Перевантажене «перезавантаження»,

26 жовтня провідна американська газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала статтю Джона Винокура під назвою «Чи поступляться США Росії Європою?». Вона видається водночас претензійною, тобто розрахованою на політичну сенсацію, почасти надуманою, однобічною, сповненою нічим не обѓрунтованих перебільшень та нереалістичною.

ПРЕТЕНЗІЙНІСТЬ

Бачимо її в авторській оцінці організаційної суті євроатлантичних відносин попередніх десятиліть як стадної. Щодо цього стада Сполучені Штати нібито виступали в ролі такого собі «пастуха-диктатора», а Європа принижувалася до функції «слухняного й безмовного виконавця» волі Вашингтона. Через те, що стаття розрахована на масового читача, доводиться нагадувати доволі елементарні речі. Тим паче що нам невідома справжня мотивація пана Винокура. Скажімо, він взагалі не згадує про реальні гігантські масштаби радянської ідеологічної та воєнно-політичної загрози західним демократіям та глобальній стабільності. Обминув американський автор своєю увагою і той очевидний усім неупередженим людям, у тому числі в сучасній Росії, факт, що саме цією загрозою та американськими фінансовими й воєнними можливостями, а не нав’язаними Америкою «ролями стада і пастуха» насправді пояснювалося американське демократичне лідерство в НАТО. Інакше й бути не могло, якщо ведемо мову про виснажену руйнівною Другою світовою війною Європу.

Америка як «пастух» насправді реально сприяла максимально швидкому відродженню національних економік понівеченої воєнним лихоліттям Європи. На це було витрачено мільярди й мільярди доларів. І тільки з розпадом СРСР, коли дедалі активніше почала ставитися під сумнів традиційна роль НАТО, Вашингтон почав відмовлятися від, умовно кажучи, ролі «пастуха-добродійника». Бралося до уваги суттєве зміцнення європейських національних економік. У такій ситуації зміна позиції США проявилася майже винятково в намірі налагодити рівномірність фінансових та інших витрат на утримання й розвиток спільного оборонного союзу, а також рівну участь у миротворчих операціях. Якщо це не демократичний підхід, то що тоді є демократією в союзних відносинах?

Сьогодні, коли Сполучені Штати переживають деструктивні наслідки глобальної фінансово-економічної кризи, маємо говорити про об’єктивність проявів американського прагнення відмовитися від ролі глобального гегемона й відрегулювати фінансування НАТО. Разом із тим, настільки ж легко зрозуміти і європейських гігантів, які в умовах кризи взяли на себе левову частку видатків на порятунок економік особливо постраждалих партнерів по Євросоюзу. Замість додаткових фінансових видатків на утримання й розвиток НАТО чи паралельно з їхнім певним ростом вони воліють будь-що зняти з Росії вічний «ореол» загрози європейській безпеці. І саме під час тристороннього саміту в Довілі сторони зробили черговий крок на шляху консолідації позицій. І йдеться очевидно не про віддалення Франції й Німеччини від НАТО, а про план такого зближення Росії з цією організацією, реалізація якого консолідувала б ситуацію безпеки в Європі, переносячи таку ж перспективу на Євразію.

НАДУМАНІСТЬ

Явне, допускаємо — навіть навмисне, проведення знаку рівності між Російською Федерацією та ідеологічною імперією, якою був СРСР, ігнорує особливості сучасної міжнародної системи. Робиться це у повній відповідності з політично алогічним позиціонуванням часів холодної війни. Алогізм і надуманість знаходять своє підтвердження в тому, що де-факто у такий спосіб щонайменше ставляться під сумнів американські офіційні доктрини і стратегії «стримування» та «визволення поневолених комунізмом неросійських народів», доведені до практичного піку адміністрацією Р.Рейгана.

Сьогодні ж Дж.Винокур, як видається, просто відволікає увагу від більш значимих факторів російської зовнішньої політики. Він обходить увагою періодичні наміри Москви, особливо всередині першої декади ХХІ століття, розколоти єдність і цілісність євроатлантичної спільноти. З таким нашим висновком, принаймні щодо епохи президентства В. Путіна, котрий вийшов на пік антиамериканізму у своїй добре відомій Мюнхенській промові, не погодяться хіба що професійні апологети Кремля, які не міняють позицій. Річ і в тім, що відповідні плани простежувалися тоді не тільки в деклараціях російських політиків і державних діячів, а й у офіційних концептуальних та політико-правових документах РФ, які неодноразово цитувалися в США.

Той факт, що на ці заяви справді серйозно і, головне, на вищому офіційному рівні не відреагували адміністрації Буша та Обами, — зовсім не означає механічної згоди з тим, що Москва назавжди відійшла від курсу на розкол євроатлантичної спільноти. Принаймні офіційних заяв зворотного характеру з боку пана Путіна чути або читати не доводилося. Та й сама ідея перезавантаження американо-російських відносин була внесена адміністрацією Б.Обами, а не В.Путіна чи Д.Медведєва.

З іншого боку, щоб побачити у тристоронній зустрічі в Довілі прояви «змови» Парижа й Берліна проти НАТО, напевне потрібно було б процитувати відповідні слова А.Меркель та Н.Саркозі, послатися на документи дипломатії цих країн тощо. У статті, яка тут коментується, замість цього подано цілковито суб’єктивну оцінку, яку нічим не підтверджено...

ОДНОБІЧНІСТЬ

Така вада авторського підходу пана Винокура особливо проявилася в опосередкованій спробі ствердити фактичний розпад НАТО. Робиться це посиланням на гіпотетичні спроби керівництва Німеччини та Франції розв’язати реально існуючі проблеми європейської безпеки через нібито відчуження від Організації Північноатлантичного договору. Теза не тільки однобічна, а й почасти поверхова. Адже можна без особливих зусиль знайти офіційні й публічні підтвердження зворотної позиції німців і французів, виходячи хоча б із їхньої участі в самітах НАТО.

З нашого погляду, на позиції Парижа й Берліна стосовно Росії насправді більшою мірою позначається спроба в сучасних умовах зняти проблему об’єктивно обѓрунтованого і зрозумілого американського гегемонізму епохи холодної війни. Цим якраз Вашингтон часів Дж,Буша-молодшого тільки стимулював регіональні та глобальні амбіції Москви. Зі свого боку, адміністрація Б.Обами діє в тому ж напрямку у формі фактично повного замовчування амбіційних претензій і практичних дій російського керівництва. Берлін і Париж шукають дещо інші форми впливу на Росію...

Французькі та німецькі фахівці й політики прийшли до цілком логічного висновку, що кращим варіантом консолідації російських амбіцій у ХХІ столітті є втягування РФ у європейські та євроатлантичні безпекові структури як спосіб остаточного розв’язання проблеми вікового російського територіального і майже сімдесятирічного радянського ідеологічного експансіонізму. Очевидно, ця ідея прийшлася до вподоби лідерам обох держав. А правильна вона чи помилкова, можна буде судити тільки з конкретного поступу в тій версії стратегії відносин із Росією, що задана французами й німцями ...

ПЕРЕБІЛЬШЕННЯ

Особливо вони проглядають у статті поважного американського видання там, де фактично увічнюється курс, який на міжнародній арені всього лише протягом близько 20-ти місяців проводить адміністрація Обами. Тут, зокрема, явно недооцінений той факт, що демократизаційний чинник знову має вирішальний вплив на зовнішньополітичні стратегії США, базовані на заповітах батьків-засновників цієї держави. Немає жодної підстави вважати, що 20-місячний відступ Білого дому від указаної традиції стане постійно діючим.

Уже в ході проміжних виборів 2 листопада цілком реальною бачиться втрата демократами більшості в обох палатах Конгресу США. Серед іншого, це означатиме незадоволення виборців держави — опори світової демократії відходом Обами від глобального лідерства, заграваннями з Москвою всупереч інтересам суверенітету й демократичного розвитку нових незалежних держав пострадянського простору.

Уже 2011 року цілком імовірним є розгортання президентської передвиборної кампанії в США і, доречно відзначити, в Росії. Можна прогнозувати прихід до Білого дому республіканського діяча неоконсервативного ѓатунку. За таких умов вже явно перевантажене проблемами так зване перезавантаження американо-російських відносин може видатися тимчасовим відхиленням від постійного курсу. Допускаємо, що ідея перезавантаження в поданні Обами стане одним із базових об’єктів суперечностей між кандидатами у президенти від демократичної та республіканської партій. Адже насправді воно (перезавантаження) явно перевантажене обіцянками і деклараціями, дискусіями і обговореннями без особливого втілення у політичну практику на правовому рівні. Скільки слів сказано, скажімо, про підписаний у Празі президентами Обамою і Медведєвим Договір про обмеження стратегічних озброєнь (СНО — 2), але він досі не ратифікований, що викликає буквально бурю критики як в Росії, так і в США.

ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗМУ

І, врешті, про відсутність реалізму у позиціонуванні Дж. Винокура. Виходимо з того, що мова має вестися про багатоаспектний підхід. Тому зосередимося на ключовій складовій. Йдеться про небажання американського автора чітко представити проблему, яку умовно окреслимо в рамках парадигми «хто від кого і якою мірою залежить».

Тим часом, наразі Росія, загальновизнано, є типовою сировинною державою. Завдяки експансіоністським реаліям минулих епох вона тепер стала одним із базових джерел енергоресурсів, у тому числі й для Німеччини, Франції та ЄС як цілісності. Здійснити науково-технологічну модернізацію власними ресурсами й діями Москва, як свідчать заяви її політичних лідерів, неспроможна. Їй потрібні американська та європейська допомога, відповідні інвестиції, передання досвіду тощо.

Сучасні миролюбні французи й німці, зокрема, для того, щоб якось утримати в нормальних межах політизацію енергетичної політики Москви та позбутися періодичних газових воєн, прагнуть поступово сприяти змінам у Росії. Вони, можливо, наївно, але щиро сподіваються, що включення РФ у європейські та євроатлантичні процеси змінить ситуацію на краще. В їхніх очевидних планах втягування Російської Федерації у спільні енергетичні, безпекові, оборонні та інші проекти.

Тут беремо до уваги й той факт, що традиційно агресивні Франція та Німеччина, які віками були джерелом великих воєн на континенті, після катастрофічної Другої світової війни дійшли висновку, що лише через інтеграцію можна забезпечити стабільність і мир. Такий підхід виправдовує себе для Європи ось уже 65 років. Переконавшись у цьому на прикладі Євросоюзу й НАТО, сьогодні два європейських велетні воліють перевести вдалий для Європи експеримент далі на Росію, яка в своїй історії воювала не менше французів і німців.

Євген КАМІНСЬКИЙ — професор, завідувач відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України.