Потрібен диригент для нації
Політичні суперники в Україні звично обзивають одне одного «поганими танцюристами». Тоді як справжній лідер за визначенням — це диригент оркестру, який не лише знає що і як грати, а й здатний організувати команду грати злагоджено і майстерно.
Британський депутат-лейборист — член Парламентської Асамблеї Ради Європи — нещодавно після виступу там прем’єр- міністра Юлії Тимошенко поставив їй «дитяче» запитання: чому в неї, «такої завантаженої проблемами країни», з’явилося бажання очолити список своєї партії на позачергових виборах до міської ради Києва. У відповідь він почув пояснення про необхідність «приходу чесної влади». Але пан Хенкок не такий уже наївний. Свій висновок він зробив іще рік тому у тій же залі, коли послухав попередника Тимошенко — Віктора Януковича: «Ющенко з Януковичем заслужили одне одного, але Україна не заслужила жодного з них... Ющенко не любить Януковича, Янукович не любить Ющенка, і вони обидва не люблять Тимошенко. Особисті стосунки стають значно важливішими, ніж глобальне питання: а як буде краще для України?»
Якості політичного й державного лідерства давно вже визначені. По-перше, харизматичне натхнення — особиста привабливість для одних і здатність цим мотивувати інших. По-друге, відданість, яка поглинає більшу частину життя для служіння справі. По-третє, ясне розуміння своєї місії, зосередження на ній і рішучість у її виконанні. По-четверте, орієнтація на результат — спрямування кожної дії на виконання поставленої задачі. А ще — співробітництво з іншими, оптимізм, заохочення власним прикладом, робота командою, а не ревнощі, заздрість до якостей і успіхів інших, усунення їх як потенційних конкурентів (пригадується самовикривальне звинувачення Кучми в указі про звільнення прем’єра Є. Марчука — «за створення власного політичного іміджу»).
Втім переконаний, кожний із нинішніх наших «гетьманів» і «претендентів на папаху» при цьому переліку готовий закричати: «Я саме такий(а)!»
Самі вони охоче розповідають про муки та страждання на ниві служіння народові й навіть демонструють речові докази у вигляді розкладачки у високому кабінеті. Президент Віктор Ющенко так розлого розповідав російськомовному каналу RTV в Ізраїлі (цитую мовою оригіналу): «Будучи президентом, ты приносишь большую жертву. Ты не получаешь очень необходимых и важных для тебя чувств управления временем; возможности распоряжаться своими желаниями(...) Ты фактически не делаешь того, что для тебя приятно, комфортно. Это клятая работа, ты должен иметь мужество воспринимать критику твоей деятельности. Но сам ты должен крепко усвоить, что есть вещи, которые знаешь только ты, о том, что происходит, что правильно и что неправильно. И как устранять то, что неправильно — и усиливать то, что правильно. Это особая миссия. Ты должен быть горд за то, что определенный период своей жизни ты жертвуешь нации. Ты жертвуешь нации, которая сотни лет хотела иметь своего гетмана».
Але, гадаю, і над розкладачкою, і над поличками з улюбленими старожитностями варто було б повісити і висловлювання багаторічного президента Заїру Мобуту, аби воно служило попередженням від запаморочення і засторогою, що народ може зовсім не погодитися із власними оцінками власної ролі: «Народ Заїру знає, чим мені завдячує. Президент Мобуту віддав цій країні всі свої сили, свою молодість і своє здоров’я. У мене стискається серце, сльози навертаються на очі, коли я думаю про те, чим завдячує мені ця країна». Мобуту любив про себе говорити у третій особі. Після багатьох років правління «невдячний» народ Заїру врешті змусив Мобуту тікати за кордон...
Парадоксально, але факт: навіть визнані як розвинуті демократії (себто «народовладдя») нині артикулюють потребу сильного лідерства й лідера, тобто влади однієї особи «нагорі», здатної, за визначенням, змушувати робити тих, хто нижче, те, що вони б взагалі могли не робити. Кандидати у президенти США вже десятиліттями зосереджують свої кампанії на переконуванні виборців у власному лідерстві та запереченні такої здатності у конкурентів. Позичивши цей рецепт в американців, прийшов десять років тому до влади у Британії тоді ще «новий і молодий» Тоні Блер. Те ж саме нещодавно відбулося у Франції, де Ніколя Саркозі позиціонував себе як загальнонаціонального лідера і захисника французьких цінностей. А днями ми спостерігали тріумфальне повернення до влади в Італії Сільвіо Берлусконі, на якому через оцінки правозахисників і правоохоронців (а ще й Ради Європи — цього сторожового пса європейської демократії і прав людини) вже, здавалося, й тавра немає де ставити...
І тут необхідно розрізняти дійсне лідерство від харизматичного навіювання, гіпнозу, техніка якого нині надзвичайно розвинута завдяки цілому арсеналу інформаційно-психологічного маніпулювання. І, зрозуміло, від популізму (днями африканський візаві поділився зі мною враженнями, що українська практика виплат населенню дуже нагадує йому практику президента Мугабе в Зімбабве, де вже за свіжо видрукувану банкноту в мільярд місцевих доларів можна купити два батони). А це вкрай важко (популярність згаданого Саркозі стрімко падає, оскільки своїми діями він зовсім не справджує ті очікування, які на нього покладали). А в трансформаційних суспільствах, таких як Україна, — і поготів. Кілька років тому автор «сінгапурського дива», багаторічний прем’єр цієї країни розміром із Київ, а нині міністр- наставник в кабінеті свого сина- прем’єра Лі Куан Ю ділився власним рецептом побудови демократичного суспільства, прямо опонуючи американцям із їхньою ідеєю-фікс вільного голосування: «У питаннях демократії важливо пам’ятати, що для створення відкритої політичної конкуренції та вільних ЗМІ потрібно, щоб 40—50% населення належали до середнього класу, тобто мали дохід вище 5 тисяч доларів на місяць та були добре освічені. 40—50% — це мінімальний рівень. Взяти, наприклад, Філіппіни. Там немає середнього класу. Освічені люди із нормальним доходом складають близько 15% населення, може, 20%. Вільна преса? Так! Повний безлад і скандали. Кого вони обирають? Злодюжок та акторів. Герої кіноекрану стають президентами. І поводяться так, наче й далі перебувають на екрані. Повна катастрофа!». Чи не знайома нам ситуація, попри таку географічну віддаленість від Південно-Східної Азії?
Якщо теоретики лідерства стверджують, що ми як виборці очікуємо від лідерів морального прикладу, то Лі Куан Ю якраз уособлював такий приклад. Надзвичайно скромний в особистих матеріальних потребах. Навіть офіційні банкети для шанованих іноземних гостей відзначалися скромністю. Коли опозиція здійняла галас навколо буцімто знижок, отриманих при купівлі нерухомості дружиною і сином (до слова, 80% сінгапурців володіють нерухомістю), прем’єр зажадав, щоб розслідування було ретельним і гласним — зрештою нічого незаконного не виявили. «Найголовніше — це мати чисту центральну владу. Якщо люди нагорі не є зразком і прикладом моральних стандартів, які вони поступово втілюють на нижчі рівні влади, зробити щось дуже важко», — пояснював Лі охочим дізнатися рецепт «сінгапурського дива». Але не тільки власним прикладом діяв Лі, а й силою закону, дійсно єдиного для всіх. Його рецепт боротьби з корупцією — неминучість тяжкого покарання і водночас високі матеріальні винагороди чесним держслужбовцям. Саме на основі його практики на початку 1990 х Світовий банк визначивпоняття доброго урядування, яке прямо залежить від неухильного дотримання закону.
Кадрова політика Лі дала можливість теоретикам політичного лідерства висунути метафору оркестрового диригента для опису якості процесу лідерства. Дійсно, професійний диригент добиратиме в свою команду тільки талановитих і працьовитих музикантів, навіть якщо йому не подобаються якісь їхні особисті риси. Він не братиме до себе кепського музиканта за чиєюсь протекцією або через родинний зв’язок. Диригент не пересаджуватиме поганого скрипаля на віолончель або трубу. Нарешті, диригент не може поставити музикантам завдання розучити симфонію і піти геть, з’явившися лише на концерт...
Інша ознака лідерства — стратегічне бачення. Це зовсім не мрійництво поміщика Манилова, якому під час післяобіднього відпочинку спало на думку, щоб «чрез эту реку начал строиться у него мост, потом огромнейший дом с таким высоким бельведером, что можно оттуда видеть даже Москву и там пить вечером чай на открытом воздухе и рассуждать о каких-нибудь приятных предметах». Скопійований в наш політичний лексикон із англійської термін «виклик» (challenge) уже встигли так профанувати, що я особисто не здивуюся, якщо найближчим часом хтось із можновладців називатиме «викликом усій нації» схід або захід сонця. Між тим стратегічне бачення лідера виявляється не тільки в умінні вчасно розпізнати дійсний виклик, а й скористатися ним на користь суспільства. Той же Лі Куан Ю чи не першим побачив настання глобалізації, коли ще й самого терміну не існувало, а тому зробив ставку на залучення до країни високих технологій і наукомісткого виробництва. Він вчасно помітив, що у світовому фінансовому ланцюжку не вистачає південно-азійської ланки, якою і став Сінгапур. «Нова лінія поділу світу пройде між тими, хто володіє знаннями, та тими, в кого їх немає», — керуючись цим передбаченням, Лі запровадив не лише високі стандарти освіти, не шкодуючи коштів для університетів і навчання обдарованої молоді за кордоном, а й спонукав співвітчизників до постійної самоосвіти.
Так само у першій половині 1990-х, коли ще не існувало самих понять диверсифікації й енергонезалежності, президент Азербайджану Гейдар Алієв приймає рішення про прискорений вихід на світовий ринок енергоносіїв шляхом будівництва двох трубопроводів — через російський Новоросійськ та шляхом Баку — Тбілісі — Джейхан (БДТ). Сьогодні БДТ із терміналом у турецькому Джейхані, що носить ім’я Алієва, називають найбільшим проектом ХХI століття, який істотно перекроїв енергетичну мапу всього світу. Тоді як на початку багато хто публічно називав цей план «маячнею», не кажучи вже про явний, а тим паче прихований опір.
10 травня ц.р. Гейдару Алієву виповнилося б 85 років. Його посмертний титул загальнонаціонального лідера, тиражований офіційними документами, сприймається нині цілком природно (цікаво, чи випадково, чи таки за цим прикладом зараз у Росії В. Путіна почали йменувати загальнонаціональним лідером?) Але чи міг би хто це передбачити якихось 15 років тому, коли Г. Алієв на численні прохання повернувся до Баку, щоб бути обраним головою парламенту, а пізніше — на загальних виборах — і президентом?
Спадок, який йому дістався від попередників, навіть назвати модним слівцем «виклики» язик не повернеться. Республіка була на межі громадянської війни і розпаду через постійні чвари за владу непримиренних політичних противників — аж до влаштування збройних путчів. Регулярної армії немає, але є воєнізовані угруповання політичних партій. І це при тому, що країна тримає фронт із Вірменією, а третина території втрачена внаслідок окупації. Практично все населення животіє за межею бідності, до того ж — мільйон біженців із окупованих територій. Ситуація, здавалося, безнадійна. Крах державності прискорює відверта діяльність іноземних спецслужб, які перетворюють ті чи інші політичні угруповання на свої «п’яті колони». Конгрес США ухвалює рішення позбавити Азербайджан будь-якої гуманітарної допомоги, звинувачуючи його у блокаді Вірменії...
До Баку Алієв повернувся із рідної Нахічеванської автономії, де на посаді голови місцевого парламенту вже врятував від колапсу цей регіон і крок за кроком виводив Нахічевань із блокади. Завдяки особистим домовленостям із президентами Туреччини та Ірану автономія отримала електрику, продовольство, необхідну техніку. За рік Алієв вибудував чітку вертикаль виконавчої влади, провів економічні реформи, що дали поштовх підприємництву, навіть створив національну армію, зброю й техніку якої залишили частини Радянської армії, виведені звідти завдяки особистим переговорам із Москвою.
Повернутися Алієва просила національна інтелігенція. Власне, створена ним ще в 70 ті, ще в радянському Азербайджані. Тоді він як перший секретар республіканської Компартії сотнями відправляв обдарованих молодих людей навчатися до кращих ВНЗ Союзу. Тоді, окрім перетворення республіки із аграрної монокультурної сировинної бази на індустріально-аграрний комплекс, масового будівництва житла, соціальної інфраструктури, він займався і розвитком азербайджанської літератури та кіно, відкриттям національних театрів, перетворенням Баку на комфортний культурний мегаполіс і навіть підтримкою національного джазу й авангардних пошуків в музиці нині вже світового класика К. Караєва... Навіть вороги (на фото тих років можна побачити, як депутат Алієв чекає черги на виступ біля мікрофону, печально спостерігаючи бійку в сесійній залі) змушені були погодитися на його повернення, визнавши своє банкрутство.
Проголошена тоді Г. Алієвим програма дій в інавгураційній промові була нехитрою: «Зміцнення державної незалежності, організація державної влади, забезпечення повної територіальної цілісності, припинення військових дій, поліпшення умов життя громадян». І він — не словом, а ділом — її виконував.
А через рік додалося ще одне випробування — доля багатющих нафтових запасів.
Повернувшися до влади, Алієв негайно анулював підготовлену угоду із західними компаніями, прямо заявивши, що вона створює умови для грабунку природних багатств Азербайджану. Переговори розпочали з чистого аркуша, а найтяжчий період випав на 1994 рік, коли офіційний Баку двічі просто переривав перемовини. Нинішній президент Ільхам Алієв, тоді ще віце-президент державної нафтової компанії, пригадував: «Ми говорили іноземним компаніям: ви захищаєте інтереси компаній, а ми — азербайджанського народу. І ми не маємо права на помилку». У результаті народилася угода, пізніше названа «Контрактом століття», про дольовий розподіл продукції, за якою 30 компаній із 14-ти країн світу в обмін на мільярдні інвестиції отримали не лише доступ до нафтового пирога, а й чіткі правила поведінки.
Окрім стрімкого економічного розвитку (за його темпами країна з року в рік утримує мало не світову першість), за правління Алієва Азербайджан прийняли до Ради Європи. І якщо на час вступу дехто міг іронізувати над цим, то сьогодні участь країни в найстарішому європейському клубі демократій виглядає цілком природною. Принаймні, за обсягом зауважень цієї організації, яка моніторить Азербайджан, як і Україну, на предмет дотримання демократичних норм, наразі Київ попереду. Ба більше, якщо «українське питання» це вже поняття, що міцно увійшло в лексикон ПАРЄ як евфемізм хронічної мігрені, то «азербайджанського питання» не існує взагалі.
І якщо хтось заздрісно скаже, що успіх цієї країни забезпечений запасами нафти, то таким Ільхам Алієв відповів так: «Із досвіду інших ми знаємо, що нафта і газ не завжди приносять щастя, благополуччя і справедливість. У деяких країнах маленькі групи стають багатими, тоді як більшість тільки біднішає. Ми не станемо, подібно іншим, багатою нафтою країною із бідним населенням». І тепер республіка швидко і добре вчиться, як вміло розпоряджатися нафтодоларами. Це не банальне проїдання. Третина бюджету йде на розвиток інфраструктури, передусім в регіонах, будівництво там сучасних шкіл, лікарень, закладів культури. Якщо ще три роки тому близько половини населення перебувало за межею бідності, то на сьогодні це число скоротилося втричі. Промовиста й офіційна хроніка президента країни — найменше часу Ільхам Алієв проводить у столиці у президентському кабінеті, віддаючи перевагу роз’їздам по районах і нарадам на будівельних майданчиках.
Схоже, для України її випробування природним багатством — землею та світовим запасом чорноземів — тільки починається. Кожного дня світові мас-медіа доносять чергову порцію панічних повідомлень і заяв про майбутню катастрофічну нестачу продовольства, про тих 180 мільйонів землян, які через зростання цін за останні два місяці опинилися викинутими зі «світового обіднього столу», і ті сотні мільйонів у країнах з мільярдним населенням, які найближчим часом сядуть за цей «стіл»... Білоруський президент Олександр Лукашенко вже взяв це до уваги. Днями у Гродненській області він подякував Богові за те, що країна у свій час вберегла село. «Питання, скільки і де у світі продати, не існує. Питання — як виробляти більше», — ставив завдання Лукашенко керівникам аграрного комплексу. До 2010 року Білорусь вкладе у сільське господарство загалом 30 мільярдів доларів, передусім на введення в обіг закинутих земель і скасувавши дотації, які вже втратили сенс через гостру потребу в продовольстві на світовому ринку, узявши курс на укрупнення сільгоспвиробництва.
Чи буде адекватною українська відповідь на цей, даруйте, глобальний виклик? Чи не обмежиться все малюванням чергової красивої «дорожньої мапи»? З огляду на існуючі обставини вимальовується — не дай Боже! — просто апокаліптичний сценарій зразка 1970—1980-х в Латинській Америці: із мільйонами обезземелених селян та «ескадронами смерті», найнятими олігархами...
Згаданий на початку британський депутат Хенкок навряд чи прочитав ще свіжу книжку канадського науковця Марка МакКіннона «Нова холодна війна: революції, підтасовані вибори та трубопровідна політика в колишньому Радянському Союзі». Як і Хенкок, МакКіннон теж жаліє українців за відсутність дійсних лідерів. Тільки якщо Хенкок зізнається, що колись був зачарований помаранчевими вождями, то МакКіннон стверджує, що передбачав усе наперед, описуючи, як у 2004 році сидів у кабінеті кандидата Ющенка, слухав його «нудне бубніння про вигоди й втрати від вільної торгівлі з Росією» і роздивлявся білий живіт кандидата, який забувся застібнути сорочку, та величезне яйце Фаберже в кутку.
«Нічого. Якось-то воно буде», — можемо ми заспокоїти і Хенкока, і МакКіннона, й іноземних дипломатів, які так жваво цікавляться на раутах, як уряд думає впоратися із інфляцією, фінальними рядками несправедливо забутого у нас памфлету Остапа Вишні про «чудернацьку країну Чукрен», де жили чухраїнці (від слова чухатися), які любили соняшники і мали «п’ять глибоко національних рис: якби ж знаття? забув; спізнився; якось-то воно буде! я так і знав!». Остап Вишня і не знав терміну «виклик», але, погодьмося, наш головний виклик він описав точно.
