П’ять уроків Аннана

Із десяти років перебування на чолі ООН я засвоїв п’ять уроків. Минуло вже майже 50 років відтоді, як я приїхав до Міннесоти студентом, який щойно покинув Африку. Я ще мав багато чому навчитися — починаючи з того, що немає нічого дивного, щоб носити теплі «навушники», коли температура нижче 25 градусів. Відтоді я все життя тільки й робив, що вчився. Сьогодні я хотів би поділитися п’ятьма уроками, які я виніс зі своєї десятирічної роботи Генеральним секретарем ООН — уроками, в яких міжнародне співтовариство, на мою думку, має потребу, щоб також дечому навчитися, зважаючи на виклики XXI століття.

Урок перший. Ми всі відповідаємо в сучасному світі за нашу взаємну безпеку. Жодна нація не може забезпечити сьогодні власну безпеку, намагаючись утвердити свою перевагу над усіма іншими, перед обличчям таких загроз, як розповсюдження ядерної зброї, зміна клімату, всесвітні пандемії й терористичні угруповання, які відчувають себе в безпеці в державах-ізгоях. Лише працюючи над загальною безпекою, ми можемо сподіватися забезпечити довгострокову безпеку для нас безпосередньо.

Ця відповідальність передбачає також нашу спільну відповідальність щодо захисту людей від геноциду, військових злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності. Цю відповідальність погодилися взяти на себе всі нації під час торішнього саміту ООН. Але коли ми бачимо вбивства, насильство й голод, на які як і раніше приречене населення Дарфуру, ми усвідомлюємо, що подібні доктрини залишаться в царині чистої риторики, якщо ті, хто має можливість ефективно впливати на ситуацію — шляхом політичного, економічного й, у крайньому випадку, військового тиску — не будуть готові взяти на себе роль флагмана. Це стосується також і відповідальності перед майбутніми поколіннями, а саме, збереження природних ресурсів, які належать їм у тій ж мірі, як і нам. Кожний день, коли ми нічого не зробили або зробили замало, щоб запобігти зміні клімату, означає збільшення тієї ціни, яку доведеться заплатити нашим дітям.

Урок другий. Ми також відповідаємо за загальний добробут. Без солідарності жодне суспільство не може бути по- справжньому міцним. Нереалістично думати, що деякі можуть і надалі користуватися колосальними перевагами глобалізації, в той час як мільярди інших знедолені або знаходяться за межею страхітливого зубожіння. Ми повинні дати всім собі подібним шанс прилучитися до нашого благополуччя.

Урок третій. Безпека й процвітання залежать від поваги до прав людини й закону. Протягом історії різноманітність завжди збагачувала людське життя, й різні товариства вчилися один в одного. Але щоб наші співтовариства жили в мирі, ми повинні наголошувати й на тому, що нас об’єднує: наша спільна людська природа й потреба в захисті законом нашого достоїнства й прав як людських створінь.

Це життєво важливо й для економічного розвитку. Іноземці й громадяни країни будуть більш схильні до інвестицій, коли їхні основоположні права захищені й коли вони знають, що вони рівні перед законом. Точно так само й політиків, які по-справжньому підтримують розвиток, з більшою ймовірністю прийме суспільство, якщо голос більшості тих, хто потребує розвитку, буде почутий. Держави потребують також дотримання правил гри, які регулюють їхні відносини. Жодне суспільство, де б воно не знаходилося, не страждає від надлишку законності, але надто багато потерпають від його браку; так само й для міжнародного співтовариства. Наш обов’язок перед самими собою — змінити такий стан речей.

Звідси я засвоїв мій урок четвертий: уряди повинні відповідати за свої дії — як на міжнародній арені, так і в себе в країні. Кожна держава має відповідати перед тими, на кого серйозно впливають її дії.

У нинішній ситуації легко притягнути до відповідальності й вимагати зі слабких і бідних держав, оскільки вони потребують іноземної допомоги. При цьому великі й могутні держави, чиї дії сильніше впливають на інших, можуть примусити до чого-небудь лише їхні власні народи. Це покладає на народи й інститути могутніх держав особливу відповідальність у тому, що має відношення до врахування поглядів й інтересів у масштабах планети. Крім того, відтепер вони повинні брати до уваги те, що називають «недержавними сторонами». Держави більше не можуть — якщо взагалі коли-небудь могли — самі справлятися з викликами планетарного масштабу. Вони все більше й більше потребують міріади співтовариств, в які люди добровільно об’єднуються заради вигоди або роздумів про світову ситуацію та зміни в ній.

Яким чином держави можуть відповідати одна перед одною? Вони можуть це робити лише за допомогою багатосторонніх організацій. Тож мій урок п’ятий і останній полягає в тому, що ці організації повинні бути створені за справедливими й демократичними законами, щоб давати бідним і слабким можливість частково впливати на дії багатих і сильних.

Країни, які розвиваються, повинні володіти більш серйозним правом голосу в міжнародних фінансових інститутах, рішення яких означають життя або смерть їхніх народів. У РБ ООН повинні з’явитися нові постійні (або на тривалий час) члени, оскільки її нинішній склад відображає реалії 1945 року, а не сьогоднішнього світу. Не менш важливо, щоб усі члени Ради Безпеки погодилися нести відповідальність, яку покладає на них їхнє привілейоване становище. Рада Безпеки не арена для висловлення національних інтересів. Це керівний комітет нашої крихкої системи міжнародної безпеки.

Сьогодні, як ніколи, людство потребує дійової світової структури. Досвід неодноразово показував, що така структура малоефективна, коли держави-члени розділені, але що вона функціонує набагато краще, коли є єдиною та має повне бачення перспектив, до того ж за активної участі її головних діючих осіб. На світових лідерів, сьогоднішніх і майбутніх, покладена величезна відповідальність. Справа народів планети — потурбуватися про те, щоб лідери були гідними своєї ролі.

Кофі АННАН — Генеральний секретар ООН, який 1 січня 2007 року поступиться місцем корейцю Пан Гі Муну.