Прогулянка перед сном
У Торкі, Девоншир, учора розмову закінчили пізно — моя московська подруга намагалася зрозуміти деякі комічні, на її думку, подробиці про наших. Наприклад, навіщо українському прем’єр-міністрові було виступати на ОРТ із великим інтерв’ю? Про який рейтинг він думав, якщо, як вважає загал, ОРТ — це «отстой», і нормальні люди його не дивляться? Вона здивувалася, дізнавшись, що ОРТ у нас дивляться і що «наші» кістьми лягали за право його перебування в українському ефірі нарівні з російським радіо, музичною російською попсою в необмежених обсягах. Подруга сказала: «Как же так? Что Вы такое говорите? Ведь это вредно даже для русских, не то что для вас?!» Вона слухала про те, як половина нашого парламенту рве на собі дорогі сорочки й кричить, що «ми всьо аддадім Расії, нашему брату й сєстрє старшей», і казала: «Но вы должны знать в таком случае, что это к нам не доносится, все абсолютно уверены, что хохлы — вредные и «незалежницкие» существа, и укрепленная нашей пропагандой вера в это непоколебима».
Ми говорили про свої батьківщини, сидячи на причалі, відповідаючи на вітання безтурботних громадян Торкі, які, вирядившись у хтозна-що, тішилися вечірньою і взагалі свободою. Ми говорили про те, що нам так не жити. Подруга сказала: «Русским не нужно жить хорошо, им достаточно жить «подходяще»: вот есть пожрать вермишолка — ну и подходяще, вот нет наводнения — ну и подходяще... И улыбаться им друг другу незачем». Вона говорила: «Но вот вы, мне кажется, должны прорваться, в сущности вы совсем другие».
Потім ми швидко перекусили в китайців і витягли з поданого наприкінці «печива щастя» кожна свого папірця із пророцтвом. У неї був такий напис: «Ви знову матимете радість у дорозі й далеких світах», а в мене — «Оранжевий колір зробить вас щасливою». Подруга іронічно сказала, що й не сумнівалася в тому, що витягне собі, і серйозно запитала: «А Вам принес счастье оранжевый цвет? Все же — принес?»
Я сказала «так»... І бачила перед собою море облич, яким одного разу так хотілося усміхатися одне одному... Мені справді здається, що маємо прорватися...
Думаючи про це, я йшла вже вгору темною кривенькою вуличкою до свого готелю, як раптом назустріч мені — якісь чудні жінки: вони були в однакових піжамах із номером на грудях і написом Sleep walk (можна перекласти і як «прогулянка перед сном», якщо хочете, а можна — як «лунатики»), на головах у всіх світилися різнобарвним неоном вушка, схожі на овечі... Вони йшли й ішли нескінченним потоком, мирно розмовляли, сміялися, їхній вік не мав значення — у піжамах усі виглядали зворушливо, мило. Лиця були схожі, як у багатьох жительок острова, а тому в якийсь момент я вже почала, як мені здалося, бачити тих, що вже пройшли повз мене. На перехрестях стояли літні чоловіки в неонових жилетах і шанобливо вказували цим колонам жінок, куди повертати далі... На жилетах було написано «Волонтер хоспіса». Не лише я зупинилася біля одного з цих регулювальників, а й ще одна пара нічних перехожих, спитати, куди всі ці леді йдуть? І він розповів, що це вдруге за свою недовгу історію за закликом хоспіса на своїй сторінці в Інтернеті, кумедним символом якого є вівця Барбара, уночі зібралися всі охочі жінки (Барбара закликала лише леді «віком від 12 років»). Їх були тисячі. Вони одягли ці веселі піжамки й вушка, прихопили в торбинки сандвічів, вибрали собі маршрут довжиною, хто на яку був здатний, — і пішли, щоб зібрати кошти на підтримку тих, хто готувався до вічного сну в тому ж хоспісі — Rowcroft. Із кожного квитка за сім фунтів, який вони купили, два піде у фонд, а на решту їм організували цю подорож вночі із зупинками на «станціях», де напували чаєм, пригощали солодощами, вітали й давали час незнайомим між собою леді поговорити й отримати «фан» від цього нічного збору дивних лунатиків. Хто ці смішні люди? По суті, це ми. Кожна з пані й панянок мала свою причину прийти на цю веселу прогулянку — там були ті, хто робив це пам’яті когось, кого любив і хто відлетів уже навіки у світ, де немає більше болю. А також були ті, хто прийшов побути в цю хвилину, перед сном, коли страшнувато, поряд. Проти ночі, у піжамах, схожі одне на одного, зі своїм спогадом на душі, у купці з кимось, хто взяв тебе теплою рукою за потеплілу в цій дружній долоньці руку... Вівця Барбара і її неонові вушка — щоб веселіше, щоб не киснути, щоб посміхатися й тримати дух. Там, у хоспісі, розуміють: усе, що людині в таку мить треба, — розвеселитися, лишитися собою в піжамці, без прикрас і декорацій, бути любленим тими, хто в таку хвилину не засне, бо коли ще можна побути разом, не варто спати, краще сміятися, дивитися одне на одного й веселити. Я йшла вчора до ліжка як щирий лунатик. Знаю, що ми прорвемося. Бо певної миті достатня кількість «леді віком від 12» у нас теж зможе просто в піжамах, одягнувши різнобарвні вушка, вийти й так весело пройти мороком і розігнати страх і різне чортовиння.
