Провінційна Європа
Одночасна робота над багатьма завданнями не є сильною стороною нинішнього покоління лідерів у Європі. Вони справедливо надали пріоритет кризі єврозони — центральному питанню, яке визначає майбутнє Європейського Союзу. Проте всі інші важливі питання, передусім спільної зовнішньої політики та політики безпеки, залишилися практично поза увагою. І саме тут (а зовнішні зв’язки Європи абсолютно життєво важливі для майбутнього всіх громадян ЄС) ренаціоналізація знову зводить свою потворну голову.
Сьогодні ми вже можемо бачити обриси постамериканського міжнародного (без)порядку — не лише в тому, що стосується новостворених структур, але також у ризиках, загрозах і конфліктах: усі вони посилюються. Для Європи та решти світу фінансова криза виявилася каталізатором далекосяжних змін.
У Східній Азії, найдинамічнішому та домінуючому регіоні світу з погляду майбутнього розвитку світової економіки, загострюються протистояння між найпотужнішими державами — Китаєм, Японією, Південною Кореєю та Тайванем — через визначення кордонів, територіальні зазіхання, престиж та незавершені історичні справи. Додайте до цього багаторічну кризу на Корейському півострові та Тайванський конфлікт, який може спалахнути знову в будь-який час.
Провідні країни Східної Азії працюють практично без будь-яких багатосторонніх домовленостей, стан справ можна порівняти з тим, що відбувалося в Європі наприкінці ХIХ ст. Лише військова та політична присутність Сполучених Штатів забезпечує стабільність ситуації в регіоні. Тим не менше принаймні в середньостроковій перспективі така присутність у регіоні може становити суттєву небезпеку виникнення глобального протистояння між Китаєм та США. Крім того, Росія, яка простягається до Східної Азії, але через економічну та політичну слабкість завжди виступала в ролі другорядного гравця, неодмінно прагнутиме дістати вигоду від ситуації, яка утворюватиметься.
Європа, однак, не відіграватиме жодної ролі в цьому регіоні просто тому, що будь-яка спроба зробити це може значною мірою позначитися на зоні впливу та ресурсах. Однак, зважаючи на економічну залежність (яка зростає) Європи від Східної Азії, це зачіпає її інтереси: така невідповідність може викликати значний дискомфорт ЄС у середньостроковій перспективі.
Те ж саме стосується різною мірою відносин Європи з Південною Азією, але тут індійсько-пакистанський конфлікт, постамериканський Афганістан після 2014-го та непевність у справах щодо Ірану та Перської затоки мають прямий вплив на безпеку ЄС. Це той випадок, коли дискомфорт на межі небезпеки.
Росія в рамках третього президентського терміну Володимира Путіна зробила свій вибір. Під прапором Євразійського союзу та спираючись на ренаціоналізовані газовий і нафтовий сектори як на батіг і пряник, Кремль хоче прив’язати якомога більше територій колишнього Радянського Союзу до себе. Україна, стрижень пострадянського порядку в Європі, перебуває в центрі цієї політики.
Тим часом Путін постав перед фундаментальним протиріччям. Його політика Великої Росії потребує економічної потужності, а отже, і успішної модернізації країни. Проте щоб досягти цього, він має заохочувати проведення реформ, які б дали змогу сформувати міцний середній клас. Тоді як цей середній клас, як уже можна побачити у великих містах Росії, виступає проти кумівської керованої демократії Путіна та повальної корупції, яка її супроводжує.
Дилема Путіна створює реальну проблему для ЄС та США, але це може також стати нагодою для втілення власних інтересів, якщо вони зрештою домовляться про суттєві довгострокові зобов’язання. Проте ігнорування цієї проблеми помилково видають за політичну лінію по обидва боки Атлантики.
Це серйозна необачність, бо очевидно, що в зовнішній політиці Росія вкотре зробила провокаційний і конфронтаційний хід. Росія залишається твердим прихильником президента Сирії Башара Асада і не ухиляється від конфлікту з Туреччиною або від фактичного скріплення союзу з Іраном, щоб захищати режим Асада.
Разом із загрозою війни, яка нависла над іранською ядерною програмою, невдалим мирним процесом між Ізраїлем та Палестиною та радикальними політичними змінами по всьому Близькому Сходу, конфлікт у Сирії засвідчив, що південний схід Європи і надалі лишатиметься головною проблемою безпеки. Однак, незважаючи на амбіції Росії щодо перебудови її околиць та попри дедалі меншу участь США у налагодженні ситуації на Близькому Сході, Європа навряд чи готова до дій.
Очевидно, що відносини між Туреччиною та ЄС потребують власного «перезавантаження». Інакше обидві сторони лише програють від цього. Туреччина наразі постала перед вичерпністю своїх можливостей, тоді як ЄС вважає, що не здатен зробити багато в цьому регіоні без неї.
На південь від Європи через Середземне море з’являються нові загрози на просторах Північної Африки та в Сахарі, зокрема погрози виникнення держави Аль-Каїди в північній частині Малі.
Якщо додати до цього європейського нарису про глобальний розвиток той факт, що незалежно від результатів виборів у США Америка тепер буде більш стратегічно зосереджена на Східній Азії (а в іншому більше піклуватиметься про власні інтереси), майже все свідчить на користь того, щоб Європа провадила надійнішу зовнішню політику та політику безпеки. На жаль, наразі все відбувається з точністю до навпаки: тут також ренаціоналізація зайняла думки простих громадян і впливових чиновників Європи.
У Берліні дедалі частіше лунає запитання: «Що це означатиме для Німеччини?» замість «Що це означатиме для Європи?» Те ж саме відбувається і в столицях інших європейських держав. Проте хибні питання призводять до хибних відповідей, оскільки безпеку Європи можна гарантувати лише в загальноєвропейському контексті, а не на національному рівні.
Ось чому настав час для європейців відмовитися від власного провінціалізму, запустити в дію єдину зовнішню політику, гідну своєї назви, і нарешті почати правильно вкладати в майбутню безпеку. Європа має зростати й розвивати здатність захищати свої інтереси, бо вже не за горами той час, коли інші будуть менш здатними й готовими це зробити для нас, ніж раніше.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини 1998 — 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
