«Помаранчеві шанси»

В останні роки українська зовнішня політика просто загубилася в так званій багатовекторності та обіймах численного стратегічного партнерства, втратила елементарну гнучкість, стала інертною та аморфною і, опинившись у чужому фарватері, скотилася до ролі невиразного та слабкого статиста на європейському дипломатичному просторі. Таким у зовнішньополітичній грі приділяють небагато уваги. Швидше, з іронією спостерігають, кому і як він підіграє. Останнього визначають як ведучого і сильного партнера.

Досі у європейських країн не могло бути усталеної єдиної думки щодо України. Показовою тут є позиція великих європейських держав, насамперед тих, які складають вісь ЄС, — Німеччини та Франції. А тому слід, з суттєвим урахуванням впливу російського чинника, проаналізувати реалії, які склалися на сьогоднішній день у контексті відносин Німеччина — Франція — Україна. Тут уже склалася система відносин і пріоритетів, які до помаранчевої революції в Україні мали досить стійкі тенденції, що живилися уроками минулого досвіду та національно- державними інтересами, вибудованими на прагматичному матеріалізмі співпраці. Це стосується всіх трьох великих держав-фігурантів цього сюжету — Німеччини, Франції та Росії.

Незважаючи на в цілому злагоджену в межах НАТО і ЄС зовнішню політику ФРН і Франції, їх ставлення до України та Росії значно різниться і цьому є об’єктивні причини як політико-історичного, так і економічного характеру. Зокрема, відмова Німеччини від антиросійської політики минулого (ХIХ—ХХ ст.) демонструється політичними колами ФРН як зближення і налагодження хороших відносин з РФ. Сама ж Росія розглядається німецькими діловими та політичними колами у ролі плацдарму для завоювання ринків інших країн СНД, доступ до яких інерційно й досі бачиться через Росію. Зрештою і в самій Росії Німеччина має значні економічні інтереси. У Німеччини потужна промисловість, у Росії — багата сировинна база. Вона — великий ринок збуту готової продукції. Німецькі фірми («Сіменс», «Генкель», «Баєр», «БМВ», «Фольксваген», «Кнауф», «Дойче Телеком», «Штольверк» тощо) мають значні прямі капіталовкладення в Росії. Німецька економіка особливо зацікавлена в російських енергоносіях. Із 80 млрд. куб. м природного газу, які Росія трубопроводами постачає в Західну Європу (2000 р.), на ФРН приходиться 34, що складає 44,3% всього імпорту. Останню частину газового імпорту Німеччина отримує з Норвегії. Водночас німці модернізують низку російських підприємств. На ФРН припадає й найбільша частка російських боргів. Їх повернення залежить від стабільності Росії. Така ситуація зобов’язує владу і великий бізнес Німеччини та Росії до нормальних вiдносин і стабільності.

Байдужість та інертність ФРН до України викликана двома причинами: одна з них внутрішня, інша — зовнішня. Перша продукована внутрішньополітичною ситуацією в Україні, особливо в останні роки (олігархічна влада, обмежено виїзний президент, зовнішньополітична невизначеність ціннісних орієнтацій і кон’юнктурні коливання владної еліти на міжнародній арені, зниження рівня самостійності у прийнятті зовнішньополітичних рішень, що відчутно виявилося після відставки міністра закордонних справ А.Зленка, офіційна провина якого полягала у 65-річному віці тощо). І тут треба віддати належне німецькому керівництву. Політична еліта ФРН, що виявляє виваженість і демократичну витримку у світі, не бажає, щоб будь-хто, докоряючи у зв’язках з одіозними режимами та його чільними представниками, кинув камінь в її сторону. Для Німеччини, що двічі у ХХ столітті була ініціатором кривавих світових війн, — це позиція морально-етичного плану, показник реального подолання негативної спадщини минулого. А взагалі, держава у зовнішній політиці значною мірою виступає як суб’єкт у особах. Наскільки існує довіра до державної особи найвищого рангу, настільки підвищується гарантія успіху при умові забезпечення національних інтересів обох сторін.

Зовнішня причина значною мірою формується українською політикою Росії. Систематично й делікатно Західній Європі (особливо після підписання у вересні 2003 р. договору про створення ЄЕП) світу нав’язується теза, що Україна є логічним продовженням Росії, зоною її особливих інтересів. Унаслідок такого підходу будь- яка держава, що відкрито висловлює підтримку Україні щодо вступу до НАТО та ЄС, ризикує наштовхнутися на негативну реакцію і навіть похолодання у вiдносинах з Росією. Це нагадує реанімацію у видозміненій формі горезвісної доктрини Хальштейна 1955 р., застосовуваної ФРН до країн, що встановлювали дипломатичні стосунки з НДР. Сьогоднішня Німеччина, зрозуміло, незацікавлена у якихось непорозуміннях із Росією. Та й серед її політичних кіл є сили, які притримуються російської точки зору на Україну. У такій обстановці російське керівництво пішло далі: стало схилятися до ведення зовнішньої політики від імені СНД. У цьому контексті й з’явилася на початку липня 2004 р. заява російського уряду від імені 8 країн СНД, підписана також Україною, про критику ОБСЄ за втручання у внутрішні справи, а точніше її позицію щодо політики Росії в Чечні. Але ж ОБСЄ чи не єдина європейська організація, що є охоронцем положень Заключного акта Гельсінської Наради про співробітництво та безпеку в Європі від 1 серпня 1975 р. По суті відповідає за спокій у Європі шляхом дотримання непорушності кордонів. А в України є сусіди, яким такі функції ОБСЄ не до вподоби. Чи логічний такий крок України з точки зору національних інтересів?

Більш прийнятна щодо України позиція Франції, що теж ґрунтується на об’єктивних основах. У Франції відсутній комплекс вини перед Росією. В історії Росія і Франція не раз виступали як союзники і рівноправні партнери. Франція не зав’язана масштабно на російські енергоносії. На відміну від Німеччини, її система газопостачання більш диверсифікована. Основну частину газового імпорту Франція отримує з Алжиру та Норвегії. З Росії поступає лише 13,5 млрд. куб. м. Разом з тим, у Франції добре пам’ятають минуле. Могутні Німеччина та Росія або підминають всіх під себе, або воюють між собою. Посилення ролі Росії в європейських справах не в інтересах Франції. Воно може призвести до зміни у тандемі вісі об’єднаної Європи. Німеччина, як наймогутніша країна Європи, залишиться в ньому, а ось Франція, цілком ймовірно, змушена буде поступитися місцем Росії. Немала роль тут і традиційних прийомів французької європейської політики, напрацьованих ще після Першої світової війни. Тоді Франція, керуючись метою блокування Німеччини союзами з малими державами, підтримувала Чехословаччину і Польщу. Мала Антанта, що склалася у 1921—1922 рр., була французьким проектом. Для Франції, виходячи з історичного досвіду минулого, піднесення Німеччини і Росії у ролі головних гравців на європейському полі гіпотетично може призвести до нового суперництва в Європі. А тому Франція зацікавлена в тому, щоб Росія в європейській системі міжнародних відносин прийняла той порядок речей на континенті, що встановився в Західній Європі, починаючи з 50-х років ХХ ст., грала за його правилами. За словами колишнього міністра закордонних справ Доменіка де Вільпена, Францію цікавить участь Росії у тих світових організаціях, які б лібералізували і контролювали її поведінку у світі, як-от: ратифікація Кіотського протоколу від 11 вересня 1997 р., входження Росії до Міжнародного кримінального суду, безпосередня участь у знешкодженні й знищенні протипіхотних мін. Франція рішучіше, ніж будь-яка інша велика країна Європи, виступає за політичне врегулювання чеченської проблеми, безпеку та регіональну стабільність і присутність ОБСЄ на Північному Кавказі.

Помаранчева революція, яка голосно заявила про свою відданість європейським цінностям, i наступна демократизація країни дають нові якісні шанси Україні, як незалежній державі (що треба завжди й рішуче підтверджувати), самостійного виходу на європейську зовнішньополітичну арену. Новій владі належить надолужувати втрачене і приводити в порядок запущене, виробляти нову стратегію зовнішньої політики. Головне місце в ній має належати тим напрямам, які сприятимуть розвитку в Україні демократії, модерної економіки, розвинутої соціальної сфери, європейських стандартів життя. МЗС має все зробити, щоб повернути до себе довіру європейської спільноти та її владних кабінетів, переконати їх у незворотності процесу відродження України у лоні демократії. Україна — могутній фактор на Європейському континенті. І цим слід керуватися у справі досягнення національних інтересів. При цьому ніхто не повинен забувати, що внутрішня політика ніколи не буде успішною, якщо буде занехаяна і забута зовнішня. Адже саме нею перевіряється рівень реалізації національно-державних інтересів. Географічне розташування і внутрішньополітична специфіка України зобов’язують нове керівництво країни до скрупульозно виваженої і прагматичної зовнішньої політики.