Про складність простих істин
Рівноправне партнерство в економічній сфері зараз доконче потрібне і Україні, і Росії
У випадку, якщо російсько-українські міжурядові консультації, що вже одного разу відкладалися, завтра все-таки благополучно відбудуться, результат їхній може виявитися різним. По-перше, вони можуть завершитися черговим набором декларацій про бажання «укріпити партнерство» тощо, які так і повиснуть у повітрі. Скільки їх уже було, таких декларацій? Звучали красиві слова, але наставав новий день, а разом із ним — чергова ж «образа» на сусіда, найчастіше — з боку Росії. І знову ситуація виходила на межу політико-дипломатичного конфлікту. Тому-то другий можливий результат майбутньої зустрічі — встановлення справжнього, а не декларативного партнерства без всіляких лапок — вимагає деяких зусиль. І насамперед, казатимемо відверто, — з боку Росії.
Саме ж рівноправне партнерство — особливо в економічній сфері — зараз дуже необхідне обом країнам. Ось, наприклад, останні дані Федеральної служби державної статистики Російської Федерації (Росстат) демонструють, що темпи падіння виробництва в обробляючих (тобто найбільш передових) галузях російської промисловості в березні не лише не знизилися в порівнянні з лютим, але навіть посилилися. Це призвело до того, що загалом промислове виробництво в Росії за весь перший квартал 2009 року впало на 14,3%, або рівно на 1/7. Такі втрати — просто гігантські для мирного часу!
Українська економіка так само немало постраждала в останні місяці. Все це свідчить про те, що криза посилюється, відповідно, скорочуються замовлення з боку російських виробників у їхніх українських партнерів. Невипадково за підсумками перших двох місяців поточного року, за даними міністерства економічного розвитку РФ, об’єм російсько-українського товарообігу «впав» на друге місце в торгівлі Росії з країнами СНД, уперше за останні роки поступившись першим місцем товарообігу Росії з Білоруссю. Запитується, в ситуації, що склалася, чи вигідним для обох сторін було б посилення кооперації у промисловості? З подальшим збільшенням взаємного товарообігу? Відповідь, здається, очевидна навіть для старшокласників, тим більше — студентів молодших курсів.
А взяти фінансово-кредитну співпрацю. Знову ж, будь-який сучасний підліток і той розуміє, що ці економічні відносини вигідні обом сторонам, що беруть участь у них. Чому ж часто багато дорослих і солідних дядів у Москві стараються відпустити ущипливі за шпильки щодо української заявки про російський кредит? Хто від цього виграє? Адже якщо хоча б трохи напружити мозкові звивини, то стане абсолютно очевидним, що, скажімо, отриманий від тієї ж Росії кредит українська сторона могла б використати для елементарного пожвавлення, як то кажуть, «запуску» виробництв у рамках спільних російсько-українських проектів. А таких існуючих і потенційних проектів, що представляють взаємний інтерес, у двох найбільших на пострадянському просторі економік знайдеться немало.
Що ж для всього цього потрібно? Для Росії, скажемо ще раз, головним є побудова нормальних, цивілізованих відносин з Україною. А цього, у свою чергу, можна досягнути лише за одної дуже простої і яка одночасно виявляється такою складною для деяких московських політиків умови — назавжди й насправді (а не на словах!) відмовитися від синдрому «старшого брата» на пострадянському просторі. Тим більше необхідно якнайшвидше вивітрити застояний імперський дух із наших взаємовідносин. Російська імперія — якщо хто забув — звалилася навіть не в жовтні, а в лютому 1917 року. А сьогодні і Російська Федерація, і Україна — дві абсолютно рівноправні частини колишньої спільної країни, які стали за останні два десятиліття суверенними державами, що устоялися, зі своїми політичними пріоритетами, і жодна з них не має ніяких переважаючих прав відносно іншої.
Здавалося б, як усе просто, але як одночасно складно буває деяким політикам осягнути цю просту істину! Адже альтернативою може бути лише повний зовнішньополітичний провал, втрата останніх своїх союзників і залишків будь-якого впливу, і ображатися в цьому випадку залишиться лише на себе. Ну не проходить наприкінці першого десятиріччя XXI століття абсолютно контрпродуктивна риторика, що відштовхує країни й народи, яка продовжує часом звучати з гідною набагато кращого застосування завзятістю!
На жаль, часом подібні заяви робляться, що називається, «на автопілоті». Візьмемо недавні події у сусідній з Україною Молдові. Не згадуватимемо перипетії того всього, що відбувалося там, про що українським читачам, безумовно, і так добре відомо. Набагато важливіше і показовіше — реакція тих, кого називають представниками російської еліти. Ось газета «Деловой вторник» наводить слова одного з керівників Державної думи — першого заступника керівника фракції «Єдина Росія» Володимира Пехтіна (керівником же фракції, нагадаю, є сам голова Думи Борис Гризлов). На думку Пехтіна, перед керівництвом суверенної Молдови стоїть така альтернатива: «Або пообіцяти бажану їм [«зовнішнім силам». — О.Ч.] політику й потрапити в повну залежність від Заходу... Або будувати незалежну правову державу, спираючись на структури СНД [виділене мною. — О.Ч.]». Іншими словами, за логікою видного представника російської «партії влади», «потрапити в залежність від Росії».
Якщо дотримуватися тієї ж логіки, напрошується закономірне питання: а чим же в такому випадку одна залежність краща, ніж інша? Що, буває залежність «правильна», а буває — «неправильна»? Цікаво, а чи не вірніше було б сказати, що ми всі бажаємо дружній Молдові та її керівництву будувати свою державу, спираючись на волю самого молдовського народу? Така позиція, на мій погляд, була б набагато правильнішою з точки зору елементарних норм міжнародного права.
У відносинах з Україною такий «автопілот» у висловлюванні та вчинках багатьох російських політиків, на жаль, ніяк не може зупинитися. Тому, повертаючись до майбутньої російсько-української міжурядової зустрічі, хотів би побажати їй, нарешті, пройти без згадуваного застояного імперського духу. І ще хочеться додати від себе наступне. Сам фон цієї зустрічі буде набагато позитивнішим, а її можливі рішення — по-справжньому плідними, якщо російська сторона рішуче й безповоротно відкине будь-які надії — хай там у чому вони виражаються — на те, щоб вбити клин між представниками й цілими гілками вищої державної влади суверенної України. Чесне слово, незручно, коли такі надії іноді майже у відкриту, а іноді й зовсім відкрито звучать у російських державних засобах масової інформації. Час, нарешті, зупинитися.
