Протиракетна оборона Європи
Бродіння умів навколо протиракетної системи в Східній Європі — це не питання безпеки, це суцільний піар. Політику ми залишаємо вдома. Принаймні, так подобається думати виборцям західних демократичних країн. Ми всі віримо в те, що коли на кону опиняється наша безпека, вибрані нами самими лідери будуть думати як справжні стратеги — тобто холоднокровно й з обов’язковим оглядом на національні інтереси.
Перший могутній удар по вірі виборця в своє керівництво був нанесений в Іраку. А тепер американці інспірують чергову дурість — кожного дня трансатлантичний скандал, що роздувається навколо розгортання в Східній Європі примітивної системи протиракетної оборони. Якщо подивитися на саму суть питання, то відразу стане видно, що з забезпеченням безпеки воно не має практично нічого спільного — натомість, символічними заявами та піарівськими ходами сповнене далі нема куди. І врешті- решт цей бумеранг прилетить до тих, хто його запустив, причому ударить їх у те саме геостратегічне місце, яким вони при цьому думали.
Почнемо з американців. Республіканці-неоконсерватори вже не перший день мріють про таку протиракетну оборону, щоб як у «Зоряних війнах». Першим із цією ідеєю виступив ще президент Рональд Рейган двадцять років тому, і для його послідовників вона перетворилася на ідею-фікс. А тепер вони прагнуть втілити її в життя, причому неодмінно в Європі. Їм вже все одно, що навіть найзавзятіші її прихильники вже давно зневірилися в здатності таких систем зупинити напад серйозної ядерної держави, наприклад, Росії. Замість цього вони вигадали новий привід: натомість, мовляв, вони чудово спрацюють проти одної- двох ракет, запущених якою- небудь «деструктивною державою» на кшталт Ірану.
Але тут є дві тонкості. По- перше, в ефективність цієї системи чомусь не вірить ніхто, хто не належить до табору фінансово зацікавлених в її розробці й розгортанні. Наприклад, Теодор Постал, фізик із Массачусетського технологічного інституту, називає результати випробувань, про які так полюбляють розказувати пентагонівські оптимісти, не інакше як «науковим шахрайством», оскільки в тих кількох випадках, коли ракеті-перехоплювачу дійсно вдавалося пряме попадання у «ворожу» мішень, випробування проводилися в практично ідеальних для перехоплювача умовах. По-друге, не до кінця з’ясоване питання, в чому, власне, полягає загроза, та й чи є вона взагалі. Уряд Буша запевняє, що до 2015 року Тегеран зможе створити власну ядерну зброю. Але відразу ж виникають три запитання: чи буде, а якщо буде, то чи зможе створити засоби доставки і чи схоче її застосовувати?
Перейдемо до двох східноєвропейських країн, зацікавлених у розміщенні в себе цієї протиракетної музейної цінності. Щоправда, їх інтерес зовсім не в тому, що вони самі вірять у її ефективність, і навіть не в тому, що вона їм взагалі потрібна. Просто Польща, де передбачається розмістити самі ракети, ніколи не пропустить можливості насолити росіянам — тому майбутнього літа для обговорення цього плану з візитом у Білий дім прибуде президент-консерватор Польщі Лех Качиньський. Що ж до Чехії, то вона «пішла на справу» вельми неохоче, та й тільки після того, як міністр закордонних справ Карел Шварценберг зажадав гарантій безпеки, а цей крок показує, що він так само мало впевнений у надійності протиракетного «щита», як і в надійності НАТО. І все ж таки й та, й інша країна має право чекати від операції досить реальних дивідендів.
У президента Росії Володимира Путіна цей хід, як і передбачалося, викликав гнівну реакцію. Щоправда, в те, що російські військові стратеги, яким платять гроші за те, що вони завжди думають про найгірші сценарії розвитку подій, дійсно вважають, що десяток ракет, які стоять у Польщі, становлять безпосередню загрозу для їхньої батьківщини, віриться все ж таки з трудом. Що б навколо цієї системи не говорилося, вони й самі знають: американці не брешуть, стверджуючи, що через своє місцеположення перехоплювати російські міжконтинентальні ракети ця система не в змозі. І взагалі, росіяни самі говорять, що вже розробили низьколітні гіперзвукові ракети, невразливi для будь-яких подібних систем.
Так що насправді Москву цікавить тільки одне — якомога сильніше виступити перед публікою. Націоналізм як рушійна сила відродження великодержавної Росії — це незнищенний політичний козир Путіна. Хто як не він спускався на борт підводного човна в морській формі й пілотці? Хто як не він особисто в присутності фотокамери натискав на кнопку пуску балістичної ракети? Тому розміщення американських озброєнь на території колишнього сателіта Росії — Польщі — дає Путіну унікальну можливість черговий раз укріпити власні позиції гучними заявами про «провокації» й «прояви імперіалізму» з боку США.
От дійшла черга й до Західної Європи. Якщо шум підіймає Росія — вони бліднуть від страху; якщо Америка — їх корчить від огиди. Виступи континентальних політиків (і перший з таких — президент Франції Жак Ширак) всі як один сповнені обвинувачень на адресу Америки в тому, що вона знову намагається розколоти Європу на «нову» й «стару» і, як під час іракської війни, відірвати проамерикансько настроєні Велику Британію й Польщу від усіх інших. Чому ніхто, за великим рахунком, не порадився з Європейським Союзом? — знов і знов питають вони. За їх словами, говорячи про нову систему ПРО, Америка зайвий раз продемонструвала нездатність позбутися шкідливих «односторонніх» звичок.
Заради справедливості треба сказати, що за наявності відсутності в Європи єдиної зовнішньої політики й єдиної позиції, з якими можна було б виходити на переговори з Вашингтоном, радитися з нею дійсно навряд чи має сенс. Щоб протистояти Америці, Європа просто не в змозі зібрати воєдино достатню кількість здорових зовнішньополітичних сил. Щодо військової складової, то американська армія взагалі рідко сприймає своїх європейських колег всерйоз, і в даному випадку, судячи з усього, має місце саме таке відношення. Розсилаючи своїх представників по Європі провести «енергійну кампанію переконання», Вашингтон, не подумавши, сказав правду про методи, які зібрався в цій кампанії використовувати. В Європі вони виступають з одним простим аргументом: якщо система ефективна, то вона захистить і Європу, а якщо ні — то яка Європі різниця, адже мільярди доларів за цю систему платить все одно Америка?
Америка мислить дуже вузько й абсолютно випускає з уваги широкий контекст. Після Іраку практично в усьому світі Сполучені Штати стали найбільш непопулярною й «не викликаючою довіри» державою, й дії, подібні до цієї, лише посилюють позиції антиамериканістів. А вже переконувати всіх у необхідності розміщення системи вже зараз, коли Іран ще й близько не підійшов до рівня, який дозволить йому заявити себе як загрозу — це взагалі дипломатична короткозорість. На що й вказують більш холоднокровні політики, наприклад, екс-міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, який наголошує, що, щоб примусити Іран закрити військову ядерну програму, не кажучи вже про програму розробки засобів доставки ядерної зброї, Заходу потрібна допомога росіян. Політика фантазій, як і завжди, загрожує обернутися найреальнішими збитками, причому для всіх сторін, що займаються нею.
Ендрю МОРАВЧИК — директор Програми Європейського Союзу в Прінстонському університеті.
