Проблема іміджу Москви
Хто винен у тому, що імідж Росії на Заході досяг катастрофічного мінімуму?
Щодо цього в Кремлі й на Заході існують діаметрально протилежні погляди. Фактично, можна вже починати говорити про нову «холодну війну» — війну іміджу. Кремль вважає себе жертвою агресії, в якій на чолі настання йдуть західні засоби масової інформації. Іншими словами, Кремль може говорити про те, що Захід спустив на Росію зграю молодих і злобних псів — своїх нових союзників із числа колишніх республік і сателітів Радянського Союзу. Вони підняли гучне гавкання, а їхні господарі стоять збоку й радо потирають руки. Загалом, Кремль ображений і обурений до глибини душі, зовсім як дитина. Адже він не зробив нічого поганого!
Нічого поганого? Тепер обурюється Захід. Хто використовує газ, щоб викручувати руки своїм сусідам — Грузії, Україні, а тепер і Білорусі? Хто проводить кампанію етнічних чисток серед тих же самих грузин? Хто убив незалежну журналістку Анну Політковську й отруїв Олександра Литвиненка на очах у всього світу? Хто веде подвійну гру в Ірані?
Пункт за пунктом Кремль відкидає всі обвинувачення. Він не поводиться погано зі своїми сусідами — це чисто комерційні питання, більш того, виникають на території, що знаходиться у сфері російських інтересів. Вбивства, абсолютно очевидно, були вигідні ворогам Кремля, і, напевно, були замовлені політичними емігрантами. І так далі.
Кремль постійно готовий робити все для поліпшення свого іміджу. Він витратить мільйони на масштабні піар- кампанії. За даними з неофіційних джерел, Кремль витрачав $15 млн. на зв’язки з громадськістю й формування громадської думки під час саміту Групи восьми в Санкт- Петербурзі 2006 року.
Цього тижня заговорили про виділення $11 млн. на відновлення доброго імені «Газпрому» після його успішної газової війни з Олександром Лукашенком, яка так налякала європейських споживачів. Світ знову будуть переконувати в тому, що Росія це не тільки «Газпром», але також і чудовий теніс, гарні музиканти, прекрасний балет; що це батьківщина Кандінського, Достоєвського, Рахманінова, Пастернака. Дійсно, така Росія існує, і ніхто з нею не свариться. Але чому треба постійно за нею ховатися?
Нинішній конфлікт іміджу має два джерела — політичний і психологічний. Він пов’язаний з історичними цінностями російської нації. Уже наприкінці правління Єльцина росіяни розчарувалися в Заході, який зараз вважають віроломним і підозрілим. Кремль почав пошуки нової російської національної ідеї.
Путін проголосив еру порядку, в якого надто потребувала Росія, і нація почала відчувати сильне прагнення до повернення втраченого статусу великої і впливової країни. Це було дещо передчасно, однак надходження нафтодоларів, зміцнення середнього класу й зростання споживчого суспільства переконали владу, що це можливо.
Росія ніколи не була так багата, як нині. Можливо, це в основному удача, але фактом також є й те, що населення в переважній більшості підтримує Путіна. Могло б бути досить погано, якби Путін вважав можливим приєднатися до демократичної еліти, що піднялася під час перебудови. Але він вважає її відповідальною за хаос і втрату престижу за часи Єльцина.
Тому він зібрав тих, кого вважає непідкупною силою — своїх товаришів із КДБ, щоб провести боротьбу з олігархією, мафією, корупцією, моральною, соціальною та економічною кризою. Він також звернувся до православної церкви як до потенційного джерела морального відродження.
У зв’язку з цим, не дивно, що антизахідні сили зміцнилися, мріючи про відтворення імперії. Це призвело до нового месіанства, заснованого на старій мрії про Святу Русь. Тому цілком зрозуміло, що виник гострий конфлікт зі стриманим і раціональним Заходом, який природно побоюється непередбачуваної Росії й поспішає на виручку її сусідам.
Слабкість нинішньої російської політики не в тому, що вона не забезпечує захист національних інтересів, а в тому, що імперські міркування Росії, її прагнення говорити з позиції сили в принципі неперекладаються іншими мовами. Це викликає тільки роздратування. Коли впливові російські націоналісти вважають: Захід ненавидить нас, тому що ми святі, а там усе від диявола — це абсолютно виразно нагадує фундаменталізм.
Очевидно, такий спокійний стратег як Путін, вважав би за краще не проводити антигрузинські погроми або вбивства політичних опонентів. Але якщо вектор російської політики набуває націоналістичного, антизахідного характеру, це означає, що Путін умиває руки. Це означає, що росіяни постійно будуть шукати змови Заходу; це означає, що росіяни повинні залишити загальні цінності й примиритися з ситуацією, в якій доморослі покидьки вважають своїм обов’язком убивати тих, хто їм не подобається.
Росія втомилася від повчань Заходу, а Захід втомився від російських скандалів. Війна іміджу — це форма глибокого взаємного розчарування, подолати яке може лише нове покоління російських лідерів.
