Південний Кавказ між війною та миром

Південний Кавказ залишається зоною з підвищеною температурою в міжнародних відносинах. Пульс дипломатичної активності б’ється з високою частотою, амплітуда повідомлень має розмах від загроз початку війни до «готовності обговорювати досить складні та суперечливі питання». За тим, що відбувається в Південнокавказькому регіоні, уважно стежать в Анкарі, Тегерані, Москві, європейських столицях та Вашингтоні. Відбувається абсолютно очевидне перегрупування сил, зримий початок якому поклало підписання турецько-вірменських протоколів. Навіть при тому, що вони поки що залишаються декларацією про наміри і зустрічають сильний опір усередині Туреччини та Вірменії. Прикладом реагування на ситуацію, що змінюється, може бути дещо несподівана згода Грузії відкрити прикордонний контрольно-перепускний пункт «Верхній Ларс» на Військово-грузинській дорозі. Москва вже давно погодилася його відкрити, але в Тбілісі не поспішали. Адже транзитний характер Грузії для Вірменії, а цією трасою перевозилося до 30% вантажів у напрямі Єревана, був певною грузинською козирною картою в можливих майбутніх переговорах і деякою гарантією від нових військових вилазок Москви. Навіть віддалена перспектива зняття блокади на турецько-вірменському кордоні змусила грузинське керівництво поспішити з відкриттям руху цією важливою трасою й тим самим дещо відновити автомобільний транзитний характер своєї країни. Досі ж вантажі для Вірменії перевалювалися через порт Батумі й далі залізницею, що набагато дорожче, ніж через «Верхній Ларс».

У Баку також добре оцінили можливі наслідки змін, що вже відбулися, і які лише очікуються. Саме тому президент Ільхам Алієв виступив із досить різкою заявою напередодні зустрічі зі своїм вірменським колегою в Мюнхені. «Ми вирушаємо на цю зустріч зі своєю програмою. Ця зустріч повинна відіграти вирішальну роль у процесі переговорів, оскільки цього року відбулося кілька зустрічей, але вони не дали жодного результату. Якщо й ця зустріч буде безрезультатною, то тоді наші надії на переговори вичерпаються... Ми витрачаємо мільярди, посилюємо нашу армію, закуповуємо нове озброєння, техніку, зміцнюємо наші позиції на лінії зіткнення... Ми маємо повне право воєнним шляхом звільнити свої землі. Міжнародно-правові норми визнають це наше право. Ми просто хочемо, щоб це питання було вирішене мирним шляхом, щоб не було війни. Але якщо Вірменія вважає, що ми постійно братимемо участь у цих переговорах, то ця думка помилкова».

На перший погляд, це не більш ніж риторика з метою посилення своїх позицій на непростих переговорах. Багато хто з оглядачів так і розцінив висловлювання азербайджанського президента. Здається, ситуація набагато складніша, і в Баку вирішують відразу кілька взаємопов’язаних проблем. Заява Ільхама Алієва адресована не стільки Єревану, скільки Анкарі й Москві насамперед. Одночасно наявний і внутрішньополітичний аспект. В азербайджанському суспільстві наростає втома від неврегульованості карабаського конфлікту, і на цій основі починають наростати радикальні настрої.

Як і варто було очікувати, перспектива поліпшення відносин Туреччини з Вірменією та Росією викликала сильне занепокоєння в Азербайджані. У відносинах двох держав уже деякий час спостерігалися певні непорозуміння, але вони мали локальний характер і не завжди виходили в публічну площину. У Баку наполягали на ув’язці поліпшення відносин між Єреваном та Анкарою з просуванням у карабаському врегулюванні. Характерно, що під час футбольного матчу вірменської та турецької команд, на якому були присутні президенти двох країн, поліція не дозволяла проносити на стадіон азербайджанські прапори. У відповідь у Баку наказали зняти турецькі прапори скрізь, окрім будівлі турецької дипломатичної місії. Символи в дипломатії взагалі відіграють значну роль, а у відносинах двох східних країн — особливо. Президент Азербайджану Алієв зажадав істотного збільшення ціни за газ, що купується Туреччиною. У той час як ізраїльсько-турецькі відносини швидко досягли точки замерзання, азербайджансько-ізраїльські зв’язки зміцнюються з кожним днем. Вони й раніше були досить тісними, а тепер виходять на новий рівень. Ситуація між Баку та Анкарою розпалилася настільки, що цілком можна було говорити навіть про ворожість.

Остання обставина могла мати просто катастрофічні наслідки для турецької політики на Південному Кавказі. Найголовніше — під питання міг бути поставлений наріжний камінь відносин двох країн — один народ, дві держави, про що відкрито почали говорити в Баку. Такого в Анкарі допустити не могли навіть через внутрішньополітичні причини. Для їхнього врегулювання до Баку прибула делегація турецького парламенту. Вона провела зустрічі зі своїми азербайджанськими колегами, президентом і прем’єр-міністром. Було офіційно заявлено, що турецький парламент не розглядатиме протоколи до врегулювання проблеми Нагірного Карабаху. За даними з турецьких джерел, президент Туреччини Абдулла Гюль у телефонній розмові попросив російського президента Медведєва зробити додаткові зусилля для вирішення конфлікту щодо Нагірного Карабаху.

Жорсткі заяви азербайджанського лідера мали на меті застерегти турецьку сторону від подальших кроків у напрямі врегулювання відносин із Вірменією без урахування позицій Баку. Адже Анкара, насамперед через внутрішньополітичні причини, не може залишитися байдужою у разі переходу конфлікту в гарячу фазу, і однозначно вимушена була б стати на бік близького їй у всіх значеннях Азербайджану. Одночасно такий крок Алієва — це в певному розумінні спосіб тиску на Вірменію, якій доводиться вибирати між дуже бажаним зняттям блокади і непоступливістю в карабаському врегулюванні.

Другий адресат — Москва. Адже сказане Алієвим прозвучало не лише напередодні його зустрічі в Мюнхені з Сержем Саркісяном, а й напередодні візиту до Ульяновська для зустрічі з президентом Дмитром Медведєвим. Формальним мотивом для їхньої зустрічі стали торжества з нагоди присвоєння одній із площ міста імені Гейдара Алієва — батька нинішнього азербайджанського лідера — і відкриття йому пам’ятника «як видатному державному діячеві радянської епохи та сучасного Азербайджану». 1983 року перший заступник голови Ради міністрів СРСР Гейдар Алієв керував роботами з ліквідації наслідків катастрофи теплохода «Олександр Суворов», що врізався в опору мосту через Волгу під Ульяновськом. Москва намагається закріпити за собою особливу роль у карабаському врегулюванні, тим більше, що її відносини з Азербайджаном важливі в її політиці на Південному Кавказі. Зрив переговорного процесу поставить російську дипломатію в дуже складне становище. Тут простежується паралель: Вірменія для Росії займає таке ж саме місце, як Азербайджан для Туреччини. Загострення ситуації в регіоні може поставити під сумнів насамперед військово-технічне співробітництво між Москвою та Баку, чим у Першопрестольній дуже дорожать. Зі свого боку Азербайджан сподівається на посилення тиску на російського союзника — Вірменію, щоб підштовхнути її до конструктивнішої позиції на переговорах.

Незважаючи на видимий спокій, в Єревані чудово усвідомлюють, що за минулий після збройного конфлікту період стратегічне становище в регіоні істотно змінилося. Мільярди, затрачені Азербайджаном на посилення свого військового потенціалу, принесли свої плоди, і озброєне протистояння не обов’язково буде виграшним для вірменської армії. Алієв прямо сказав, що «з погляду економічного потенціалу, Вірменія та Азербайджан дуже відрізняються одне від одного, і якщо 10 — 15 років тому існував баланс як у військовій, так і в економічній сферах, то цей баланс давно вже порушений». Зрозуміло, на думку Алієва, на чию користь.

Регіон Південного Кавказу має для України стратегічне значення. Насамперед — як джерело енергоресурсів. Хай які угоди з Росією, зокрема щодо газу, ми підписуємо, проблема диверсифікації поставок лише загострюється й її необхідно вирішувати. І таке рішення можливе лише в ситуації миру. Але енергоресурси — тільки частина наших інтересів у цьому чутливому регіоні. Вони досить різноманітні, зокрема, й у військово-технічній сфері. У багатокутнику Баку — Єреван — Анкара — Тегеран — Москва — Вашингтон — Європа в особі держав-посередників із Мінської групи ми повинні знайти своє місце. Навіть за наявності досить серйозних гравців це завдання цілком вирішуване при активності нашої дипломатії. Деякий час тому азербайджанська сторона цілком серйозно просувала питання нашої участі в миротворчих операціях у Карабаху. Тоді питання не було вирішене не лише через протидію вірменської сторони та Росії, а також через пасивність і суперечність позиції Києва. У ситуації, що змінилася, можна цілком обѓрунтовано передбачати, що в Єревані не буде жорсткої опозиції щодо участі України. Доброзичливо до цього поставляться європейські та американські учасники. Звісно, проти буде Росія, але й це не зовсім безнадійно. Зрештою, ми ж беремо участь у миротворчих операціях на Балканах, хоча Москва ставиться до цього без особливого захоплення.

Другий, досить перспективний напрям для української дипломатії в регіоні — відносини з Грузією. Через зрозумілі причини в Москві всіляко роздувають можливе зниження її регіональної ролі. Проте це трохи поспішний висновок. Ніхто не відніме в Грузії її важливого стратегічного положення в східній частині Чорного моря. Разом із тим, зараз дуже важливо, і для цього є всі можливості, зайняти місце привілейованого партнера Тбілісі й тим самим укріпити свої позиції в регіоні. Південнокавказький багатокутник досить рухливий, і багато його сторін швидко змінюються за величиною. У серпні минулого року на перше місце вийшли російсько-грузинські проблеми, зараз — вірменсько-азербайджанські. Потім будуть інші. Незмінними залишаються лише українські інтереси в цьому регіоні. Якби це розуміли ті, хто прагне керувати Українською державою...