Пробна куля Жириновського

Міркування про те, як приборкати Путіна, нагадують старий радіожарт: «Генна інженерія створила залізного щура. Звір відрізняється особливою мерзенністю і підлотою, проте практично невразливий».

У зовнішній політиці Росії повторюється те, що роками спостерігалося в політиці внутрішній. Сила неототалітаризму в спроможності використовувати в своїх цілях будь-яку опозицію — ліву і праву, екстремістську і помірну. У всіх свої ніші, всі задоволені, всіх влаштовує деградаційна модель економічного і суспільно-політичного устрою. Особливо успішно влада використовує опозицію для пропаганди істеричного популізму, який став основним змістом діяльності деяких помітних громадських діячів.

Ось такий же загальний достаток прагне породити Росія і в міжнародних стосунках. Мабуть, що санкції підуть путінському режиму лише на користь. І головна причина в тому, що західна цивілізація у всі часи і при всіх обставинах схильна проектувати уявлення про власний устрій, власні цінності, власні принципи на щось зовсім інше. Завжди так було — достатньо подивитися описи найперших контактів із народами Латинської Америки чи Азії, тобто з іншими цивілізаціями. Європейці знаходили там і баронів, і графів, і якісь стани.

Адже мало що змінюється з розвитком етнографії і країнознавства. Нинішня американська адміністрація найсерйознішим чином ставиться до перемоги на виборах «братів-мусульман» у Єгипті. Настільки серйозно, що розірвала традиційні зв’язки з тамтешніми військовиками. Давно вже відомо, що афганські племена не ведуть війну в категоріях перемоги і поразки — це для них просто природний стан. І тому вони непереможні. Але все одно не залишено спроби впоратися з ними. Прикладів накопичилося багато.

Що ж до нинішньої Росії, то абсолютно неможливо визнати незвичайно образливе і прикре: довгі роки до «вісімки» було допущено політика, який мислить і діє в зовсім інших категоріях і зовсім у іншій логіці. Здатний до атомного шантажу, територіальних захоплень, анексії, нестримної брехні.

«Сімка» зараз у вельми скрутному, душевно дискомфортному стані. Це загальновідомий казус, що іменується, чи то союзом зґвалтованих, чи то змовою ошуканих. Група людей, що піддалися насильству, приниженню, ошуканих і окрадених, відмовляється визнавати те, що сталося і вдає, що нічого не сталося. У безглуздому становищі всі: і Німеччина, яка пишалася особливим посередницьким статусом, умінням домовлятися з Росією; і США, чия розвідка проґавила захоплення Криму. Якщо, звичайно, річ не в іншому, якщо Обама просто не хотів нічого знати і чути про підготовку операції.

Перша і найголовніша помилка цивілізованих країн і багатьох експертів, які живуть у Росії, полягає в тому, що вони вбачають зв’язок між станом справ у економіці та соціальній сфері цієї країни зі стабільністю режиму, який абсолютно незалежний від усього цього, а також від політичних настроїв суспільства. Це свого роду внутрішньополітична автаркія, яка досі жодного разу не долалася зусиллями суспільства. Всі зміни відбувалися виключно в результаті внутрішньоелітних криз.

Щоправда, кризи ці породжувалися зовнішньополітичними обставинами. Існуючий політичний режим максимально убезпечив себе від них. Досі, за умовчанням, передбачалося, що в міжнародних справах виключено ядерний шантаж. Зараз він озвучений Росією. Зміцнюється думка, що є можливим і вживання ядерної зброї, під загрозою якої, — у цьому немає сумнівів — цивілізований світ виконає будь-яку вимогу Кремля.

Це головне, але не єдине. Путін давно вже проголосив гасло націоналізації еліти. Це традиційний для самодержавства і його історичних модифікацій, на зразок сталінського режиму, прийом — прояв самодержавного егалітаризму, монархічної і тоталітарної народності. Санкції навіть проти найближчих йому людей Путіну вельми до речі. Тим більше, що є прекрасна внутрішня компенсація.

Друга істотна помилка цивілізованого світу — концентрація уваги на участі Путіна і його оточення в торгівлі нафтою і газом, у міжнародній фінансовій діяльності. Не враховується те, що «вся Росія — наш сад» — державу давно вже перетворено на приватне володіння Путіна і його оточення. За формального поділу бюджету держави і бюджету государя існують прості способи приватизації державного бюджету, який розглядається правлячою елітою як кримінальний «общак».

І ці способи показують зв’язок між, на перший погляд, ірраціональною, архаїчною, витратною і ризикованою політикою імперського розширення з цілком конкретними інтересами ближчого кола Путіна. І тих, хто годується при цьому колі — ця соціальна група не така вже й мала і вельми впливова. І включає найрізноманітніших людей — від постійно присутніх на телеекрані господарів дискурсу, до невідомих лицарів плаща і кинджала. І багатьох, багатьох інших.

Чорна діра російського бюджету переміщається з Сочі до Криму. Копирсатися у фінансових обставинах олімпійського проекту було не зовсім патріотичним. Та й не лише у фінансових — йшлося і про конфіскації земель і будинків, невиплачені зарплати і багато що інше. Спробуйте тепер заїкнутися про фінансову прозорість хоча б будівництва мостів через Керченську протоку. Все для фронту, все для перемоги! Не здивуюся, якщо фінансування Криму стане державною таємницею, а спроби розібратися з цією справою — державною зрадою.

Реальними виглядають обговорювані плани Кремля щодо захоплення всієї України, включаючи «матір міст руських». У них поєднані і дикунські уявлення правлячої еліти про «єдиний російський народ», і її економічні інтереси. Що ж до листа Жириновського польському міністерству закордонних справ, то не такий уже він і божевільний. Це типова пробна куля. Варіант поділу України — упевнений у цьому — існує й у головах російських стратегів, і на папері. Вони так бачать інтеграцію Росії до світової спільноти — ось що це таке.

А зараз доведеться перейти до найбільш неприємного не для російського, а для українського читача. Втім, і для російського теж. Ще раз повторю сказане: у Москві з протестом проти вторгнення до Криму на вулиці вийшло за різними оцінками від 50 до 70 тисяч осіб. І це за умов інформаційного, психологічного і морального тиску. На цьому тлі гнітюче виглядає навіть не бездіяльність і байдужість українського уряду, а апатія українського суспільства.

Що уряд? Він зосереджений на отриманні західної допомоги, яку жертвам агресії надають швидше, охочіше і в більших розмірах. Ще восени минулого року колишній амбасадор Німеччини в Києві Дітмар Штюдеманн говорив, що Україні не варто використовувати роль жертви Росії для тиску на ЄС. Проте, відбувається саме це на тлі військово-корупційної операції Росії в Криму.

Але це — півбіди. Біда в тому, що українські громадські діячі не намагалися провести загальнонаціональну мобілізацію проти анексії Криму. Чи стоїть за цим принциповий пацифізм, нерозуміння ситуації чи щось інше, не так уже й важливо. Істотним є те, що це лише стимулює агресора, який нав’язує свою волю світові.

При цьому прогресивна громадськість, що в Росії, що в Україні, продовжує передрікати швидкий крах путінського режиму, а будь-яку спробу адекватної оцінки його успіхів оголошує кремлівською пропагандою та провокацією. А режим тим часом зміцнює свої позиції як усередині країни, так і за кордоном. В Україні дуже рано заговорили про неможливість проросійських партій — Партія регіонів відкрито діє на користь агресора. У Франції зміцнюють позиції лепенівці, у всій Європі посилюються їхні однодумці. А саме ці партії є союзниками вельми шанованого ними Путіна. Схоже, в усьому світі забули, що батьківщиною тоталітаризму була Росія, чий приклад із 1917 року чинив розкладаючий уплив на європейську демократію.

Путін уже використовує слово «націонал-зрадники» з лексикону Гітлера. Так іменуються ті, хто вважає, що Росію слід зупинити. Що ж, націонал-зрадників у нацистській Німеччині було небагато, але це були люди славетні. І перспективи у них виявилися непогані. Один такий зрадник навіть воював проти власної країни в норвезькій армії. Це був Віллі Брандт.

Експерти Польщі, Румунії, Угорщини та України прокоментували лист одіозного політика

Росія всіляко намагатиметься дискредитувати Україну в очах світу. Завдання українців — не дати більше жодної підстави для цього

 

«РОЛЬ ЖИРИНОВСЬКОГО — ПРЕДСТАВЛЯТИ ВГОЛОС РІЗНІ ВАРІАНТИ, ЯКІ ПОДОБАЮТЬСЯ РОСІЙСЬКІЙ ВЛАДІ...»

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету (Польща):

— Справді, польське МЗС отримало листа від пана Жириновського, який запросив Польщу взяти участь у розподілі України. Він запропонував нам п’ять областей Західної України (Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську, Волинську та Рівненську) без Закарпатської та Чернівецької.

Міністерство закордонних справ Польщі дуже коротко прокоментувало цей лист, назвавши його «дивним», можна сказати, абсурдним. Це не можна вважати якоюсь офіційною пропозицією Росії, оскільки за міжнародним правом країну на міжнародному рівні представляють лише три людини — президент, прем’єр і міністр закордонних справ.

ФОТО ІВАНА АНТИПЕНКО

По-друге, ми добре знаємо, що пан Жириновський дуже часто каже те, про що думає президент Росії Володимир Путін. Є думка, що політична роль Жириновського — представляти вголос різні варіанти, які подобаються російській владі, яка не може відкрито про це сказати.

Чому Росія це робить? Вона хоче довести, що Україна, як сказав Путін у 2008 році, — є штучною державою. Ця пропозиція також має показати, що не тільки Росія має свої інтереси і мусить захищати своїх громадян в Україні. Росія сподівається, що ця пропозиція приведе до дебатів в центральноєвропейських країнах про захист своїх культурних чи історичних інтересів в Україні. Якщо буде дестабілізація ситуації, то цілком ймовірно, що Угорщина почне цікавитися тим, що відбувається на Закарпатті, так само як і Туреччина цікавиться татарами в Криму.

Щоб казати про дієвість санкцій, потрібен час. Очевидно, що ці обмежені санкції Заходу мають деякі економічні наслідки. Постає також інше питання — чи призведуть вони до якихось змін у російській зовнішній та внутрішній політиці? І коли це буде: через тиждень, місяць або п’ять років? Якщо через тиждень, то ці санкції врятували б якщо не Крим, то Україну. А скільки часу нам ще треба, щоб переконати російську владу і суспільство в необхідності змін, складно сказати.

Чим Польща може допомогти Україні? Тим, що вона вже робить. Тобто, вона гостро висловлюється про це в західних структурах, до яких ми входимо. Активно пропагує це питання в рамках НАТО та ЄС.

«ЖИРИНОВСЬКИЙ НАМАГАЄТЬСЯ ЗАПУСТИТИ ПРОЦЕС ЗНИЩЕННЯ ЯЛТИНСЬКО-ПОТСДАМСЬКИХ УГОД»

Віктор НЕБОЖЕНКО, директор соціологічної служби «Український барометр»:

— Лист Жириновського вчергове підтверджує, що для Путіна напрям СРСР — не головний, оскільки його кордони збігаються з сьогоднішніми кордонами країн СНД. Для Путіна головне не залишитися одному у вигляді агресора-індивідуала, якого підтримує Білорусь, Казахстан і Північна Осетія. Йому дуже потрібні союзники. Тому він їх шукає або, принаймні, вдає, що є зацікавлені учасники подальшої окупації України.

По-друге, слово «розділення» для поляків, яке вони переживали три рази, дуже образливе. Це слово вміщує в собі величезний символічний негативний капітал, коли йшлося про розділення Польщі між Росією, Австрією та Пруссією. 1939-го року нацистська Німеччина і сталінський СРСР ділили Польщу. Тому вже саме слово дуже ображає поляків, і такий лист передбачає, що вони здатні на таке, що зробили з ними інші.

Найважливіше — не лише польська спрямованість цього листа, але й пропозиція для угорців, які дуже незадоволені Тріанонським договором 1920 року. Згідно з ним, кожна з країн-переможниць у Першій світовій війні відрізувала від Угорщини по шматочку, і вона втратила практично 40% своєї території. Сьогодні угорські націоналісти це дуже добре пам’ятають.

Таким чином, Жириновський намагається запустити процес знищення Ялтинсько-Потсдамських угод і непорушності кордонів далі з України на території Угорщини, Польщі, Чехії та Словаччини. Він чудово знає, що там всі кордони умовні і є результатом дипломатичних домовленостей та міжнародних гарантій.

Це ще раз підтверджує, що Путін і Жириновський не збираються зупинятися у своїх планах. Напевно, Білорусь, Латвія, Казахстан і Україна залишаться провідними у продовженні експансії Росії.

Українська влада повинна відреагувати на цей лист також, як і МЗС Польщі та канцелярія польського президента, яка назвала його «листом хворої людини». Ми не можемо це розглядати як реальну дипломатичну пропозиція з розділення України між Східною Європою та Росією. Інакше ми визнаємо вірогідність такої можливості. Це треба подавати як приклад провокації людини, яка знаходиться на хвилі агресивно-патріотичного чаду, який зараз дуже сильний у Росії.

Ми не повинні вірити західним заявам про те, що санкції є потужним стимулом примусу до миру. Санкції для будь-якого агресора, який знаходиться в стані психології переможця, дуже важливі як спосіб його приниження. Це, передусім, уколи по гордості Путіна, Жириновського тощо. Вони не спрямовані на шкоду Росії. Росію неможливо довести до стану, коли вона визнає свої збитки, як демонструє історія. Влада завжди переносить свої проблеми на нижчі шари, підзвітні вищим, і так до нескінечності, аж до концтаборів. Тому санкції не повинні змусити Росію поводитися інакше. Вони повинні змусити її відчути, що вона глибоко збиткова і що на неї не зважають, що вона меншовартісна, незважаючи на свій уявний успіх.

Санкції — спосіб повернення російської еліти й Путіна до відчуття реальності. Це дуже ефективно. Їм здається, що коли вони забрали територію сусідньої країни, всі мають зрозуміти, які вони сильні. Однак замість цього їх принижують. Крім того, хто створює санкції — вже пан.

«РУМУНІЯ ПІДТРИМУЄ ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ»

Оана ПОПЕСКУ, директор Центру попередження конфліктів (Румунія):

— Румунські політики не збираються зараз чи будь-коли відповідати на лист Жириновського. Все дуже просто: вони не сприймають його занадто серйозно. І румунів не турбують листи від Жириновського. Він ніколи не був партнером Румунії у будь-яких дискусіях, не буде і тепер.

У Румунії ніколи не було ідеї розширення своїх територій завдяки приєднанню Чернівецької області України. Кожен румунський урядовець заявив, що Румунія, як в минулому, так і сьогодні, підтримувала територіальну цілісність України; вона суворо засуджує спроби Росії анексувати Крим.

Я не думаю, що санкцій Заходу достатньо, щоб зупинити російські амбіції. Але, на мій погляд, якщо Росія зупиниться на Криму, то Захід нічого далі не робитиме. Крим відходить до складу Росії, вона зіштовхується з потужними санкціями і стає дуже ізольованою країною на міжнародній арені. Водночас, це також викликає питання для регіональної стабільності. Оскільки якщо Захід не втрутиться в це чи в інші ситуації, які включають в себе силу, то це і в подальшому дестабілізуватиме регіон.

Якщо Росія продовжить так діяти відносно України, чи відносно інших регіонів, таких як Придністров’я, то ми побачимо і відповідь із Заходу. Складно сказати, якою саме вона буде, оскільки ніхто не хоче жодної військової конфронтації.

Захід повинен дати Росії чітко зрозуміти, що не буде терпіти подальшу експансію. З подібними заявами вже виступило як НАТО, так і ЄС. Також потрібно чітко наголосити, що дії Росії — поза міжнародними законами і нормами. Це повинно підкріплюватися тим, що ніхто на Заході не хоче військової конфронтації з Росією. Так само мають використовуватися й інші інструменти, які би повністю ізолювали Росію на міжнародному рівні. Це має йти від заборони проведення змагань Формули-1, включати економічні санкції проти російських олігархів. ЄС також повине намагатися зменшити свою енергетичну залежність від Росії.

«БУДЬ-ЯКА «ПРОПОЗИЦІЯ», ЯКА ВИХОДИТЬ ІЗ ЗОВНІШНІХ ДЖЕРЕЛ, НЕ ПОВИННА ВЗАГАЛІ РОЗГЛЯДАТИСЯ СЕРЙОЗНО»

Марк ШАБО, аналітик у Центрі східно-європейської політики (Будапешт):

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив у Брюсселі, що політика Росії щодо анексії Криму являє собою акт агресії. На даний момент Угорщина підтримує спільну політику ЄС щодо санкцій (заборону віз та замороження активів) і очікує, що президент Росії Володимир Путін утримається від подальшої політики територіальної експансії. З іншого боку, Угорщина підтримує переговори між урядом України та ЄС щодо повного дотримання прав етнічних меншин в Україні. Відтак зараз існує крихка рівновага між збереженням загальної політики Євросоюзу щодо санкцій та продовженням переговорів з новим урядом України. Я думаю, що було б небезпечно продовжувати ескалацію конфлікту і це очевидно для президента Путіна, який ризикує більшим: ігноруючи міжнародним правом (наприклад Будапештським меморандумом) і подаючи приклад, що Росія може анексувати частини країн (як це сталося з Грузією в 2008 і з Кримом у даний час), йому, можливо, буде важко сказати «ні» проханню від Придністров’я. І якщо він буде продовжувати свою експансивну зовнішню політику, то скоро ризикує втратити підтримку Китаю, оскільки Пекін не буде нескінченно підтримувати ідею дозволяти «референдуми», щоб визначити, до яких країн хочуть належати певні регіони ( як, наприклад, на питання Тайваню) .

На даний момент основний упор Угорщини це — повага прав людини та національних меншин у Закарпатській області — що є також одним із пріоритетів політики, на чому наголошував прем’єр-міністр. Що стосується листа Володимира Жириновського: і міністр закордонних справ, і прем’єр-міністр підкреслили, що лише угорська меншина в Україні має сама вирішувати своє майбутнє. Тому будь-яка «пропозиція» — або пропозиція взагалі -, яка виходить із зовнішніх джерел, не повинні взагалі розглядатися серйозно.