Повернення історії
Роки, які наступили одразу після закінчення холодної війни, відкрили спокусливий погляд на нову якість міжнародного порядку, в якому країни можуть разом зростати або зникати, ідеологічні конфлікти розтають самі собою і культури змішуються завдяки дедалі зростаючій вільній торгівлі і засобам комунікації.
Це був кінець міжнародного змагання, геополітики та історії. Ліберальний демократичний світ хотів вірити, що завершення холодної війни поклало край не лише одному стратегічному та ідеологічному конфлікту, а й усьому цьому одразу. Після холодної війни в 1990-х роках за президентства Джорджа Буша-старшого і Білла Клінтона американська стратегія була спрямована на будівництво нового порядку, який базувався на розширенні ринків, демократії та інституцій — як тріумфальне втілення ліберального бачення міжнародного порядку.
Але все це було щось на зразок міражу. Тепер ми знаємо, що і націоналізм, й ідеологія уже почали повертатися в 1990-х роках. Росія швидко втратила бажання стати частиною ліберального Заходу. Китай вступив на шлях зростання амбіцій і військової потуги. Сили радикального ісламу розпочали джихад, глобалізація вже викликала у світі задній хід, а поступ демократії вже застопорився і почав ненадійно хитатися. Навіть сьогодні багато хто схиляється до бачення «трансформованого світу».
Але світ не трансформувався. Нації залишаються такими ж сильними як завжди, і такими ж лишаються національні амбіції, пристрасті і змагання (конкуренція) серед країн, які формували історію. Правдою є те, що світ досі залишається «однополярним», а США — єдиною супердержавою. Але зате відновилася міжнародна конкуренція серед великих держав, у якій США, Росія, Китай, Європейський Союз, Японія, Індія, Іран та інші змагаються за регіональне домінування. Боротьба за владу, вплив, повагу і статус знову стала у світі ключовою рисою міжнародної арени.
З ідеологічної точки зору, це час не конвергенції, а дивергенції. Відновилось змагання між лібералізмом і автократією, і країни все більше групуються, як у минулому, за ідеологічною ознакою. Насамкінець, існує помилкове розмежування між сучасністю і традицією, жорсткою боротьбою ісламських фундаменталістів проти сучасних держав і секулярних культур, яка, на їхню думку, проникла і забруднила ісламський світ.
Багато хто досі віддає перевагу міркуванням, що світ знаходиться у сум’ятті не тому, що це природній процес, а тому, що його зробив таким президент Буш, зруйнувавши нову еру, яка подавала надiї. Вони вважають, що коли Буш відійде від влади, то світ повернеться до того, яким він був дотепер. Цілком природно, що, побачивши міраж один раз, люди хочуть знову побачити його і повірити в це.
Однак, перша ілюзія полягає в тому, що Буш насправді нічого не змінив. Історики будуть довго обговорювати рішення розпочати війну в Іраку, але навряд чи вони дійдуть до висновку, що інтервенція зовсім не відповідає характеру США. Після закінчення Другої світової війни, американські президенти, вихідці з обох партій: Демократичної та Республіканської, здійснювали досить послідовний підхід у світових питаннях. Вони розглядали США як «локомотив на чолі людства», якщо використати фразу Діна Ачесона. Вони накопичували владу, вплив і застосовували їх по все ширшій дузі в усьому світі в ім’я інтересів, ідеалів та амбіцій, явних і неявних.
Починаючи з 1945 року, американці виявляли наполегливість у надбанні і підтриманні військової переваги — «переваги сили» у світі, а не балансу влади з іншими державами. Вони діяли, виходячи з ідеологічних переконань, що ліберальна демократія є єдиною законною формою уряду, тим часом як інші форми є не лише нелегітимні, але й перехідні. Вони розглядали США як каталізатор змін у справах людини.
Коли люди ведуть розмову про доктрину Буша, вони зазвичай посилаються на три принципи — ідею випереджувальних військових дій: просування демократії і «зміни режимів»; дипломатії, яка виявляє схильність до односторонності, бажання діяти без санкції міжнародних організацій таких як Рада Безпеки ООН чи одностайної підтримки своїх союзників.
Але такі характеристики зовнішньої політики США не є відображенням однієї людини, однієї партії чи одного кола однодумців. Вони виходять з історичного досвіду країни. З одного боку, вони підкріплені старими переконаннями і амбіціями, а з іншого — силою. Доти, допоки американці обирають лідерів, котрі вірять в те, що роль США полягає у вдосконаленні світу, навряд чи ті відмовляться від цих цілей. Допоки американська могутність у всіх своїх формах є достатньою для формування поведінки інших, навряд чи зміниться широкий напрямок зовнішньої політики США.
Після завершення холодної війни і з появою цього однополярного світу, було багато сподівань на виникнення багатополярного світу, у якому США не є більше домінуючими (панівними). Багато хто заявляв про теоретичну і практичну непридатність, не кажучи вже про небажаність, світу лише з однією супердержавою. Панівна теорія стверджувала, що інші повинні невідворотно об’єднатися на противагу супердержаві.
Однак, американське домінування зберігається. Велетенська і високопродуктивна американська економіка залишається в центрі міжнародної економічної системи. Американські демократичні принципи поділяють більше ніж 100 країн. Головним чином, очікуваного світового балансування так і не відбулося. Росія і Китай, звісно, поділяють спільну і ясно виражену ціль скласти противагу гегемонії США. Однак, з їхнього боку так і не було помічено узгоджених, кооперативних спроб домогтися цього. Ці дві держави не довіряють одна одній і залишаються традиційними суперниками. Зростання Китаю однаково викликає велику знервованість як у Росії, так і США. У будь-якому разі, Китай і Росія не зможуть становити противагу США, принаймні, без хоч будь- якої допомоги з боку Європи, Японії, Індії чи деяких інших розвинутих демократичних країн. А ці впливові гравці не приєднуються до подібних зусиль.
Війна в Іраку не принесла ефекту, на який багато хто очікував. Існує чимало досить ґрунтовних теорій, чому позиція США зазнає ерозії в результаті глобальної опозиції цій війні і непопулярності нинішньої адміністрації. Натомість було помічено дуже мало змін у політиці країн, за винятком їхнього небажання допомогти США в Іраку. У 2003 році ті, хто стверджував про ерозію позиції США у світі вказували на результати виборів у деяких дружніх країнах: поразку партії Хосе Маріа Аснара в Іспанії та обрання президентом Бразилії Луїса Лула да Сільва. Але, якщо вибори можуть бути тестом, то нещодавні вибори привели до влади проамериканських лідерів у Берліні, Парижі, Токіо, Оттаві та інших країнах.
Неспроможність світу створити противагу проти супердержави є ще більш вражаючим, бо США, незважаючи на труднощі після вторгнення в Ірак та Афганістан, продовжують розширювати свою владу і військову присутність. Оборонний бюджет США нещодавно перевищив 500 млрд. доларів на рік, не враховуючи додаткових видатків сумою понад 100 млрд. доларів на Ірак і Афганістан.
Звісно, домінування це не те саме, що всемогутність. Той факт, що США є могутнішими за будь-яку іншу державу, не означає, що вони можуть нав’язати волю іншим. Американське домінування в перші роки після Другої світової війни не змогло запобігти вторгненню Північної Кореї в Південну, перемогу комуністів у Китаї чи консолідацію Радянської імперії в Східній Європі — а це все найбільші стратегічні невдачі, які будь-коли зазнавали США чи ймовірно зазнають в Іраку й Афганістані.
Отож, за цією ознакою невдачі в зовнішній політиці не обов’язково підривають домінування. Дехто навіть вважає, що невдача в Іраку означатиме кінець домінуванню чи однополярності. Але супердержава може програти війну — у В’єтнамі чи в Іраку — не перестаючи бути супердержавою, якщо фундаментальні міжнародні умови продовжують підтримувати її домінування. Доти, поки США залишатимуться сильними і доти, поки потенційні виклики навіватимуть більше страху, ніж симпатій серед її сусідів, структура міжнародної системи залишатиметься такою, якою її зображали китайські стратеги: одна супердержава і багато великих держав.
Це дуже добре, і головною метою американської зовнішньої політики повинно залишатися збереження назавжди цієї відносно м’якої міжнародної конфігурації сил.
Однополярний порядок, у якому США є домінуючою державою, неминуче пронизаний недоліками і суперечностями. Він вселяє страх і заздрість. США, подібно до інших країн, не мають імунітету від помилок. У порівнянні з ідеальним кантіанським міжнародним порядком, у якому всі держави світу повинні бути рівними і миролюбними та ведуть себе розумно і мудро, дотримуючись міжнародного права, однополярна система є водночас небезпечною і несправедливою.
Однак, якщо порівняти з будь-якою правдоподібною альтернативою у реальному світі, то така система є відносно стабільною і малоймовірно, що вона може викликати війну між великими державами. А з точки зору ліберальної перспективи, вона також відносно доброзичлива і більш сприятлива до запровадження принципів економічного і політичного лібералізму, який цінують США та багато інших країн.
Відтак, американське домінування не стоїть на шляху прогресу до кращого світу. Воно стоїть на шляху регресії до більш небезпечного світу. Не можна говорити про те, що потрібно вибирати між порядком, у якому домінують Сполучені Штати, чи світом, який нагадує Європейський Союз. Майбутній міжнародний порядок буде формуватися тими державами, які мають силу, щоб це робити. Їх лідери не будуть зустрічатися в Брюсселі, а в — Пекіні, Москві та Вашингтоні.
Після Другої світової війни, коли надії на новий вид міжнародного порядку були дуже нестримними, Ганс Моргентау застеріг ідеалістів проти сподівання, що в один момент «впаде остання завіса і водночас припиниться гра політики сили».
Між тим боротьба у світі продовжувалася і триває сьогодні.
Шість десятиліть тому американські лідери вірили, що США мають унікальну можливість і унікальну відповідальність використовувати силу для запобігання виникнення обставин, що призвели до двох світових війн і -численних національних бід.
Хоча з тих часів багато чого змінилось, зате відповідальність Америки — ні.
