Робітничі протести в Китаї набирають обертів
Останні дані щодо робітничих протестів, оприлюднені китайським урядом, становили 100 тисяч за 1999 рік. Але згідно з внутрішнім звітом Міністерства суспільної безпеки за 2001 рік, кількість протестів «почала стрімко зростати» з 1997 року, коли XV конгрес Комуністичної партії санкціонував масові скорочення на заводах і фабриках із метою підвищення «ефективності». Попри те, що уряд докладає всіх зусиль для запобігання висвітленню протестів у засобах масової інформації або принаймні зменшення їх масштабів і підривного ефекту, виявилося можливим зібрати інформацію про майже 200 не пов’язаних один з одним робітничих протестів з 1994 по 2004 роки, коли мали місце тисячі подібних подій, які широко не висвітлювалися. Деякі повідомлення з’являються на сторінках видань у Гонконгу, деякі — в китайських публікаціях, деякі ж — у західних ЗМІ.
У всіх випадках простежується зростання загальної тенденції: уряд, чи то в Пекіні або ж на місцях, зазвичай з терпимістю ставиться до маломасштабних і відносно нешкідливих маршів і сидячих страйків робітників і селян із петиціями або транспарантами, що не здіймають багато галасу. Влада виявляє особливу поблажливість, якщо протести мають спонтанний характер, погано організовані, локалізовані й не мають яскраво виражених лідерів.
Набагато менш терпимо політична еліта ставиться до протестів, мобілізованих дисидентами, котрі характеризуються певними елементами насильства, виявляють певні ознаки організованості та загрожують перерости на великомасштабні акції або призвести до перекриття великих транспортних магістралей. Справді, події такого роду, що привертають увагу ЗМІ за межами Китаю, зазвичай включають блокування залізниць і великих міських вулиць, а також сутички з владою, затримання й арешти.
Що ж викликає стільки невдоволення в країні, яка зростає й багатіє з дня на день і надає такого великого значення «стабільності»? Причиною заворушень можуть бути: невиплата заробітних плат і пенсій, раптове й масове скорочення робочих місць, корупція в державних структурах, що призвела до банкрутства деяких промислових підприємств, а також втрата більшості соціалістичних допомог і пільг, що існували від встановлення комуністичного режиму в 1950-х роках. Справді, у міру того як рівень життя багатьох китайців поліпшується, скорочення робочих місць прямо призвело до зубожіння близько однієї восьмої офіційно зареєстрованих жителів багатьох великих міст.
З метою ліквідації того, що китайські лідери постмаоцзедунівської епохи вважають неконкурентоспроможними пережитками планової економіки, близько 60 мільйонів працівників було звільнено з державних підприємств від початку 1990-х років, після того як ці підприємства збанкрутували внаслідок відсутності сучасних технологій та обладнання, поганого управління, розкрадання, великих виплат за лінією соціального забезпечення або конкуренції з боку сучасних та ефективніших недержавних підприємств, як у Китаї, так і за його межами. За відсутності надійних альтернативних шляхів для висловлення невдоволення, натовпи звільнених і примусово відправлених на пенсію (або часткову пенсію) робітників чимдалі частіше кидали виклик владі впродовж останнього десятиріччя.
Невже цей самопроголошений «народний» уряд не непокоїть зростаюче зубожіння та невдоволення міського населення? І чому режим, одержимий прагненням стабільності, допускає стільки нестабільності?
Насправді, попри те, що китайських лідерів дуже непокоїть ця ситуація, і вони часто обговорюють становище, що склалося, їхні можливості обмежені рамками перехідного стану Китаю від однієї системи до іншої. Постійне нагадування про небезпеку «соціальної нестабільності» та невпинні намагання утримати владу у своїх руках змусили Комуністичну партію мати справу з реальністю цих спалахів та їхніх причин за обмеженого набору засобів для виправлення ситуації.
Реакція партії іноді зводилася до примусових заходів, але мали місце й компенсаційні спроби, що потребувало всієї енергії державних службовців, зайнятих у сфері праці, соцзабезпечення та цивільних справ, змушених виділити значні суми в зв’язку з надзвичайними обставинами з метою відновлення спокою. Однією з серйозних ініціатив була «Програма надання нових робочих місць» (що почалася по всій країні 1998 року), метою якої було влаштування життя скорочених працівників державного сектору за допомогою надання їм мінімальних допомог, медичного страхування, пенсій, а також нових робочих місць або пільгових умов для початку власного дрібного бізнесу.
Центральний уряд виділив значну суму в розмірі 77,9 мільярдa юанів у 2004 році на допомогу скороченим робітником і біднякам, у той час як місцева влада також збільшила витрати на ці цілі. Сумна правда полягає в тому, що, ймовірно, лише чверть усіх робітників, звільнених із заводів і фабрик, отримують якусь підтримку від держави. Однак стосовно мільйонів людей, які її отримують, ця політика поклала край будь-якому вияву невдоволення, перш ніж воно переросло у відкриті протести.
У міру кращого усвідомлення робітниками своїх прав вони дедалі частіше звертаються зі скаргами до суду: з 1995 по 2001 роки кількість трудових диспутів, розглянутих судом, збільшилася з 28000 до 101000. Слід визнати, що робітники часто виявляють, що арбітражний суд не є ефективним інструментом для них через хабарництво та вплив керівників заводів і фабрик, яке виступає в ролі відповідачів на таких процесах. Однак задоволення скарг правовими шляхами тимчасово перемкнуло увагу принаймні деяких невдоволених робітників від вулиць до офіційно санкціонованих процедур, що скоротило кількість вуличних демонстрацій.
Попри це, за останні кілька років кількість міських протестів у Китаї істотно збільшилася і, згідно з даними поліції, вони стають масштабнішими і краще організованими. Досі режиму вдавалося підтримувати загальну стабільність за допомогою контролю засобів масової інформації (не дозволяючи, таким чином, одному руху протесту дізнатися і приєднатися до інших), а також відкуповуючись від розгніваних безробітних тимчасовими допомогами та придушуючи та запроторюючи до в’язниць тих, кого не вдається переконати. Але це лише тимчасові заходи, і якщо розглядати становище, що склалося, в тандемі з хвилями селянських протестів, викликаних свавіллям в оподаткуванні, корупцією серед державних чиновників і безпричинною конфіскацією земель, ці протести є серйозною небезпекою для партійних лідерів. Політична загроза в цих випадках виходить не від студентів та інтелектуалів, як 1989 року, а від робітників і селян — представників тих самих пригноблених класів, на яких Мао побудував свою революцію і від імені яких Комуністична партія керує країною.
Дороті Дж. СОЛІНДЖЕР — професор політології і співдиректор Центру азійських досліджень Каліфорнійського університету в Ірвіні, а також старший науковий співробітник Інституту Східної Азії Колумбійського університету.
