноразово змінювалася й дата початку операції. Чому в решті-решт вибір зупинили на Дні Червоної армії — невідомо.
29 січня 1944 року НКВС видав секретну «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів».
1 лютого рішення остаточно затвердило політбюро. Керував операцією особисто Берія.
17 лютого 1944 року він доповів Сталіну з Грозного, що все готове, 21-го підписав відповідний наказ по НКВС, 22-го повідомив про майбутнє виселення керівництво республіки та вище духовенство.
Як доповідав Берія Сталіну, голова раднаркому Чечено-Інгушетії Моллаєв «пустив сльозу, але обіцяв взяти себе в руки й обіцяв виконати всі завдання, які йому дадуть у зв’язку з виселенням».
Імамам і муллам Берія наказав «провести необхідну роботу серед населення».
БЕЗ ОПОРУ
Через величезну нерівність сил випадків опору було небагато. За офіційними даними, в ході операції було вбито 780 людей, заарештовано 2 016 осіб «антирадянського елемента», вилучено понад 20 тисяч одиниць вогнепальної зброї, яка в основному зберігалася в чеченських будинках ще з часів громадянської війни.
Сховатися в горах зуміли 6 544 особи.
Окремі працівники наркомату держбезпеки повідомляли про «низку жахливих фактів порушення революційної законності, самочинні розстріли старих чеченок, хворих, калік, які залишилися після переселення, і не могли слідувати», але покарання ніхто не зазнав.
Навпаки, указом від 8 березня 1944 року 714 учасників депортації було нагороджено «за зразкове виконання спеціальних завдань», у тому числі — бойовими орденами Суворова, Кутузова й Червоного Прапора.
ХАЙБАХ
Найстрашніша трагедія розігралася у високогірному аулі Хайбах, де було вбито 705 осіб.
Єдина їхня «провина» полягала в тому, що 23 лютого пішов сильний сніг, мешканці не могли спуститися з гір і зривали графік депортації.
Комісар держбезпеки 3-го рангу Михайло Гвішиані (згодом — сват прем’єра Олексія Косигіна) наказав загнати людей до стайні та спалити, використавши ту саму методику, яку застосовували нацисти до партизанських сіл.
У 80-х роках військовий журналіст Степан Кашурко, що займався розшуком невідомих героїв війни, виявив на березі Десни в районі Новгород-Сіверська останки загиблого 12 березня 1943 року розвідника 2-го гвардійського кавалерійського корпусу Бексултана Газоєва.
У непромокальному пакеті в нього на грудях був невідправлений лист до матері, адресований до Хайбаху.
Журналіст написав до республіканського військкомату Чечено-Інгушетії та отримав відповідь, що такого населеного пункту немає і ніколи не було.
Заінтригований Кашурко не полінувався з’їздити до Грозного й зустрівся з першим секретарем обкому Доку Завгаєвим, який знехотя визнав, що «люди згоріли при депортації», але «про цю історію говорити й писати заборонено».
1991 року військова прокуратура порушила справу за фактом масового вбивства в Хайбаху, яку згодом припинили в зв’язку зі смертю основних обвинувачених.
Чеченці десь роздобули півтораметровий портрет Гвішиані та спалили його на місці розправи під барабанний бій.
ЩО БУЛО І ЧОГО НЕ БУЛО
Ухвалу депортувати чеченців та інгушів Президія Верховної Ради СРСР мотивувала тим, що «в період Великої Вітчизняної війни, особливо під час дій німецько-фашистських військ на Кавказі, багато які чеченці та інгуші зрадили Батьківщину, переходили на бік фашистських окупантів, вступали до лав диверсантів і розвідників, які закидалися німцями в тил Червоної армії, створювали за вказівкою німців озброєні банди для боротьби проти радянської влади».
За даними з доповідної записки заступника Берії Богдана Кобулова, з 30 тис. 309 мешканців Чечено-Інгушетії, які підлягали призову до армії в 1941—1942 роках, ухилилося від служби 16 511 осіб, через що в республіці довелося оголосити призов добровільним і відмовитися від планів формування 114-ї Чечено-Інгуської кавалерійської дивізії.
З іншого боку, згідно з даними, оприлюдненими російським істориком Василем Фількіним, на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 28,5 тисяч чеченців та інгушів (19,5 тисяч призваних, чи тих, хто пішов на фронт добровольцями, плюс 9 тисяч тих, кого війна застала в армії), а за інформацією Чеченського товариства ветеранів війни — навіть 44 тисячі осіб.
На фронті загинуло близько 2 300 чеченців та інгушів.
Четверо стали Героями Радянського Союзу, а ще шістьом це звання присвоїли заднім числом після реабілітації репресованих народів. При цьому, за наявними даними, було заповнено близько 40 подань, але з лютого 1942 року діяла негласна вказівка «притримувати» нагородні листи.
Герой Радянського Союзу снайпер Абухаджі Ідрисов знищив 349 військовослужбовців противника, а інший герой, Ханпаша Нураділов, взяв 12 «язиків».
Імена трьох чеченців і одного інгуша увічнені в Меморіальному комплексі захисників Брестської фортеці. Двоє учасників оборони й досі живуть у Чечні.
При цьому винятків 1944 року не зробили ні для кого. Частину вайнахів зняли з фронту негайно, іншим дали довоювати, але після війни всіх беззастережно відправили на поселення, в тому числі —підполковника Мавліді Вісаїтова, який першим зі старших радянських офіцерів вітав союзників на Ельбі й був нагороджений американським орденом.
За роки війни на територію Чечено-Інгушетії було скинуто вісім груп німецьких парашутистів, загальною кількістю 77 осіб, «більшість» з яких, за твердженням НКВС-НКДБ, складали завербовані місцеві жителі.
У жовтні 1941 року в Шатойському, Ітум-Калінському, Веденському, Чеберлоєвському та Галанчозькому районах спалахнуло антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова та Маїрбека Шеріпова, але спрямовано воно було, передусім, проти колгоспного ладу. Прямих доказів зв’язку повстанців із німецькою розвідкою немає.
За офіційними радянськими даними, з початку війни до моменту депортації в Чечено-Інгушетії було заарештовано 1 901 і вбито 973 «бандита».
Під егідою німецьких спецслужб у Берліні діяла Партія кавказьких борців, до якої входили представники 11 народів Кавказу, що проголошувала лозунг «боротьби з більшовицьким варварством і російським деспотизмом», та видавалася газета «Газават», але займалися цим в основному емігранти періоду громадянської війни.
За твердженням англійського історика Миколи Толстого, «в 1946 році на Заході перебувало близько 80 тисяч (радянських) мусульман», але скільки серед них було саме чеченців та інгушів, невідомо.
За існуючими даними, американські та британські власті видавали мусульман Кавказу, Поволжя та Середньої Азії не так активно, як військовополонених та «власовців» слов’янського походження.
КОЛЕКТИВНЕ ПОКАРАННЯ
Поведінка чеченців та інгушів не була чимось винятковим. Загалом від 800 тисяч до одного мільйона радянських громадян усіх національностей у роки війни служили німцям зі зброєю в руках.
У будь-якому випадку, застосування принципу колективної відповідальності та етнічні чистки стали кричущим порушенням прав людини.
Депортація відбулася, коли вермахт вже був відкинутий на сотні кілометрів від Кавказу, і, таким чином, стала не військовою необхідністю, а актом покарання.
На думку історика Бориса Соколова, «Сталін давно планував вирішити проблему непокірних кавказьких народів, які ніколи, по суті, не визнавали радянської влади, а війна надала зручний привід для цього».
ВАЖКИЙ ШЛЯХ ДОДОМУ
Вигнання було оголошене вічним, але фактично тривало 13 років.
Переселенці, включаючи дітей, зобов’язані були щотижня відмічатися в спецкомендатурах. За самовільне залишення місця проживання призначалося 20 років таборів.
Влада далеко не всюди змогла забезпечити новоприбулих продовольством, роботою і дахом. Важко сказати, чого тут було більше: жорстокості по відношенню до «зрадників» чи звичайної плутанини, неминучої при поспішному й масовому переселенні.
БОМБА УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
9 січня 1957 року президія Верховних Рад СРСР та РРФСР видали спільний указ про скасування висилки вайнахів та відновлення Чечено-Інгушської Автономної Республіки. До того часу в Казахстані проживало близько 315 тисяч, а в Киргизії — приблизно 80 тисяч чеченців та інгушів. Таким чином, кількість вайнахів за роки вигнання скоротилася приблизно на 100 тисяч осіб.
Навесні та влітку 1957 року на батьківщину повернулися близько 140 тисяч осіб, але їхні будинки виявилися зайняті переселеними в Чечню та Інгушетію росіянами й представниками інших народів СРСР, а Приміський район Інгушетії був переданий до складу Осетії.
Чеченці та інгуші хотіли жити саме в тих будинках, які належали їм до депортації.
У серпні 1958 року після вбивства на побутовому ѓрунті в Грозному сталися міжетнічні зіткнення, внаслідок яких загинули дві людини, 32 отримали травми й майже 60 були заарештовані.
Проте до весни 1959 року повернення в основному відбулося.
На відміну від інших національних осередків у складі СРСР, посаду першого секретаря Чечено-Інгушського обкому партії завжди обіймали росіяни. Єдиним виключенням став останній партійний бос республіки Доку Завгаєв (1996 року — глава промосковської адміністрації Чечні).
14 листопада 1989 року та 26 квітня 1991 року були ухвалені закони СРСР та РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів», які переважно дублювали один одного.
З одного боку, вони передбачали «визнання та реалізацію їхнього права на відновлення територіальної цілісності, що існувала до антиконституційної політики насильного перекроєння кордонів, на відновлення національно-державних утворень, що склалися до їх скасування, а також на відшкодування збитку, заподіяного державою».
З іншого боку, зазначалося, що «процес реабілітації не повинен утискати права та законні інтереси громадян, які проживають у цей час на даних територіях».
Складна суперечність призвела до конфліктів, які не розв’язано остаточно й понині.
ПОМИНАННЯ
У понеділок у всіх мечетях Чечні та Інгушетії пройшли поминальні обряди. Багато сімей, за мусульманським звичаєм, різали худобу та роздавали м’ясо незаможним.
У Грозному під егідою республіканського уповноваженого з прав людини Нурді Нухажієва відбулося засідання круглого столу істориків, де було ухвалено рішення зібрати й проаналізувати всі документи, що стосуються депортації, та видати «Книгу пам’яті» з поіменним списком її жертв.
У Назрані пройшов мітинг біля пам’ятника жертвам політичних репресій, зустрічі школярів та студентів із жертвами депортації.
Президент Чечні Рамзан Кадиров у своєму зверненні до чеченського народу нагадав, що «вже в новітній історії чеченці пережили дві кровопролитні війни, які за масштабами втрат народних дорівнюють, а ,можливо, й перевершують, депортацію 1944 року».
«Історія чеченців складається з череди важких випробувань, що випадали на їхню долю з систематичною періодичністю, але завжди, в усі часи, чеченці з честю долали труднощі долі, загартовуючи свій дух та зміцнюючись у вірі в майбутнє», — проголосив Кадиров.
Його інгушський колега Юнус-Бек Євкуров назвав депортацію «геноцидом», а обвинувачення, що висувалися проти інгушів та чеченців — «помилковими».
Він віддав належне стійкості народу, який у вигнанні «зберіг мову та культуру, свої споконвічні звичаї та традиції», і особливо наголосив, що «в тих скрутних умовах інгуші вижили багато в чому завдяки безкорисливій допомозі представників інших народів: росіян, казахів, киргизів».
ЛИСТ У GUARDIAN
23 лютого британська газета Guardian надрукувала відкритий лист 15 членів Палати громад та видатних інтелектуалів, присвячений 65-річчю депортації вайнахів, у якому вони виклали своє бачення подій останніх 15 років і нинішньої ситуації в Чечні.
За словами авторів листа, «після розпаду СРСР, і до вторгнення російських військ у 1994 році, Чечня з усіх поглядів існувала як незалежна держава, після кровопролитної війни було укладено мир і проведено демократичні вибори, але 1999 року за наказом Володимира Путіна почалося нове вторгнення, яке призвело до загибелі 100 тисяч мирних громадян і появи сотень тисяч біженців».
У цей час, вважають вони, в республіці «на зміну інтенсивному бомбардуванню прийшов режим страху й придушення», а візити іноземних представників «ретельно оркеструються».
Автори листа закликають президента Дмитра Медведєва «знайти справжнє політичне урегулювання, яке поклало б край стражданням народу».
Шлях до такого врегулювання вони бачать, передусім, у проведенні в Чечні вільних та чесних виборів, зразком яких вважають президентські та парламентські вибори 27 січня 1997 року.
