Після виборів у Америці
Експерти сьогодні висувають численні аргументи, намагаючись інтерпретувати результати президентських виборів у Америці. Чи є підсумок виборів, нарівні з посиленням позицій республіканців у Конгресі, свідченням схвалення політики Буша? Чи став американський електорат консервативнішим? Чи справді питання «цінностей» сьогодні більше турбує американців, ніж раніше?
Подібно до ціни в економіці, вибір кожного виборця містить багато інформації — він є остаточним результатом того, кому з кандидатів, зважаючи на всі чинники, громадянин віддає перевагу. Безліч опитувань потрібно для того, що зрозуміти, що це насправді означає для Сполучених Штатів і для всього світу.
Абсолютно ясно, однак, що економічна політика Буша не вселяє великої довіри. Типова американська сім’я сьогодні розуміє, що її матеріальне становище погіршилося за останні чотири роки, і прості американці не впевнені в тому, що зниження податків, спрямоване на найбільш забезпечені верстви суспільства, принесло блага, обіцяні адміністрацією Буша.
Але якщо відсутність народного мандата чотири роки тому не завадила Бушу здійснити свою програму, видимість широкої суспільної підтримки може спонукати його піти ще далі, зробивши зниження податків постійним і частково приватизувавши систему соціального забезпечення. У разі їх прийняття такі заходи тільки ускладнять і без того важке фіскальне становище Америки.
Для решти світу це внутрішні проблеми Америки. Так, зростання дефіциту може призвести до певної міжнародної фінансової нестабільності. Реальні відсоткові ставки можуть зрости у міру зростання запозичень США. Якщо зниження довіри до фіскальної політики США призведе до подальшого ослаблення долара, в Європи й Азії можуть виникнути проблеми з експортом, а якщо дефіцит зумовить серйозне уповільнення економічної активності в Америці, це може зупинити зростання світової економіки.
Але основну стурбованість у світі викликає американський унілатералізм. У глобалізованому світі необхідна співпраця й колективні дії. Історично США належала провідна роль у світі, котрий спирався на принцип, що жодна держава не повинна нав’язувати іншим колективні рішення. На жаль, за останні чотири роки американський президент втратив довіру, необхідну для збереження цієї ролі. Навіть якби 59 мільйонів голосів, відданих за Буша, означали широку підтримку його політики стосовно Іраку, це не відновило б міжнародну довіру до Америки.
На мою думку, більшість американців не згодні з унілатералізмом Буша не менше, ніж з економічною політикою його адміністрації. До вторгнення в Ірак вони хотіли, щоб Америка діяла через ООН, і сьогодні вони визнають, що Америка не в змозі самостійно підтримувати мир і порядок на Близькому Сході. Навіть якщо Ірак і зможе взяти на себе більшу частину витрат з відновлення, все одно доведеться пробачити деякі борги, а це також потребує міжнародної співпраці.
Тих, хто віддав свій голос Бушу, можливо, не так обурює причетність Америки до тортур або помилкова інформація про зброю масового знищення в Іраку і зв’язках з «Аль-Каїдою», як багатьох за її межами. Але вони не хочуть, щоб Америка самостійно несла тягар підтримки миру в усьому світі, і поступово починають усвідомлювати, що лідерство і співпраця не є автоматичним наслідком того, що на сьогодні Америка залишається єдиною у світі супердержавою.
Декого турбує те, що Буш може використати отриманий від виборців мандат, щоб втягнути Америку в ще якісь ризиковані справи. За його власними словами: «Я заробив капітал у цій кампанії... і зараз я маю намір його використати». Якби іракська справа була успішнішою, такі побоювання були б виправданими. Ні для кого не є таємницею, що побутували розмови стосовно Ірану.
Але доктрина превентивної війни виявилася сильно заплямованою, і я не втрачаю надію, що Конгрес та американський народ винесли хороший, хоча й болючий урок із допущених помилок. Відновлення миру в Іраку буде тривалим і нелегким процесом, і складно уявити відкриття нового великого фронту, коли Америка ледь дає собі раду з тим, що вже розпочато.
Іншим, звісно ж, доведеться й надалі платити за непродуману і невміло здійснену акцію в Іраку. Нестабільність на Близькому Сході обмежуватиме поставки нафти, перешкоджаючи розширенню виробництва. Високі ціни на нафту ослаблять темпи зростання світової економіки наприкінці 2004-го й у 2005 році. У короткостроковій перспективі єдиним виходом є економія енергії, і союзники Америки мусять вчинити на неї тиск в цьому питанні. (Ще однією причиною є нещодавні доповіді щодо швидкого танення полярних крижаних шапок, що підтверджують побоювання стосовно приводу глобального потепління).
Президенти справді можуть змінити стан речей, але дії будь- якого президента обмежені певними рамками. Хороші новини полягають в тому, що обмеження, з якими зіткнеться президент Буш і американський уряд впродовж наступних чотирьох років, швидше за все, дозволять зменшити шкоду, яку вони можуть завдати. Просторікування й позерство, відсутність прихильності до дотримання прав людини або демократичних процесів не може (і не повинно) не викликати жаль, але, швидше за все, ми побачимо більше диму, ніж вогню.
У той час як Америка, можливо, продовжить іти шляхом унілатералізму, позиції інших країн можуть істотно змінити стан справ. Дехто вважає, що конституція США передбачає менше обмежень для президента у проведенні зовнішньої політики, бо роль стримуючих і врівноважуючих сил на час її створення належала великим державам того часу — Великій Британії та Франції. Сьогодні, коли США є єдиною у світі супердержавою, ще важливіше, щоб інші країни висловлювали власну думку й не поступалися нею навіть під тиском.
Дехто побоюється, що це призведе до погіршення відносин з Америкою. Але довгострокові відносини мають грунтуватися на дружбі й повазі, а послідовна, добре аргументована політика викликає повагу. Сьогодні багато американців, особливо молодь, більше поважають ті країни, які визнали непереконливість доказів наявності в Іраку зброї масового знищення, ніж ті, чиї лідери повторили за Америкою спотворену інформацію.
Можливо, той факт, що Realpolitik знову стоїть на порядку денному, заслуговує на жаль, але факт залишається фактом, й інші мусять прийняти правила гри. Виступи на підтримку мультилатералізму й міжнародного права не лише є морально правильними, а й відповідають інтересам союзників Америки і, зрештою, американським інтересам.
Джозеф СТІГЛІЦ — професор економіки Колумбійського університету та член Комісії з соціальних аспектів глобалізації, лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року.
