Право на агресію

Для мене до смерті нудними є мої власні справи, ось чому я втручаюсь у справи інших.

Державна дума Росії в першому читанні ухвалила поправки до закону «Про оборону». Їхня суть у тому, що рішення про використання збройних сил за межами країни приймає президент і лише потім його має затвердити Рада Федерації. Досі порядок був прямо протилежним. У ролі прикладу наводилися події щодо примусу Грузії до миру. Тоді юридичні проблеми професійного юриста Дмитра Медведєва мало хвилювали. І раптом... Якесь трепетне ставлення до законодавчих тонкощів.

Законопроектом передбачається доповнити статтю 10 федерального закону «Про оборону» пунктом 21, який визначає, що формування збройних сил Росії може оперативно використовуватися для протистояння нападу на війська, дислоковані за межами країни; протистояння або запобігання агресії проти іншої держави; захисту громадян Російської Федерації за кордоном; боротьби з піратством і гарантування безпеки судноплавства. Проблема в тому, що перераховані цілі сформульовані нечітко, допускають багато тлумачень, а деякі просто незрозумілі. Наприклад, протистояння або запобігання агресії проти іншої держави. По-перше, не сказано, а сама держава, яку захищають, Росію про це має просити, чи Кремль сам визначає кого, коли і яким чином захищати. По-друге, якими є ознаки агресії й на підставі якої інформації та якого органу приймається рішення про захист. А якщо комусь у російських коридорах влади здалося, що готується агресія, а потім така інформація не підтвердилася. Ніхто ніякої агресії не готував, просто невеличка помилка у спецслужб вийшла. Хтось когось неправильно зрозумів, листи донесень переплутав, не в ту теку підшив і т.д. Адже вже таке траплялося, де гарантія, що в майбутньому не буде. Судячи з агентурної підготовки операції з примусу до миру Грузії російські спецслужби інформували своїх начальників не завжди правильно й точно. Добре, що противник виявився ще слабкішим, ніж найкращі частини російської армії, зібрані з усієї країни з миру по нитці. А якби він виявився трохи сильнішим, і кампанія не була такою швидкоплинною...

Або візьмемо захист громадян за кордоном. Де критерії й умови застосування військ. Наприклад, у якійсь країні заарештовано російського громадянина, що трапляється досить часто, а хтось у Росії вважає, що незаконно й він ні в чому не винен. Для його захисту висаджуватиметься десант? І так щодо кожного з наведених випадків можливого використання російських військ за межами країни. І ще одна, але вельми важлива обставина. Припустимо, що президент ухвалив рішення, й війська вторглися до іншої країни, а Рада Федерації з його доводами не погодилася. Зрозуміло, що за нинішньої російської влади й ручного парламенту таке навряд чи станеться. Але закон пишеться на роки, а влада нинішніх правителів хоч і тривала, але все-таки тимчасова, й такий випадок у майбутньому, хоч і віддаленому, цілком можливий. Із запропонованих поправок незрозуміло, як мусить діяти виконавча й законодавчі гілки влади в цьому разі та які наслідки це матиме для президента, котрий прийняв рішення, яке представницький орган не затвердив.

Прокремлівські експерти й депутати в Державній Думі багато говорили про те, що такий закон Росії потрібен, і що такі акти є в США, Великій Британії, Німеччині й інших країнах. У такому порівнянні є чимало лукавства та прямої дезинформації. У Німеччині, дійсно, є досить жорсткий закон про використання бундесверу за кордоном. Але, по-перше, таке використання обмежене лише зобов’язаннями в зв’язку з членством у НАТО. Тому бундесвер вирушив до Афганістану після застосування відповідної статті Північноатлантичного договору. По-друге, ніхто не може в Берліні ухвалювати таке рішення, так би мовити, в оперативному порядку. Лише після відповідного рішення парламенту. Ситуація прямо протилежна тому, чого хочуть у Кремлі. Далі, у США президент дійсно може ухвалити рішення про використання армії за кордоном. Але такі можливості чітко прописані, й конгрес мусить не пізніше ніж через 48 годин дати відповідну санкцію. І не факт, що її дадуть. Тим паче що порівнювати американський конгрес і російські Федеральні збори просто смішно. Хотілося б побачити, як на Охотному ряду наважаться не погодитися зі своїм президентом. Навіть подумати про це страшно, не те що кнопку натиснути. Та й як можуть говорити інакше депутати й експерти, якщо прем’єр-міністр Володимир Путін на зустрічі з членами дискусійного клубу «Валдай», відповідаючи на запитання про своє можливе майбутнє президентство й про те, що він з Медведєвим домовиться, навів приклад зміни британських прем’єрів. «...він (Тоні Блер. — Авт.) пішов у відставку й прийшов інший, сьогоднішній, Гордон Браун... Хіба це англійський народ вирішував? Вони просто домовилися!». Як просто і як не відповідає дійсності. У Великій Британії прем’єрів не обирають на загальних виборах. І справа правлячої партії — призначати його зі своїх лав. Та й порівнювати російську та британську демократію неможливо. Щодо значення це випливає з опублікованої днями статті Дмитра Медведєва «Росіє, вперед!».

Якщо юридичні проблеми використання збройних сил за кордоном для російської влади не дуже актуальні, то постає питання, навіщо взагалі було затівати цю виставу.

Насамперед з пропагандистських міркувань. Показати світові, що в Москві занепокоєні створенням правової держави. Другий чинник — внутрішній. Показати своєму народові, що влада на варті й нікого з російських громадян ображати не дасть. Хоча внутрішній чинник важливий, але в цьому разі він вторинний. Ухвалення поправок адресоване сусідам Росії. Партнерам за договором про колективну безпеку, насамперед державам Центральної Азії. Там дійсно можливе використання російських військ у оперативному режимі, оскільки терористична небезпека практично в усіх цих країнах за останній період значно зросла. В Узбекистані й Таджикистані в Гірському Памірі є території, які влада не контролює, й там розташовані бази антиурядових сил. Аналогічно в південній частині Киргизстану.

Другий географічний напрямок — це Південний Кавказ. Його значення постійно зростає через перспективи прокладання трубопроводів транспортування енергоносіїв. І третій адресат — Україна та Молдова. Остання — внаслідок розташування в Придністров’ї російських військ.

В Україні багато хто розцінив ухвалення поправок як санкціонування можливої агресії, зокрема в Криму. Хоча, наприклад, Анатолій Гриценко нічого особливого в цьому акті не вбачив. Дещо дивно для професійного військового, колишнього міністра оборони й глави профільного парламентського комітету. Тут слід мати на увазі, що безпосередньої загрози наразі для України дійсно немає. Але це пов’язано не з нашою силою, а з проблемами самої Росії, як економічними, так і політичними. Значно зв’язує руки московським мілітаристам продовження дестабілізації на Північному Кавказі.

Але це не означає, що від таких планів у Москві відмовилися в майбутньому. Можна легко передбачити, що з наближенням дати виведення Чорноморського флоту в травні 2017 р. відносини між нашими країнами дедалі більше загострюватимуться, й відповідні російські структури створюватимуть приводи для застосування заздалегідь ухвалених поправок до закону.

Таке ставлення Росії до України пов’язане насамперед з нашою внутрішньою слабкістю. Причому не лише політичною, економічною, а й військовою. Про останню треба сказати особливо. Звісно, вона є наслідком перших двох, але перераховані об’єктивні обставини ускладнюються суб’єктивними. Таке враження, що чимало наших прем’єрів свідомо ослабляли й ослабляють армію, позбавляють її можливості захищати країну й народ. Або такий приклад. Скорочення армії проходило саме в тих регіонах, де є найбільша зовнішня загроза. Мається на увазі, що скорочувалися підрозділи в південно-східних областях і на румунському кордоні. Причому насамперед за рахунок кадрового складу військовослужбовців, а цивільний обслуговуючий персонал це торкнулося значно менше. Можливо, цей збіг, але щойно почалася передислокація бойових підрозділів до згаданих регіонів, і відразу міністра оборони відправили у відставку. А після цього ми ще ображаємося, що гаранти за Будапештським протоколом не поспішають нас захищати. Ми самі цього не робимо, а вимагаємо від інших. У країнах Балтії армії нечисленні, але цілком боєздатні, й ніхто в Білокам’яній не має наміру в цих державах захищати співвітчизників. Тож річ не в чисельності.

Росія стає на шлях агресії і тепер це юридично оформила. Це довгострокова політика, що таїть у собі загрозу Україні, якщо не сьогодні, то завтра. І ніяка кількість родичів по обидва боки кордону й міркування про спільне коріння й слов’янське братство в Москві владу не зупинить. Якщо не зрозуміємо це зараз, то в день «Х» буде пізно.