Путін корумпує Європу

Мінські угоди показали неефективність дій Європейського Союзу щодо Росії. Спочатку він не зміг надати реальну підтримку президентові Петру Порошенку, якому довелося прийняти всі вимоги Володимира Путіна, а також узяти вартість їх втілення в життя на себе. Потім ЄС виявився неспроможний гарантувати дотримання умов хисткого перемир’я російською армією.

Кремль розколов Євросоюз обіцянками надати економічні привілеї для тих, хто приймає його політику, втягнувши Німеччину та Францію в гру на своїх принципах і зберігши «нормандський формат», що скомпрометував себе. Президент Франсуа Олланд і канцлер Ангела Меркель погодилися на політику, ефектом якої стала легітимація претензій Кремля, що порушують міжнародне право. Це відбувалося під гаслом «боротися за будь-яку ціну, щоб уникнути подальших жертв».

Досвід, втім, показує, що поступки агресивному диктаторові лише примножують кількість жертв і погіршують ситуацію. Вважати доступ до російського ринку порятунком для таких компаній, як Renault, Total, RWE, Siemens або Daimler, розплачуючись за це європейськими інтересами в Україні, помилка. Це лише розкручує спіраль поступок щодо Кремля, вибратися з якої стає все складніше й дорожче.

ПАРАЗИТИЧНИЙ КЛАС

Втілення в життя європейських інтересів вимагає визнання простого факту: проект тяжіння Росії до ЄС (що розумівся як прийняття нею європейських стандартів в результаті поглиблення економічних зв’язків) провалився. Щоб обрати вірну стратегію, необхідно зрозуміти внутрішню суть російської політики та інтересів команди Путина, похідною яких виступає зовнішня політика. Її не можна назвати «непередбачуваною». Нею керує залізна логіка.

Агресія в Україні випливає з бажання захистити внутрішню російську систему. А ключ до її розуміння — це одне слово: корупція. Володимир Путін зробив основою своєї влади людей з пострадянських спецслужб та армії, завдяки яким відновив автократичний режим. За допомогою цієї системи він централізував управління ресурсами держави, щоб полегшити кремлівській еліті їхнє розкрадання. До корупційних процедур залучено декілька мільйонів людей, що складають піраміду інтересів, яку вінчає Путін. Оскільки управління державними ресурсами йде з центру, централізованою є й корупція. За нею стежить найближче коло колег та ділових партнерів президента. Людям, що складають основу піраміди, дістається не так багато, а наближене до Путіна коло може розраховувати на багатомільярдні доходи. Система здатна поповнювати свій склад і дає можливість просунутися вгору. Отже завжди знаходяться ті, хто не встиг ще достатньо заробити. І вони гарантують стійкість системи.

Корупційні схеми не відрізняються витонченістю. До них входять передача держзамовлень дружнім компаніям, підтримка їх кредитами державних банків на вигідних умовах або продаж за кордон російських продуктів, що беруть свою маржу посередниками, пов’язаними з кремлівськими олігархами. Система настільки ненажерлива, що вона не лише поглинає частину доходів державних компаній, але й обкрадає бюджет країни. Тому не дивно, що Росія незважаючи на свої величезні ресурси, не модернізується. Але як їй це робити, коли частина доходів бюджету відходить паразитуючому класові. Люди, що належать до нього, сприймають країну як інструмент, завдяки якому вони можуть примножити власні доходи. В результаті Путін й багато його соратників стали власниками десятків мільярдів доларів, інвестованих по всьому світу. Тому їх не турбують стратегічні проблеми країни, наприклад, китайська імміграція до Сибіру. Вони вважають, що ядерного потенціала Росії буде достатньо, щоб відбити в Пекіна бажання отримати контроль над далекосхідними територіями. Єдине, що цікавить російську еліту, це збереження авторитарно-корупційної системи, яка гарантує прибуток. Цій меті підпорядкована також зовнішня політика.

ВІД ЕКОНОМІКИ ДО ШОВІНІЗМУ

Росіяни усвідомлюють корупційну природу кремлівської системи. Проте й досі її легітимував своєрідний суспільний договір. Він полягав у тому, що росіяни підтримували Путіна, очікуючи від нього стабільності й зростання доходів. Порушила цей механізм криза. Насправді, вже за багато місяців до початку українського конфлікту говорилося про майбутнє зниження цін на нафту у зв’язку з економічною стагнацією та зменшенням світового попиту на енергоносії. Кремль розумів, що йому потрібно знайти нове джерело легітимації. І він обрав націоналізм.

Риторика Путіна змінювалася протягом декількох років. Мешканець Кремля дедалі частіше звертався до «великорусского» тону. На межі 2012/2013 років він активніше зайнявся створенням Євразійського митного союзу і політико-економічного об’єднання за зразком ЄС. Він переконував росіян у тому, що економічне й громадське життя потрібно будувати не на європейських підвалинах. Що за цим ховалося, було зрозуміло. Пропаганда, яка розповідала про суверенну демократію, захист ідентичності, що базується на цінностях православного християнства і протистоянні гомосексуалізму, слугували лише прикриттям клептократичного єства кремлівських стандартів. Одним словом, російська еліта хоче укріпити корупційну систему, тоді як для Заходу важливим є верховенство закону. І в цьому квінтесенція сьогоднішнього конфлікту між Росією та Заходом.

Націоналізм, що переходить у шовінізм, виступає виправданням політики путінської команди. Росіяни бачать у главі держави людину, яка виправить історичну несправедливість, тобто відокремлення «русских» земель від батьківщини, і зробить так, що після років принижень від Заходу громадяни Росії знову зможуть розправити плечі. Не дивно, що 86% росіян підтримують агресивну політику влади, зокрема й окупацію Криму та Донбасу.

ДАЛІ, НІЖ УКРАЇНА

Плани Путіна не обмежуються Україною. Він усвідомлює, що реалізувати свої економічні інтереси він може лише з ЄС, який, втім, терпляче ставиться до злочинних практик його команди. Адже люди Кремля розміщують свій прибуток в європейських активах, а європейські банки беруть участь у нелегальних трансфертах. Російські мільярдери вважають за краще вкладати гроші не в Сочі, не в окупований Крим, а інвестувати їх на Лазуровому березі, в Лондоні, у Флоріді та в Баден-Бадені. Це шановний HSBC (а не російські банки) заробляв на корупційних схемах. І саме тому стратегічна мета Путіна — закріпити в Євросоюзі російські корупційні стандарти, потіснивши верховенство закону. Це суть його політики. Тому Путін купує таких авторитетних політиків, як колишній канцлер Герхард Шрьодер або екс-прем’єр Бранденбурга Маттіас Платцек (Matthias Platzeck) з СДПН. Тому він пропонує в Росії контракти німецьким, французьким або італійським компаніям, щоб ті потім вимагали від свого керівництва толерантно ставитися до російської політики. Тому він підтримує антиєвропейські партії: «Національний фронт» у Франції, Партію незалежності Сполученого Королівства у Великобританії або коаліцію СІРІЗА в Греції. Тому він підкуповує газовими контрактами невеликі держави на зразок Угорщини та Австрії або Болгарії. І тому залякує країни Балтії перспективою розв’язання гібридної війни.

ЄС РОЗВАЛЮЄТЬСЯ

Така політика покликана розколоти Євросоюз, щоб той не міг дотримуватися стандартів правозаконності та своїх цінностей. Успіх цієї політики загрожує інтересам всіх мешканців ЄС, оскільки своїми контрактами й хабарами Путін руйнує реальну конкуренцію і впливає на рішення керівництва окремих держав, вигідне лише для європейських груп, пов’язаних із Кремлем. На жаль, результати таких дій ми бачимо в європейській політиці, яка опинилася в заручниках у концернів і пов’язаних із Москвою груп інтересів.

Наслідки цього для європейсько-російських відносин істотні: жодне зближення, що базується на прийнятті Росією європейських стандартів, неможливе. Все набагато гірше: Кремль інфікує нашу систему, а не ми виправляємо Росію. Путіну доведеться експортувати нам свої корупційні стандарти ще активніше, ніж раніше. Ми можемо вдавати (чим і займаємося), що не помічаємо цього, і негласно на це погоджуватися. Але це прямий шлях до фактичного розвалу Європейського союзу з усіма можливими наслідками.

У сучасних умовах Путін не відмовиться ні від політики руйнування внутрішнього устрою ЄС, ні від дій, що ведуть до занепаду України. Ситуацію міг би змінити лише удар по логіці, що управляє російською державою. Йдеться не про зміну влади, оскільки це, зрозуміло, справа самих росіян, а, швидше, про блокування можливостей використання Європейського Союзу людьми Кремля для свого збагачення й користування отриманими таким чином грошима.

А для цього потрібна політична воля. У Європі німець, англієць або француз, що купує розкішну нерухомість, повинні показати, звідки він узяв на неї гроші. А росіянин — ні. Але чому не запровадити такий обов’язок для всіх? Він би стосувався необхідності пред’явити джерело капіталу для усіх великих операцій що здійснюються на території ЄС. Необхідно запровадити суворіший контроль банків, бірж й інших фінансових інститутів, а також посилити законодавство, що стосується посередницьких послуг, щоб присікти корупційні схеми. У цьому контексті слід застосовувати антимонопольні закони проти основного інструменту Кремля — «Газпрому» й зробити правильні висновки з розслідування, яке веде щодо нього Європейська комісія.

НА ПРОТИЛЕЖНИХ КУРСАХ

Одним з елементів стратегії захисту європейських принципів мають стати допомога Україні й зміцнення її єдності. Оскільки ми уклали з Києвом угоду про асоціацію, потрібно втілювати її в життя. Яке ставлення сформується у мешканців інших частин світу, яких ми закликаємо прийняти наші цінності, якщо ми покажемо, що вони неважливі для нас самих? Як ми створюватимемо сферу безпеки й добробуту довкола Європи, якщо ми не хочемо виконувати наші зобов’язання з європеїзації України? Якщо ми зрозуміємо наміри Путіна, і той факт, що захищаючи свої принципи в Україні, ми захищаємо їх у себе й у своєму оточенні, ми зрозуміємо, що йдемо з Кремлем протилежними курсами. У нас залишився один вихід: не дозволити Путіну подальший експорт своїх стандартів до ЄС та України. На розумну угоду з Кремлем зараз розраховувати не доводиться.

Rzeczpospolita, 13 березня 2015,

переклад inoСМИ.ru