Проводьте політику, а не ведіть війну в Iраку

Сполучені Штати знову вивчають межі військової влади. В Іраку Америка встановила контроль у повітрі, але не може зберегти контроль на землі. Сама її присутність провокує насильство.

Тоді як президент Джордж Буш вважає, що він захистив американців, «перенісши війну на територію ворога», понад 1700 американців загинули в іракській війні, яка також спровокувала терористичні напади на американських союзників. Жахливі вибухи в Лондоні, напевно, були викликані тим фактом, що Велика Британія разом із Америкою керувала війною.

Звісно, помилка адміністрації Буша полягає в тому, що вона нехтує політикою у своїх військових розрахунках або сліпо дотримується вислову про те, що війна — це політика іншими засобами. Фактично, більшість воєн є політичним провалом, провалом політичної уяви. Схильні до самовдоволення й відсутності історичної та культурної свідомості, Буш і його радники вважали, що захопити Ірак буде легко, що збройні сили Саддама Хуссейна розпадуться й що США вітатимуть як визволителя. Вони не усвідомили той факт, що Ірак упродовж тривалого часу був окупованою країною, якою маніпулювали ззовні.

Унаслідок цього жителі Іраку зі зрозумілих причин розцінюють захоплення під керівництвом американців лише як ще один епізод зовнішньої експлуатації. Загальновизнаним є той факт, що нафта, а не терор, була первинним мотивом для війни — війни, яку запланували старші радники Буша у 1990-х рр. і яка стала можливою завдяки їхньому приходу до влади 2001 р. У 1990-х рр. віце-президент США Дік Чейні та інші чітко дали зрозуміти, що влада Саддама загрожувала нафтовій безпеці Америки, бо призводила до надмірної залежності від Саудівської Аравії. Почалася суперечка про те, що величезні запаси Іраку не могли бути благополучно розроблені, доки не скинули Саддама. Терористичні напади в США 11 вересня 2001 року стали зеленим світлом, а не головним приводом.

Жителі Іраку відчули все це. Відмова Буша встановити крайній термін виведення військ сприймається не як ознака рішучості, а як заява про намір Америки залишитися в Іраку, встановити маріонетковий режим, контролювати нафту країни й створювати постійні військові бази.

Це не спрацює. Просто існує надто багато реальних політичних сил на землі Іраку, щоб Америка з ними впоралася, й ці сили дедалі рішучіше вимагають встановити термін виведення американських військ, так само, як велика кількість жителів Іраку під час громадських протестів і богослужінь у мечетях. Щоразу як США повторюють свою відмову встановити крайній термін виведення військ, вони просто підливають масла у вогонь політичної опозиції, не кажучи вже про бунтівників. Дуже багато жителів Іраку готові боротися й померти, щоб протистояти американській присутності. Тільки політика, а не зброя, може розрядити обстановку.

В’єтнам у цьому випадку є правильним прецедентом. Кількість смертей і втрат серед в’єтнамців перевищила за чисельністю втрати серед американців десь у співвідношенні двадцять до одного, але США все ж не могли подавити націоналістичного противника, з яким вони зіткнулися. Сполучені Штати могли розбомбити в’єтнамські міста, так само, як вони можуть розбомбити іракські міста, але це нічого не вирішує, забирає безліч невинних життів і підтверджує уявлення про американців як окупантів.

Усе це також має економічний бік. Американська доктрина зовнішньої політики твердить, що американська національна безпека спирається на три принципи: оборона, дипломатія й розвиток. Економічна допомога бідним країнам є вирішальною, тому що бідність дає поштовх до насильства, конфлікту й навіть тероризму. І все ж дипломатія і розвиток займають друге й третє місця після оборонних — або точніше, військових — підходів у витратах Америки на зовнішню політику.

Сполучені Штати виділять приблизно $500 мільярдів або 5% ВНП на військові витрати цього року, що становить половину від усієї світової суми. Іншими словами, США витрачають на зброю стільки ж, скільки всі інші країни разом узяті.

Для порівняння, Сполучені Штати витрачають усього $18 мільярдів, приблизно 0,16% ВНП, на допомогу з метою розвитку. В Європі, порівняно із цим, військові витрати становлять приблизно 2% ВНП, тоді як витрати на допомогу з метою розвитку становлять біля 0,4% ВНП і постійно зростають, аби досягнути 0,7% ВНП до 2015 р.

Якби США прагнули проводити політику, а не війну, вони б зрозуміли, що більше витрат на розвиток і комерційний підхід до Азії, Африки та Близького Сходу, а не сьогоднішній військовий підхід якнайкраще послужили б американським інтересам. Вибухи в Лівії не вивели Муаммара Кадаффі «з повної самотності». Мирна дипломатія зробила свою справу, показавши Кадаффі, що поновлення дипломатичних відносин із Заходом і відмова Лівії від своїх ядерних амбіцій будуть вигідними як для його власного майбутнього, так і для майбутнього країни.

Такий самий підхід був би набагато дешевшим і більш обнадійливим стосовно Саддама Хуссейна. Величезні суми — і мільйони життів — були б збережені, якби цей підхід застосували до Хошиміна у 1950-х рр.

Ніхто не сумнівається в тому, що операції спецслужб і поліцейські розслідування необхідні для боротьби з терористами. Але війна в Іраку та величезні військові витрати — зовсім інша річ. Американські збройні сили можуть захистити США від звичайного воєнного нападу, і вони можуть тримати екстериторіальні води відкритими, забезпечуючи надходження нафти та інших товарів. Але вони не можуть захистити Сполучені Штати від політики. Для цього американці мають бути розумнішими, вкладаючи інвестиції в мирний розвиток, а не у військові бази в країнах, які експлуатували протягом тривалого часу.

Сполучені Штати мають швидко покинути Ірак. Після цього вони можуть і мають використати свою політичну й економічну вагу для того, щоб справитися зі складною й скрутною ситуацією, яка значною мірою, хоч і не виключно, є їхнім власним творінням. Влада Америки в Іраку буде обмежена, але її відхід зараз насправді зробив би її владу більш ефективною, ніж вона є, і за неї заплатили б набагато меншу ціну і в сенсі грошей, і в сенсі американських, союзних і іракських життів.

Джеффрі САКС — професор економіки і директор Інституту землі в Колумбійському університеті.